Орлині душі

Автор: Юлія Патлань | 15 березня 2015 15:15 |



Немає птаха, прекраснішого й вільнішого за орла.

Немає птаха, сильнішого й сміливішого за орла. 

І тому жодна тварина, жодна жива істота не радіє так високим самотнім горам, як орел. 

Про орла кажуть – цар птахів.

Світ людей влаштований так, що неможливо порівняти силу й сміливість наших царів із силою й сміливістю наших героїв. А у світі орлів, хай навіть орел матиме величезні крила й дзьоб – лише за це його не назвуть великим. Таким є прадавній звичай орлів. 

Яким би царственим та великим не був орел, він не стане утискати іншого, і тому орли мають за звичай взаємне пошанування.

Все у них не так, як у людських царів та героїв: орли не привласнюють собі права на сили й розум підданців, не сперечаються й не чваряться через дрібниці.

 Кожен орел мав власні сильні крила та дзьоб, міцні пазурі, гострий погляд. Й здавна не мали вони звичаю змушувати слугувати собі з допомогою погроз чи лестощів.

 Цим орли із давніх-давен й відрізняються від людей.

Схоже, це в людей здавна було заведено мучити й утискати слабких, відбирати сили й розум слабких, чинити свавілля.

Сильні люди були сильними відібраною силою своїх слабких ближніх, а тому не могли бути істинно вільними, а слабкі завжди були глибоко нещасними.

Здається, люди – це тварини, яким випала нещаслива доля.

Однак кажуть, що саме людина – цар всього живого.

Яка ж у цьому гірка іронія!..

*

Отже, одну гірську країну було захоплено величезним сусіднім царством. І взаємна ворожнеча й боротьба між двома країнами відтоді не припинялася.

На верхівці найвищої гори тієї гірської країни щасливо жили орли.

Цих орлів здавна, тисячоліттями й навіть десятками тисяч років палило одне бажання. Вони намагалися піднятися якнайвище й сягнути вічно теплого, вічно світлого Сонця.

Вони вірили: якщо день у день підніматися якнайвище, хай навіть це потребуватиме кількох тисячоліть або навіть кількох десятків тисяч років, то нащадки орлів неминуче зможуть сягнути Сонця.

Так тривало декілька століть, тому й справді крила орлів стали сильнішими, аніж крила їхніх предків.

– Сонце полюби,

До Сонця злинай,

Додолу не йди,

Униз не дивись!

Туга за Сонцем – джерело орлиної сили,

Злет до Сонця – радість орлиних душ. 

 

Додолу не линь, 

Униз не дивись, 

Внизу – темні тісні клітки,

Внизу – місце рабської смерті.

 

Додолу не линь, 

Униз не дивись!

Внизу – світ слабких істот,
Внизу – світ нудних людей,
Додолу не линь,

Униз не дивись! – цією піснею матері-орлиці здавна напучували своїх дітей.

Можна лише уявляти, що відчували пригноблені сусідньою країною люди гірської країни, чуючи цю пісню. 

*

Душа й серце царя орлів завжди були на найвищій гірській вершині, на верхівці найсамотнішої скелі.

Цар із царицею мали двох коханих царевичів. Щоранку цар брав із собою старшого брата-царевича, а цариця – молодшого брата, і вони вирушали на край скелі, звідки зіштовхували обох царевичів донизу. А біля самого підніжжя скель знову підхоплювали їх й злинали на верхівку скелі.

Вони чинили так щоранку. Так царевичі навчилися спокійно злітати з верхівки скелі й знову спускатися додолу. Цар дуже з цього зрадів і спробував підняти двох царевичів високо до неба, а потім скинути на землю. Спершу царевичі цілковито занепали духом, але від постійних спроб крила їхні зміцніли, й вони навчилися легко спускатися з високого неба прямо до свого гнізда.

Одного дня цар мовив цариці: «Давай-но спробуємо сьогодні скинути дітей на дно глибокої прірви!». Вирішивши так, вони піднесли дітей високо до неба й звідти кинули на дно прірви.

Обидва царевичі летіли з усіх сил, але на шляху їх крила втомилися й послабли. Молодший царевич вигукнув: «Старший брате, я знесилив!». Старший царевич, зібравши останні сили, спробував допомогти молодшому спуститися.

Цар і цариця, дивлячись на них, здалеку виражали своє схвалення, б’ючи крильми.

Саме в цю мить між царем, царицею і царевичами невідь-звідки виникла хмара, й цар з царицею цілковито згубили царевичів з очей. Цар та цариця вжахнулися, і, швидше за стрілу пронизавши хмару, ринули в долину, але час вже був згаяний.

Старший брат-царевич, допомагаючи молодшому, вичерпав й власні сили. Він знепритомнів й каменем упав на дно прірви.

Цар з царицею, схопивши знесилених бездиханних царевичів, спробували злинути догори. Але в цю мить раптово з’явився сильний на Вигляд мисливець із двома синами, й спробував зловити царя й царицю. Цар із царицею деякий час запекло билися з мисливцем, захищаючи царевичів, та потім подумали, що мисливець все ж сильніший, а царевичі вже мертві, й тому, врешті-решт, кинувши їх там, злинули колами високо до неба.

Однак царевичі не померли.

Вони були принесені до будинку мисливця й скоро отямилися. Мисливець, підрізавши крила орлятам-царевичам, розподілив їх поміж двома своїми синами. На той час старшому синові мисливця було сім років, молодшому – шість, і вони обидва добре піклувалися про царевичів.

Сини мисливця дуже полюбили орлят-царевичів, і завжди брали їх із собою, куди б вони не йшли. Але мисливець суворо заборонив синам робити це, ідучи в гори.

Люди гірської країни, почувши, що двоє орлят впало у долину, вирішили, що це неодмінно вістка чогось доброго, і дуже раділи.

Люди гірської країни у душі сподівалися: два орла з’явилися не інакше, як для того, щоб найближчим часом порятувати ту країну. Хоч як би там було, усі надавали вихованню царевичів важливого значення й доручили це мисливцю.

Та не минуло й тижня, як трапилося жахливе. Зник молодший син мисливця. Друзі сина казали, що було так: із неба, як блискавка, явився величезний орел, викравши сина мисливця. Почувши це, усі були вражені.

Однак через декілька днів сталася ще більш дивна подія. Цього разу щез старший син мисливця. Про це жителі гірської країни поширювали різні чутки, різне казали, та тільки сам мисливець мовчав й нічого не говорив. Він і далі виховував орлят-царевичів так само, як робив раніше, і вважав це дуже важливим.

Тим часом орлята спершу дуже сильно тужили, відчуваючи, що без свободи їм не жити. Старший брат-царевич втішав молодшого, молодший брат заспокоював старшого. Однак, пещені сільськими дітьми, царевичі поступово оговталися у світі людей й полюбили їх. Єдине, чого вони, на жаль, ніяк не могли стерпіти – того, що їх прив’язують довгими ланцюгами до дерева.

Відтоді минуло п’ять років.

Орлята-царевичі виросли, їхні крила стали сильними.Того дня, коли виповнилося п’ять років, як орлята-царевичі впали на дно прірви, мисливець зняв із них ланцюги, і, взявши орлят, пішов до найвищої гори. Відпустивши там царевичів, він мовчки повернувся додому.

Почувши, що мисливець відпустив двох орлів, завершивши свою справу, люди гірської країни дуже розхвилювалися, та ще більше здивування охопило людей, коли повернулися обидва сина мисливця, які давно зникли в горах.

Вигляд та поведінка синів цілковито змінилися, і тому спершу ніхто їх не впізнав. Обидва були голі, з довгим волоссям, їхнє тіло було твердим, як скеля, руки й ноги – міцними, мов сталевими, очі стали пронизливими, носи вигнулися, мов орлині, зуби виросли, ніби вовчі, нігті на руках стали гострі й довгі, як у тигра.

Люди гірської країни були вражені, побачивши їх. І тому їхні розповіді з цікавістю слухали день у день декілька днів поспіль. Синів, викрадених царем орлів і вигодуваних у його гнізді, схоже, завжди любило царствене подружжя.

Щоранку цар орлів, посадивши синів мисливця собі на спину, то линув колами високо в небо, то кидав їх дололу на хмари, а потім підхоплював, рятуючи. Сини розповідали ще багато чого. І слухаючи їх, люди не могли осягнути – чи це цілковита брехня, чи правда?

У гірській країні не було нікого, хто дорівнявся до них у стрибках, сходженні на скелі, плаванні у воді; не було нікого, хто б так сильно, як ці люди, радів вільному життю.

Сини знали, як запалювати серця й душі мешканців гірської країни.

Так, коли людської мови бракувало, щоб висловити свободу, вони клекотіли по-орлиному. 

Вони навчили мешканців гірської країни орлиної пісні:

–      Сонце полюби,

До Сонця злинай, 

Додолу не йди,

Униз не дивись!

Вони й справді були диво-дітьми, й тому мешканці гірської країни називали їх «Орлині Душі».

Коли мешканці гірської країни, пригнобленої величезною сусідньою країною, дивилися на цих дітей, у їхніх серцях, схоже, з’являлася якась надія.

З іншого боку, царствені орли надзвичайно зраділи з того, що двоє царевичів щасливо повернулися. Але, оглянувши їхні крила та дзьоби, очі та пазурі, орли зрозуміли, що вони зовсім ні до чого не придатні.

Та й хіба могли царствені орли не журитися, бачачи крила й дзьоби, що втратили силу, потьмянілі очі й затуплені пазурі?

До того ж, тут нагорі і хоробрість, і любов до свободи в душах царевичів здавалися царственому подружжю якимись непевними.

Щоранку цар-орел та цариця щосили гартували двох царевичів. Щоранку цариця піснею:

–      Сонце полюби,

До Сонця злинай,

Додолу не линь,

Униз не дивись, – намагалася підбадьорити їх, ніби привчаючи заслаблі душі царевичів до того, щоб вони ставали завжди царствено-хоробрими.

Так тривало день у день десять років, коли з душі орлят царевичів намагалися вигнати людські душі, і врешті-решт орлята-царевичі могли здійматися вище за царя-орла, їхні пазурі та очі стали гострішими, ніж у царственого подружжя.

Однак їхні душі мали незрозумілу відмінність від орлиних душ: у них була незрозуміла слабкість, така схожа на людську. 

Навіть тоді, коли царевичі, прямуючи до сонця, здіймалися догори, очі їх пильно дивилися донизу.

І навіть тоді, коли вони колами літали у безкрайому небі, здавалося, що їхні душі тужили за долиною.

І навіть тоді, коли вони піднімалися вище за інших орлів, із їхніх грудей замість радісного вигуку перемоги чувся сумний, самотній скрик туги за нижнім, долішнім життям.

Часом бувало й так, що царевичі декілька днів нічого не їли, не полюючи здобичі.

Й навіть вполювавши дичину, вони знову її відпускали.

Як же, певно, журилося серцем через це царствене подружжя, бачачи таке у своїх царевичах й чуючи таке про своїх царевичів!
Усі друзі царевичів сварили їх й прозвали «Людськими Душами».

Царствене подружжя часто сильно сварило царевичів і казало, що вони ганьблять царську родину.

*

Одного дня старший син, цілий день пролітавши колами в небі, повернувся додому, сів навпроти батька, пильно подивився на нього й з сумом сказав:

– Батьку, кажуть, що підйом до Сонця – давній ідеал орлів. Але, як на мене, це просто дурниця. Злітати до Сонця – марна це справа. Піднятися до Сонця орлам, може, й можливо, але від цього не обов’язково будеш щасливим. Батьку, сьогодні я намагався піднятися до Сонця. Намагався піднятися настільки високо, скільки вистачить сил. Та що вище я піднімався, то ставало холодніше, в очах потьмяніло, нарешті, голова запаморочилася і я, майже втративши сили, впав на землю. І що ближче я був до Сонця, тим сильнішим був холод, – це вже незаперечно. А тому я більше не прагну підйому до Сонця.

Старший царевич доказав, а цар, скрикнувши:

– Ах ти ж людська душа! – увігнав у його горло пазурі. 

Царевич лише один раз тихо, сумно скрикнув здушеним голосом, ніби у тузі за долішнім життям, й покірно помер, пронизаний пазурами царя.

Цього ж вечора й молодший царевич, повернувшись іззовні, сів проти матері й сказав: 

– Мати, мені вже обридло літати до Сонця. В цьому немає жодної користі. Я твердо вирішив – спустившись у долину, звити там на дні гніздо на верхівці дерева й жити у мирі й злагоді з людьми та іншими істотами. Не віриться, що орлине щастя закотилося кудись на Сонце. На власному життєвому досвіді я зрозумів, що щастя – у людській дружбі.

Почувши це, мати скрикнула:

– Ах ця мерзенна людська душа! – й, злетівши, увігнала пазурі в горло царевича, й розірвала його. 

Царевич лиш скрикнув, ніби тужачи за долішньою людською дружбою, й покірно помер, пронизаний пазурами матері. 

Цієї ж ночі царствене подружжя віднесло двох мертвих царевичів донизу в долину, поклало перед будинком мисливця, який їх колись виходив, і повернулася додому. 

Після цього царствене подружжя заспівало:

– Сонце полюби,

До Сонця піднімись,

Додолу не йди,

Униз не дивись, – але чогось у цій пісні чулася пересторога мертвих «Людських Душ».

Вранці люди гірської країни, виявивши двох мертвих орлів, дуже перелякалися.

Саме в цей час люди гірської країни, очолювані двома братами «Орлині Душі», підняли революцію проти сусідньої країни-завойовника.

Двоє «Орлиних Душ» були крупними воєначальниками й запропонували незвичний план воєнних дій, тому жителі сусідньої країни нічого не могли зробити, й, здавалося б, мали зазнати поразки.

Однак цього разу люди гірської країни нічого не казали, знайшовши двох вбитих орлів. Але кожен розмірковував у душі, чи не передвістя це, що повстання зазнає поразки. 

Хай там як, але дівчата-горянки заквітчали орлів гарними квітами. 

– Сонце полюби,

До Сонця піднімись,

Додолу не йди,

Униз не дивись, – 

співаючи пісню, якої навчили їх старший та молодший брати «Орлині Душі», люди гірської країни поховали двох орлів, як героїв. 

*

Столиця сусідньої країни була дуже весела й надзвичайно вбрана. Всі будинки були оздоблені вогнями й прапорами, гримів салют й вибухали феєрверки, весела музика, що лунала здалеку, збуджувала серця людей. Мешканці гуляли всюди, вдягнувши красиве вбрання й вимахуючи паперовими ліхтариками й прапорцями.

Вулиці столиці, сповнені людей, виглядали ніби нарядні паради.

Усе й усі веселилися. Тільки ешафот, зведений на найбільшій площі міста, виглядав похмуро.

Люди, які зібралися на цій площі, співали гімн і ніби чогось чекали. Люди вітали один одного з тим, що вдалося приборкати гірську країну, яка нещодавно затіяла революцію.

Сьогодні ввечері на цьому ешафоті двоє братів – «Орлині душі» гірської країни – мають зазнати смертної кари. Усі пліткували лише про це.

Здалека пролунав шепіт: «Бунтівники йдуть, бунтівники йдуть!»

І все затихло. З’явилися двоє братів, яких ввели солдати.

Люди припинили розмови, на широких вулицях стало тихо, немов у могилі. Тільки чутно було звук великого барабану: «татта-та».

Брати «Орлині душі» усміхалися. Їхні погляди палали безмежною звитягою й були сповнені такої сили, що, здавалося, могли запалити серця усіх. Вони, усміхаючись, піднялися на ешафот, і грім великих барабанів – «татта-та, татта-та» – увірвався.

Усі люди, затамувавши подих, вп’ялися очима у братів. Брати стояли там із виглядом цілковитої байдужості, звівши очі до неба. У цю мить, змусивши здригнутися тихе повітря, звідкись пролунав сильний орлиний клекіт.

Небо відбило цей клекіт, неначе луну, й раптово із неба спустилися два величезні орли, – люди ніколи не бачили таких величезних орлів…

Вони швидко, як блискавиця, підхопили братів «Орлині Душі» й стрімко звилися до неба.

Дивлячись в небо, люди були нерухомі, неначе скам’янівши.

Здавалося, все місто вимерло. 

Лиш згори над головами людей…

– Унизу – темна тісна клітка,

Внизу – місце рабської смерті,

Додолу не линь,

Униз не дивись,

Внизу – світ слабких істот,

Внизу – світ нудних людей… – чулася пісня. 

 

*

Того вечора, коли сусідня країна святкувала перемогу, у гірській країні – країні придушеного повстання – було тихо.

Якими ж, напевно, сумними були того вечора серця й душі жінок, які втратили чоловіків та дітей!

Усі казали, що сьогодні стратять «Орлині Душі» – героїв гірської країни, і збиралися біля будинку, де народились брати.

Жінки йшли й вели за собою малих дітлахів. Напевне, кожен зрозуміє душевну скорботу цих жінок. Однак, незважаючи на цю скорботу, жінки, здіймаючи вгору й довіряючи маленьких діток безмежному небові, молилися, аби й ті діти, що залишилися, стали «Орлиними Душами» для порятунку гірської країни.

Все було тихо.

Тихо сяяли зорі.

Серед нічної тиші ніби у відповідь на цю молитву…

 

– Донизу не йди,

Униз не дивись,

Туга за сонцем – джерело орлиної сили,

Злет до сонця – щастя орлиних душ! – чулася пісня. 

*

Й ти, читачу, молися про те, щоб набути орлину душу, яка порятує світ та людство.

 

Переклад з японської Юлії Патлань, 2015

________

Представляю читачам вперше виконаний прямий переклад з японської мови українською найвідомішого твору Василя Єрошенка «Серце орла». Його тематика та проблематика нині є надзвичайно актуальними.

 

Теги

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2022

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Серпень | Жовтень