Василь Єрошенко. Пасхальний день

Продовжуючи знайомити професійну спільноту та громадськість з постаттю українського письменника, музиканта, есперантиста Василя Єрошенка, пропонуємо до уваги чергову казку його авторства. Текст  «Фуккацусай-но хі» – «День Воскресіння Христа» – був опублікований  у номерах 151 та 152 брайлівського часопису Токійської школи сліпих «Муцубосі-но хікарі» від 28 червня та 28 липня  1916  року. Назва видання – «Світло шести зірок» – натякає на опуклий знак з шести крапок, який є основою брайлівської писемності незрячих.

Це один з перших текстів Василя Єрошенка, який приїхав до Японії навесні 1914 року, опублікований японською мовою. Імовірно, це була розповідь-декламація, надалі записана японцями й опублікована. У мові твору зустрічаються запозичення з англійської мови. Текст було виявлено 2006 року.

Єрошенко, якому тоді було 26 років, розповідає учням Токійської школи сліпих про Великдень у слободі Обухівка Старооскольского повіту Курської губернії.

Він згадує неназваних братів та своїх сестер Ніну, Марію, Катю. Перегляд метричних книг Петропавлівської церкви с. Обухівка не дав змоги підтвердити існування молодшої сестри Єрошенка Каті, яка померла у  шість років (імовірні роки життя – 1890 – 1896/7), – метричні книги за ці роки не збереглися. Але нами було виявлено, що у родині померли діти Стефан, Анна (від кору), Борис («від кашлю») та Єлизавета («по слабкості народження»). Можна припустити, що ці спогади стосуються 1894-1899 років, бо Оповідач уже сліпий, а у віці 9-ти років Єрошенка відправили вчитися до Москви.

Деякі вирази, що дають змогу простежити, як Єрошенко пояснював японцям великодні звичаї (наприклад, «пасхальний хліб») залишено без змін.

Василь Єрошенко

Пасхальний день

1.

Сьогодні святковий день Воскресіння Христа.

Ввечорі я разом з Акітою-сан (1) та двома-трьома іншими друзями ходив до собору Св. Миколая (2) в Суругадай (3) дивитися пасхальну нічну службу.

Акіта-сан сказав, що служба розкішна, але для мене вона, порівняно з іншими такими службами у Росії, не більш ніж безбарвна й невміла, яка лише нагадує справжню.

Однак я пам’ятаю служби, які були чудові. Заради цієї служби серце стає великодушним та сповнюється радістю, яку вже ніколи й ніде неможливо забути.

Та хіба такі служби були десь насправді?

Ні, певне, не було.

Певне, це був сон.

Адже люди так легко бачать сни…

Сьогодні вдома нікого немає.

Я сам-один.

Іззовні чутний шерех дощу.

Цей дощ іде безупинно від учора.

Це день свята Пасхи.

Чого ж так болить у грудях?

До сліз… та я не плачу.

Вже немає сліз, щоб плакати.

Адже я вже не дитина…

Зараз у батьківському домі усі мешканці вдягли красиве вбрання, зібралися у найбільшій з кімнат.

Батько, кажучи: «Христос Воскрес!» по черзі цілує кожного.

А потім і матінка, кажучи: «Христос Воскрес!» дарує кожному цілунок.

І ось усі сестри та брати багато разів цілують один одного й радіють.

Потім усі сідають навкруги столу.

Перед кожним стоїть частування – червоні яйця, пасхальний хліб та інші смачні наїдки.

Між батьком та матінкою – порожній стілець.

Цей стілець означає для всіх, що когось чекають, ніби хтось іще не прийшов.

Батько спокійно підвівся, а потім, звертаючись до стільця, сказав: «Вася, Христос Воскрес!»

Ах, я чую його голос.

Поруч зі мною хтось тужно зітхає. Але ні, нікого немає.

І вдома нікого немає

Адже я один, напевне, це шум дощу… чого ж так болить у грудях?

До сліз… та я не плачу.

Вже нема сліз, щоб плакати.

Адже я не дитина… Колись я зустрічав день Воскресіння Христа разом із батьками, братами та сестрами.

Однак я вже думаю про це, як про сон.

У цьому сні я ніби намагаюся потрапити у той час, де я у рідному домі в глухому селі (4).

Там я лежав під яблунею і заснув, сп’янівши від її пахощів.

Спекотне проміння сонця, неголосний шум маленької річечки Котел, голосне дзижчання бджіл навіюють приємні сни.

Адже люди часто бачать сни…

На околиці мого рідного села є великий сосновий ліс.

Сьогодні брати й сестри разом з друзями йдуть туди розважатися.

Таким є великодній звичай.

Нагріті весняним сонцем сосни приємно пахнуть.

Усі стають парами й спокійно йдуть один за одним, гуляючи, серед сосен; чутно, як, ніби з неба, наближаючись, ллються веселі звуки великого церковного дзвона.

Дівчата й хлопці весело гуляють, розважаючись, на широкій галявині біля лісу, де вивішено велику гойдалку.

Ах, мені вчувається милий голос Ніни.

Вона питає у моєї старшої сестри: «Ах, чого Вася не повернувся додому святкувати пасхальний день разом з нами?»

Ах, хтось тяжко зітхнув поруч зі мною.

Та ні, нікого нема.

У домі нікого немає.

Лише я один, сам-один.

Певно, це знову шум дощу…

Чого ж у мене так болить серце… до сліз… та я не плачу.

Вже й сліз нема, щоб плакати.

Адже я не дитина…

Раніше на Великдень і я теж разом з моїми братами, сестрами та друзями ходив розважатися до соснового лісу.

Тоді кожен з вас брав мене за руку.

«Про обличчя людини, яке люди не можуть побачити на власні очі, вони звичайно кажуть, як про жахливе. Та я так не думаю. Сьогодні ти давав мені пасхальний цілунок, і в цей час я ж добре роздивився твоє обличчя. Отже, зрозуміло, що люди помиляються», – коли я казав так, усі весело сміялися.

Та ось уже Марія ніби чекає «бабусиних казок».

Ця бабуся від народження до смерті жила у маленькому земляному (5) домі.

Однак вона розповідала про пишні, великі палаци з білого мармуру.

Та бабуся все життя жила у нещасті та бідності, але холодного зимового дня розповідала нам, малечі, що сиділа біля теплої печі, казку про прекрасне царство щастя.

Я вже тоді дивувався, як бабуся може знати про всі ці чудові слова.

Ще й зараз я вважаю це дивовижним.

Адже бабуся, навіть звівши у вигадці великий палац з білого мармуру, царське щастя бачила лише уві сні.

Люди ж так часто бачать сни.

2.

Сьогодні мій батько, як і щороку на Пасху, сказав: «Ходімо на цвинтар!», і разом з рідними, напевне, піде туди, вклонитися могилам померлих діда та баби та інших рідних.

Там усі вони, по черзі кажучи «Христос Воскрес!», прикладуться й віддадуть хресне цілування темним хрестам, що стоять на могилах.

Далі приберуть ці могили красивими квітами, покладуть і залишать зверху червоні яйця.

Ах, там могила моєї молодшої сестри Каті.

Одного разу у молодшої сестри й у мене був привід поплакати разом.

Рома (так кликали телятко) насмерть об’ївся зерна, й люди для його порятунку мали пустити кров з вуха (6), трохи його надрізавши.

І мені, й Каті нестерпно хотілося піти подивитися на цю дивовижну подію, а моя молодша сестра Поля, залишивши нас вдома, зробила це сама.

Ах, хитрунка!

Моя молодша сестра Катя померла шестилітньою.

Вона помирала від дифтерії, коли неможливо дихати без жахливих страждань, і все дивилася у вікно, лежачи на руках у матері.

Молодша сестра чекала на повернення батька з далекого містечка.

«Матінко, батько, певне, має щось у подарунок», – хвилювалася вона, згоряючи.

«Матінко, як ти гадаєш, кого батько любить найсильніше?», – постійно чула матір.

Потім вона померла, а за годину повернувся батько.

Кажуть, у мить смерті вона усміхалася.

Адже у батька був для неї найпрекрасніший подарунок, і з цього Катя могла зрозуміти, що батько любить її сильніше за усіх.

Хоч і змучена, Катя весь час усміхалася, йдучи на той світ.

Для чого, чи існує по смерті якийсь той світ, мені на той час було ще незрозуміло.

Ще й тепер я цього не розумію.

Відтоді батько щороку у пасхальний день на цій могилі; сидіти на могилі Каті, ніби розмовляючи з нею про щось, стало його звичкою.

І сьогодні теж батько, сидячи на цій могилі, про щось думає.

Усі збираються поблизу, очікуючи на закінчення цієї розмови.

«Ах, Катю, Вася не повернувся назад зустріти Пасху з далеких країн. І кажуть, що з тих країн сюди вже не можна повернутися», – сказав батько.

Ах, хтось плаче поруч зі мною.

Але ні, нікого нема.

В домі нікого немає.

Це все ще шерех дощу.

О Боже, коли ж скінчиться цей дощ?

Примітки:

1. Йдеться про письменника, есперантиста, друга В. Єрошенка Акіта Удзяку (1883-1962).
2. Нікорай-до – православний кафедральний собор, заснований 1861 року.
3. Район Токіо.
4. Слобода Обухівка Старооскольського повіту Курської губернії.
5. Буквально – «зробленому з землі», імовірно, йдеться про глиняну мазанку, типову для Слобожанщини, але можливе й розуміння «землянка».
6.  Так у тексті, хоча у подібних випадках кров пускали з «брюха», роблячи прокол чи надріз черева, аби корова не загинула.

Фото Петропавлівської церкви слободи Обухівка – з фондів Старооскольського краєзнавчого музею. Церква згоріла 1946 року.

Переклад з японської мови, коментар, примітки –

Юлія Патлань, провідний науковець відділу архівів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», керівник міжнародної науково-дослідної групи «Василь Єрошенко та його доба»