ВАСИЛЬ ЄРОШЕНКО. ВУЗЬКА КЛІТКА

Автор: Юлія Патлань | 06 квітня 2015 00:26 |



Продовжуючи знайомити професійну спільноту та громадськість з постаттю українського письменника, музиканта, есперантиста Василя Єрошенка, пропонуємо до уваги чергову казку його авторства, переклад якої з японської російською вперше було виконано й опубліковано Юлією Патлань (п.н.с. НЦНК "Музей Івана Гончара) 2013 року, переклад українською виконано у лютому – березні 2015 року.


Текст був створений японською мовою у 1921 році, за день до арешту Василя Єрошенка, й опублікований вперше вже після депортації письменника з Японії до Владивостока в липневому номері токійського журналу «Kaizou» / «Реконструкція». Через ряд ідеологічних перепон авторський японський текст Василя Єрошенка донедавна не був відомий ані російському, ані українському читачеві.  Консультант та рецензент наведеного перекладу – японіст Євген Кручина (Москва).



Tyger! Tyger! burning bright
In the forests of the night,
What immortal hand or eye
Could frame thy fearful symmetry?

In what distant deeps or skies
Burnt the fire of thine eyes?
On what wings dare he aspire?
What the hand dare sieze the fire? 

William Blake. The Tiger
(from Songs Of Experience). 1794 

Хто визволиться сам – той буде вільний,
Хто визволить кого – в неволю візьме.
Леся Українка. Осіння казка. 1905.

 

1

Тигр втомився…

День у день, день у день те саме… вузька клітка, вузьке небо, яке видно крізь клітку, й знову вузькі клітки навкруги – скільки сягне око, їхній ряд – куди не глянь, куди не глянь… І може здатися, що огорожа зоосаду так само поширюється щодалі й далі, до кінця світу.

Ах, як же втомився тигр… тигр втомився до краю…

День у день, день у день те саме… Обличчя цих ідіотів, які прийшли витріщатися, звуки сміху цих ідіотів, їхній нудотний запах…

«О, якби лише можна було жити, не бачачи більше грубих облич цих ідіотів… якби тільки можна було жити, не чуючи звуків їхнього гидкого сміху…»

Але здавалося, що натовпи цих ідіотів нескінченні й поза широкою огорожею зоосаду аж до межі світу, скільки сягнуть очі; що звуки їхнього вульгарного сміху заповнюють усі межі всесвіту.

Ах, як же втомився тигр!... Як нескінченно втомився тигр…

Тигр згорнувся, як кіт, сховав лице й затремтів з ненависті:

«Ах, хіба життя тигра складається лише з розглядання облич цих ідіотів? Хіба жити – це не щось більше, ніж чути звуки сміху цих ідіотів?», – вирвалося тяжке зітхання з його грудей.

«О, тигр плаче!», – загомоніли екскурсанти, біжучи зусібіч до клітки тигра. Все його тіло здригалося від огиди й гніву, він несвідомо з силою шмагав хвостом по підлозі всередині клітки.

 

Він згадував: коли ще жив вільно у лісі, у глибині цього лісу, під високим, можливо, тисячолітнім деревом було прибране квітами камінне божество камі-сама (1).

Люди з далеких сіл приходили туди, аби самозречено молитися, вклякнувши на колінах перед камінним божеством камі-сама, навіть майже забувши про нього, про тигра. Іноді вони дозволяли вихопитися зітханню, а іноді ронили сльозини на квіти.

Ці сльози, змішуючись з росою, у місячному світлі дивовижно блищали, ніби коштовне каміння, що сяє уночі. Деякі з них витанцьовували на верхівках квітів, сповнені радощів, а інші сяяли на вістрях травинок, занурені у роздуми. Відрізняти ці людські сльозини від нічної роси було тоді однією з його забавок.

Одного вечора він спробував лизнути дивовижно сяючі, ніби коштовне каміння, сльозини, що їх зронили люди перед божеством камі-сама.

Тоді він ще не знав ясно, що з точки зору божества камі-сама немає таких коштовностей, які можна порівняти з людськими слізьми, найдорожчою жертвою, ціннішою, ніж усіляка інша розкіш.

І тому він спробував лизнути залишені людьми сльози один раз, лиш єдиний раз.

І того ж вечора їм вдалося його зловити. І йому здалося, що це покара від камінного божества камі-сама.

І нині його груди тигра боліли від цих спогадів усе сильніше, так що він ледь не плакав.

І як ті люди, які покірно, вклякнувши на колінах, молилися камінному божеству камі-сама, тигр теж встав на коліна, обернувся до камінного божества камі-сама й закричав:

«О божество камі-сама, тільки б жити, не бачачи, тільки б жити, не чуючи звуків брутального сміху оцих ідіотів…»

І тоді, перш ніж він це усвідомив, звуки сміху цих ідіотів стали все тихішими, дальшими, й розтанули, ніби весняні мрії у легкому мареві.

Тигр нагострив вуха й прислухався. У його вухах невідомо звідки чувся шепіт прохолодної річки. І людський гидкий сморід, що викликав нудоту, зник, а все сповнилося пахощами запашних квітів.

Тигр здивовано напружив очі й зі страхом озирався, куди це він потрапив.

Та й хто може уявити собі радість тигра у цю мить? Адже він уже не бачив ані вузьких кліток, ані людських тіней. Він лише спав під величезним деревом, якому невідомо скільки тисячоліть, перед камінним божеством камі-сама, прибраним квітами.

Лише людські сльози дивовижно сяяли на квітах, виблискуючи у місячному сяйві.

Лишень тепер він ясно усвідомив, що заснув тієї миті, коли хотів лизнути цю коштовність-сльозину.

«Ах, як приємно! Все це було маренням! Ах, яка радість!»

Тигр скочив й став метатися туди-сюди, хльоскаючи хвостом по боках й танцюючи у місячному світлі. Його груди дихали свободою, тіло сповнилося дивовижною силою до найменшої волосини й жваво рухалося.

«Ах, що за приємність! Хоч я й думав, що й вузька клітка, й людські ідіоти – правда, вони виявилися лиш жахливим сном. Та вві сні чи наяву – немає нічого огиднішого від клітки! Лише це й є правдою. Я ніколи не забуду цього, навіть якщо вмру!»

Кажучи це, тигр навмання рушив серед дерев.

 

2

Тигр і сам не знав, скільки він пройшов, то вистрибуючи, то підтанцьовуючи, то котячись, неначе м’яч, то витягаючись на траві. Нарешті, коли він вийшов у розлогу долину, його раптово зупинив різкий запах. Його великий ніс тріпотів, намагаючись розрізнити та впізнати цей запах.

«А, так це вівці. Звідкілясь зблизька я відчуваю овець. І що не кажи, через такий тривалий час…»

Тигр безгучно й вільно пішов серед високої трави, орієнтуючись за запахом овець.

Через деякий час перед ним виникла висока огорожа. Й саме зсередини цієї огорожі й чулися дрімотні голоси овець. Скільки ж разів, напевне, бачив тигр такі огорожі! Й скільки ж разів, напевне, перестрибував через такі огорожі, схопивши овець або телят! Та лише сьогодні ввечері у душі тигра спалахнуло полум’я невимовного гніву, як він побачив цю огорожу.

«Клітка, вузька клітка!»

Ледь вимовивши, він злинув стрімкіше стріли. Заревів жахливим голосом, що був сильніший за грім, й ніби блискавка, з силою упав на цю огорожу. Під ударами його сильних лап, ніби під ударами руйнівного тайфуну, навіть огорожа, зведена з міцного кілля, гойдалася, як павутиння під вітром.

Навіть міцні товсті кілки миттю падали один по одному, ніби дерев’яний будиночок, з яким грає дитя. Й за дві-три хвилини у високій огорожі виник такий великий отвір, що у нього міг б проїхати віз.

«Гей, вівці! Милі браття! Виходьте до вільного світу! Скоріше виходьте із клітки назовні!»

Ніби грім, ревів тигр, продовжуючи руйнувати огорожу.

Та отара овець, безтямна зі страху, збилася у кутку комком, нерухомо, й тремтіла від жаху, це й усе. Вівцям здавалося, що немає нічого страшнішого за вільний світ.

Тигр розпалився гнівом і вигукнув:

«О, людські раби, о підлі раби! Хіба вам не потрібна свобода? Хіба ви тужите за вузькою кліткою більше, ніж за вільним світом? О, рабські створіння!»

Він вдерся поміж вівцями й своїми сильними лапами хапав їх одну по одній й викидав по черзі за огорожу.

Та викинуті назовні вівці хотіли знову повернутися на те ж місце до клітки й жалібно мекали, ніби їм живцем різали кишки тупим ножем.

Та й сторожі та їхні сторожеві пси, здивовані цим видовищем, були розгублені. Однак потроху вони знову оговталися й накинулися на тигра, щоб відігнати його. Кілька випущених куль впилися у тіло тигра. Зграя собак із жахливим гавкотом була готова його роздерти.

«Ах вівці, підлі ви раби! Ах ви, нікчемні тварі! Ви нижчі, ніж ці дурні собаки! Та вас ніщо повік не порятує!»

Мовивши так, тигр, спливаючи кров’ю, кількома стрибками досяг лісу. І його фігура миттю зникла з очей.

Сидячи навпочіпки перед камінним божеством камі-сама, тигр зализував подряпини й плакав.

«Ах, будь ласка, лише не дай мені більше ніде чути голосів цих жалюгідних овець…», – заткнувши обидва вуха, молився він камінному божеству камі-сама.

«Лише цих жахливих голосів… Будь ласка, не дай мені чути скорботних голосів цих жалюгідних рабів, рабів до кінця цього світу…»

Тигр плакав.

 

3.

Тигр ішов біля чудової літньої резиденції раджі.

Колись давно тигр багато разів ішов повз цю віллу, надовго вирушаючи у Гімалайські гори; або ж коли він бігав у густих лісах та джунглях Бенгалії, що досі не знали сокири. Тоді він кидав зневажливі погляди на її високі кам’яні стіни та глибокий рів.

Та лише цього разу, минаючи віллу, тигр раптом застиг непорушно на краю рову, ніби одержимий якимись демоном. Серце його закалаталося сильніше, він майже задихався.

«Клітка, вузька клітка…».

У величезному літньому палаці вели розкішне життя двісті жінок раджі, прекрасні, як квіти.

І як же, напевно, селяни, які приходили до літнього палацу, заздрили розкішному життю цих жінок! Молоді дівчата, повертаючись з полів, багато разів зупинялися у затінку дерев, які росли біля рову, що оточував палац за містом.

Так вони, з кошиками трави на спинах, весь шлях до своїх бідних хижок знову й знову яскраво уявляли собі розгульне життя цих жінок.

Однак чого вони так вважали? Тигрові зараз здавалося, що він ясно чує тяжкі стогони цих красунь, які бажають звільнитися. Він з усієї сили стиснув зуби.

Перед ним було видно серед дерев сяючий на яскравому сонячному світлі як золоте світило високий дах резиденції, оточеної високою камінною стіною. Як залізним ланцем, ззовні резиденцію було охоплено ровом глибиною кількадесят футів.

Тигр змалечку ненавидів людей. Ненавидів відтоді, як ще смоктав молоко з грудей матері.

Але він і сам не знав, чого ж тепер, коли він подумав про красивих жінок, оточених високою камінною огорожею, його серце закалатало так сильно, що в нього перехопило подих.

Він декілька разів обійшов довкруги літньої резиденції. Коли він зупинився біля залізних воріт і дивився на довгий підвісний міст, піднятий на іншому боці рову, він почув, що широкою дорогою ідуть люди.

Тигр кинувся у гущавину, ліг на землю й, затамувавши подих, очікував на прихід людей.

За деякий час серед дерев пройшла багато прикрашена процесія в оточенні чисельного почту. Він побачив посеред процесії кілька прекрасних золотих паланкінів, що їх несли раби.

В одному з паланкінів був сам раджа, у ще одному – нова, двісті перша дружина раджі. Вони йшли спокійно, не підозрюючи про тигра, схованого у тіні гущавини.

Тигр бачив задоволене обличчя раджі, яке горіло жагою насолод. А ще він бачив прибрану з голови до ніг коштовним камінням та чудовими вбраннями нову, двісті першу молоду дружину раджі.

Її обличчя, прихованого вуаллю, тигру не було видно, він бачив лише красиві, ясні, сяючі, як весняне небо, блакитні очі. Побачивши їх, тигр мимоволі здригнувся.

«Звичайно, я десь бачив ці очі, звичайно ж… Ці ясні, сумні й повні страху очі… А-а-а, зрозумів! От воно що!»

Тигр сумовито посміхнувся. Такі очі були у всіх оленів, яких заганяв тигр. Тигр тужно посміхнувся.

Поки він так міркував, процесія раджі пішла до літньої резиденції. Тихо опустився довгий міст й відкрилися великі металеві ворота. У цих воріт, ховаючи свої обличчя під покривалами, двісті жінок раджі, усміхаючись, зустрічали їх двох із дружиною.

Однак міст відразу ж було піднято й ворота відразу ж закриті. Лише довго-довго лунав у вухах тигра сильний шум, який огортав палац.

Сонце сховалося за західними горами. Крики шакалів провістили настання літньої ночі. Дах літньої резиденції злився з вечоровим маревом із гаю. Тигр непорушно стояв, ніби його вабила камінна стіна.

Однак є речі, неможливі навіть для тигра. Та й хто зможе перескочити рів глибиною у кількадесят футів і високі камінні стіни?

Тигр зітхнув.

«Ах, цього не можуть зробити навіть тигри…».

На тому боці почулися звуки. Ніби хтось тікає, а хтось наздоганяє.

Тигр розплющив очі й поглянув на верхівку камінної стіни на тому боці. Угорі стіни раптово з’явилася молода жінка з красивими очима, обличчя якої було закрите вуаллю. Вона босоніж стояла на стіні, вбрана у весільне вбрання.

Тигр добре зрозумів, що її струнка фігура сповнена страху й тремтить у вечоровому мареві, ніби загнаний тигром олень.

Вона хотіла кинутися у рів. Однак у ту ж мить, коли вона хотіла стрибнути, очі її раптово зустрілися з очима тигра на тому боці, що дивовижно світилися й пильно дивилися на неї. Вона мимоволі відсахнулася.

Цієї миті раджа, який підбіг до неї ззаду, схопив її й поволік, ніби тигр оленя.

У вухах тигра лишився тільки її раптовий відчайдушний крик. Почувши цей крик, тигр забув про все й усіх. Його тіло охопив вогонь, він увесь затремтів. Зібравши усі сили, він стрибнув до рову.

Кілька хвилин він видирався на камінну стіну, як величезний кіт. І скоро його силует з’явився на верхівці кам’яної стіни. Там він недовго зупинився, та миттю щез у саду раджі.

Там було зовсім тихо. Лише прохолодний плескіт фонтану та шелест квітів. Кров тигра поступово охолола. Він деякий час постояв, ворушачи носом, принюхався, ніби щось шукав.

В густому, задушливому, насиченому ароматами квітів вечоровому повітрі запах людей, здавалося, розчинився. Він кілька разів глибоко вдихнув ці аромати й, нарешті, ледь вловив запах, якого шукав.

Безшумно й легко тигр скочив на широку веранду і зазирнув всередину за оксамитові завіси. У великій чудовій вітальні нікого не було. Тигр потихеньку увійшов й ще раз оглянув залу.

Безлюдна зала була сповнена дивовижного сяйва – відблисків меблів та коштовного каміння. Поруч золоті рибки грали із місячним світлом у великій скляній вазі на мармуровій підставці. В іншому куті кімнати на жердці у витонченій плетеній клітці тихо спала канарка.

Побачивши це, тигр про все забув й гнівно заревів:

«Клітка, вузька клітка… Всюди лише вузькі клітки…».

Тигр легко скочив й наблизився до клітки.

«Гей, канарко! Швидше виходь, виходь назовні, лети ж до вільного світу! Ось той чудовий ліс у місячному світлі чекає на тебе!».

Кажучи так, він своїми сильними лапами вдарив і майже розламав клітку. Злякана канарка тремтіла й билася усім тілом, намагаючись сховатися від нього у найдальшому закутку клітки.

«Я даю тобі волю! Лети ж із цієї вузької клітки! Лети скоріше до вільного світу!»

Однак канарку страхала воля, їй здавалося, що цей вільний світ найжахливіший, і що немає нічого страшнішого за волю.

«Ах ти, низька підла рабиня людей! Хіба тобі не потрібна воля?»

Тигр засунув свою сильну лапу до клітки, аби витягти назовні тремтячу канарку. Однак канарка, що її він вийняв, вже віддала дух. Тигр поклав її малесеньке тільце на лапу й у місячному світлі деякий час розгублено на неї дивився.

«Рабиня, але мила. Й така красива…».

Однак, ніби раптом про щось подумавши, він поклав холодну мертву канарку на найсвітлішому місці у центрі зали й легко стрибнув до золотих рибок. А потім подивився крізь воду у місячному світлі на золотих рибок посеред скляної вази.

Золоті рибки бавилися у місячному світлі. Вони з плюскотом жували місяць, відбитий у воді, ритмічно то роззявляючи, то закриваючи свої великі роти, а часом переверталися, дивлячись угору й показуючи своє черевце.

В очах тигра майнула тінь співчуття.

«Гей, маленькі сумні золоті рибки! Я візьму вас із собою до широкої чудової ріки Ганг! Там тече чистіша вода. Я візьму вас до широкого, вільного, безмежного моря… Там плаває красивіший місяць. Я візьму вас із собою до того вільного, красивого світу!».

Але здивовані золоті рибки тихо лягли на дно. Золотим рибкам здавалося, що нема нічого страшнішого за найкрасивішу ріку Ганг, нічого жахливішого, ніж безкрає вільне море.

«Раби, людські раби, куди ні підеш – усюди лише раби!».

Тигр занурив праву передню лапу у воду й спробував упіймати золотих рибок. Але золоті рибки, ніби кепкуючи з нього, легко уникали його лапи.

Тигр оскаженів з люті. Він сів на задні лапи, занурив передні у воду й спробував зловити золотих рибок, з плюскотом збуривши воду. Але усі рибки, як стріли, промайнули у нього між лап.

«Ах ви тварі, людські раби!».

Тигр страшенно розлютився й з усіх сил скаламутив воду. Тієї ж миті скляна ваза похитнулася й зі страшенним шумом впала на підлогу. Вражений цим шумом, тигр інстинктивно кинувся до дверей.

За декілька митей з глибини будинку, відкинувши завісу, до кімнати вбіг раджа у нічному вбранні, з пістолетом у правій руці.

Лише на мить, лише на мить зустрілися очі раджі, який прибіг, із пронизливими очима тигра, що дрижав з ярості.

Різкий звук пістолета, ревище тигра, яке ніби струсило віллу до підвалин. Останній стогін людини, який завершує життя.

І знову потяглася дивовижна тиша індійської ночі.

Чувся лише прохолодний звук фонтану та тихий шепіт квітів… І на підлозі прекрасної просторої вітальні з плюскотом жваво борсалися й підстрибували золоті рибки, залиті місячним світлом. І двісті одна жінка раджі майже перестали дихати.

 

4

Тигр лежав у гущавині лісу перед камінним божеством камі-сама, й зализував собі глибоку рану у грудях. І груди, й лапи, усе його тіло нило від пульсуючого болю, та він більше не плакав. Лише час від часу випускав глибокий, сповнений болю стогін. Він не хотів молити камінне божество камі-сама про зцілення рани у грудях, але з сумним обличчям занурився у глибокі роздуми. Він уже не мчав, неначе людина, за порятунком до камінного божества камі-сама.

Знову почалася літня ніч Індії, й своєю темною мантією тихо вкрила усе довкола. Далекий гавкіт шакалів сповістив про їхнє наближення. Тигр спробував заснути, та здалеку лунав крик якогось стривоженого птаха. Тривожна тиша ночі не заспокоїла тигрячого серця й не дозволила йому спокійно поснути. Він підвів голову й нагострив вуха, пильно дивлячись уперед.

«Що це? Невже люди? А-а-а, здається, хтось прийшов молитися… Ох, та тут не одна людина! Скільки ж людей? Раз, дві, три, чотири!... Ах, так їх дуже багато! Багато прийшло».

Він швидко тривожно порухав носом, принюхався, намагаючись розпізнати запах.

«А-а-а, тут є й хтось знайомий. Хто ж це? Це не мисливець Джим… І не лісоруб Ананда… І не факір Рама… А-а-а, зрозумів, це жінка, схожа на оленицю.

О, запах раджі теж тут! Ну це не жарт! Адже я напевне розкроїв йому голову начетверо! Так, саме начетверо!

І браміни теж йдуть. Один, другий, третій… що ж вони збираються робити?

Ага, невже таємне товариство? Знову вони хочуть живцем спалити жінку разом із домовиною (2)? Але домовину раджі в жодному разі не буде спалено разом із жінкою, схожою на оленицю.

Він здригнувся й пробурмотів:

«Тільки ж я цього не допущу. Що б не відбулося, жінку, схожу на оленицю, не буде спалено!»

Він намагався заспокоїтися, ховаючись у тіні кущів.

Саме в цей час тихий вітрець подув з протилежного боку й приніс з-за дерев новий запах, що його вловив ніс тигра.

«Що ж це все таке?»

Він посмикав своїм великим носом і намагався ретельніше принюхатися.

«Та це ж знову люди? Й зброєю пахне. Видно, індійські солдати, сіпаї (3)? І білий з ними, схоже, офіцер…

Це ж небезпечно! Вони хочуть оточити, доки ніхто не помітив. Що ж вони хочуть чинити? Певне, вони намагаються зловити когось…

Не може бути, аби вони збиралися полювати. Але прийшло багато – напевне, понад сотню. Хтозна…».

Прекрасна поховальна процесія з кількох десятків осіб, яку вели брахмани, зупинилася перед камінним божеством камі-сама. Та усі, і брахмани, і їхні супутники, ніби налякані чимось, ішли лячно й намагалися щонайменше шумітй й зберігати тишу. Й кожен з наляканим виглядом неспокійно озирався.

І жінка, схожа на оленицю, теж кидала тривожні погляди у глибину лісу. Й тигр чітко відчував, що вона чекає на когось й сподівається, що хтось скоро з’явиться й порятує її з рук брахманів.

«Напевне, це вона на мене чекає, не знаючи, що я буду тут…»

Тигр зрадів й радісно засміявся.

Раби поспіхом взялися за роботу. Не минуло й десяти хвилин, як прямо посеред прекрасного лісу зросла висока гора дрів.

Але схожа на оленицю жінка все молилася. Й здавалося, що ця скорботна молитва триватиме вічно. І брахмани та інші розсердилися.

«Швидше, швидше. Священний вогонь чекає на тебе. Дева (4) чекає на тебе, чекає на твою чисту душу».

Раби тихо поклали прекрасно оздоблену золотом домовину раджі на дрова. Але схожа на оленицю жінка молилася й зовсім не бажала поспішати. Розпачливим поглядом вона кликала когось з літньої ночі Індії. Тигр радісно усміхався. Маленькі очиці брахмана були гострими, як голки, а його кістляве обличчя сяяло.

«Швидше, швидше! Махадева (4) чекає на твою останню чисту жертву. Небо чекає, що ви виконаєте свій останній обов’язок» (5).

Раби тримали у руках факели, які палали червоним й звивалися, як змії, й нетерпляче чекали на знак брахмана, коли ж, коли ж їм підпалити гору дрів.

Схожа на оленицю жінка кинула у бік лісу останній погляд й була силою втягнена на гору дрів двома брахманами. Коли легкий вітер відкинув покривало, тигр ясно побачив під ним її мертвотно-бліде обличчя, біліше за покривало.

Брахмани розпочали творити дивну молитву. Раби запалили вогонь зусібіч. Ніби останній прощальний стогін, тонкий димок тихо здіймався догори до нічного неба.

Тигр, раптово забувши про все, хотів кинутися прямо посеред людей.

Та в цю мить червоні солдати-сіпаї, яких ніхто досі не помітив, зусібіч стрілою увірвалися на місце поховання.

Обличчя брахманів та їхніх послідовників, які побачили індійських солдат, застигли у здивуванні. Лише радісний закличний голос жінки, схожої на оленицю, здавалося, було чутно до найдальших Гімалайських гір. Цей голос, як кинджал, простромив груди тигра.

«Вона чекала не на мене, а на цього білого, на людину!»

Він охопив свої груди обома лапами, аби вони не розірвалися від болю… Охопив груди обома лапами, аби не дати вирватися сумному скорботному стогонові.

Білий чоловік, вимахуючи дивними паперами, щось наказав (6). Потім, знявши з верхівки палаючих дрів жінку, схожу на оленицю, обійняв її й притис до власних грудей.

Побачивши це, очі брахманів сяйнули, мов блискавки. І груди тигра розкраяв біль.

Брахман, тремтячи усім тілом чи зі страху, чи від гніву, звів руки догори до камінного божества камі й закричав:

«О, шановні божества Індії, молю вас, о всі шановані божества! Ви здавна зволили захищати землю Індії! Пошліть же цій жінці, яка зрадила вас, безперервні муки пекла…» (7).

І усі його послідовники повторювали за ним луною: «Пошліть же цій жінці, яка зрадила вас, безперервні муки пекла…».

«Хай буде вона проклята, ця жінка, яка полюбила ворога землі Індії, ворога батьківщини Індії, яка зрадила нас, служителів усіх божеств Індії!».

І його послідовники усі теж закричали: «Хай буде проклята ця жінка!».

Почувши слова проклять, схожа на оленицю жінка задрижала. Та білий чоловік, що більше чув слів прокляття, то сильніше притискав тремтячу жінку до своїх грудей. Обличчя жінки, схожої на оленицю, наблизилося до обличчя цієї білої людини, яке сяяло з радості перемоги. Потім вуха тигра, здалося, почули слова кохання.

Скоро солдати цієї білої людини повели з собою усіх: брахманів та їхніх послідовників, і рабів, які забрали домовину раджі.

І схожа на оленицю жінка в обіймах білого чоловіка теж щезла й згасла, ніби сновидіння літньої ночі.

Лише ледь помітно піднімався у небо тонкий дим, ніби останній стогін…

 

5

Тигр скочив. Його груди нестримно боліли. У його грудях палала хвороблива пристрасть, якої він сам не розумів і ніколи не відчував раніше. Тигр пішов услід за людьми, які щезли, ніби нічне сновидіння, він тихо повз серед високих трав, безшумно, щоб його не побачило камінне божество-камі, щоб його не помітили люди. Тихо згустилася літня ніч Індії, й у глибокий сон занурилися міріади листків лісу, які, ніби у дощі, купалися у місячному світлі.

Раптом пролунав чийсь різкий крик і порушив тишу ночі. Потім звуки кількох пострілів з рушниць. Стогони людей. І темний силует вихором майнув серед дерев. І знову настала дивовижна нічна тиша.

Тигр непоміченим з’явився на галявині. На його шляху й лапах можна було бачити сліди ще теплої крові. Він скоса кинув погляд на обличчя камінного божества камі-сама.

«Усе гаразд. Він нічого не знає. А навіть якщо дізнався б, це не було б важливе. Лишень не стало одного білого людського хлопця», – пробурмотів тигр і зачаївся в тіні кущів.

Але навіть у нього, хороброго індійського тигра, не вистачило сміливості, аби вийти поперед камінне божество камі-кама й лягти там на квітах.

Індійська літня ніч раптово вкрила усе своєю чорною мантією. Було тихо. Далеке виття шакалів провістило північ.

Раптово, пронизавши чорну мантію ночі, з глибини лісу вибігла поперед божество камі-сама жінка, схожа на оленя. Біле покривало її було відкинуте назад і волосся закривало її бліде обличчя, в якому не було ні кровинки. Її красиві вологі очі, здавалося, могли слугувати символом самого відчаю. В її тонких руках гостро сяйнув оздоблений сріблом кинджал.

На колінах перед камінним божеством камі-сама вона намагалася молити про щось. Однак вона раптом забула усі молитви, вона не могла пригадати ні слова.

Здавалося, камінне божество камі-сама ніколи не зможе забути обличчя цієї жінки, схожої на оленицю, освітлене місячним світлом, жінки, яка раптом забула усі слова молитов.

Вона силкувалася пригадати хоча б одне слово молитви, та все було марно. Жодного молитовного слова вона не могла згадати.

«Я проклята богами моєї країни. Я повстала проти прагнень святих брахманів. Я покохала ворога божеств Індії, землі Індії. І для мене немає іншого шляху, лише піти у пекло».

Срібний кинджал у неї в руці різко зблиснув у її грудях.

Тигр закричав, ніби кинджал простромив його власні груди. Потім, раптово вистрибнувши з-під кущів, він лапою підняв голову схожої на оленицю жінки, що впала… Він вийняв кинджал з її грудей.

Камінне божество камі-сама стояло спокійно, як і раніше. Як остання пожертва божеству, свіжа кров крапала з грудей жінки на верхівки квітів.

Тигр міркував, дивлячись в обличчя жінки, яка стала нерухомою. Тоді він уперше ясно відчув, що люди ув’язнені у вузьку клітку, невидиму людським оком, яка не може бути зруйнована навіть сильними лапами. Він знову розлютився, подумавши про клітку.

«Так люди ж – підлі раби. Але ж хто ув’язнив їх до невидимої оком клітки, ніби рабів?»

Він скоса поглянув у лице камінного божества камі-сама й відвернувся.

«Ні, це не воно. Воно й не знає нічого… Та хто ж це тоді може бути?»

Краплини крові на траві, змішавшись з росою, сяяли у місячному світлі, ніби дивовижні коштовності. Ніби сяючі у темряві коштовні камені на шиї діви-небожительки, яка зійшла з небес.

«Як сяє кров рабині. Вона ніби рубін. А яка вона на смак, хтозна? Чи не лизнути її трохи?»

Він знову скоса поглянув в обличчя камінному божеству камі-сама.

«Не страшно, він нічого не знає. Лиш одну людську краплю-коштовність, трохи, лиш одну людську краплю-коштовність…», – і він спробував лизнути кров рабині, яка сяяла на квітах, наче коштовне каміння.

І щойно він це зробив, від нього поступово віддалилися й сяюча, ніби коштовності, кров, і каміння, й камінне божество камі-сама, й дзюркіт холодної річечки, а шелест тисячолітніх дерев змінили собою людські голоси. Аромат квітів, який проникав у душу, змінився гидким смородом людського натовпу.

Тигр широко розплющив очі й озирнувся. Він заснув, згорнувшись кубельцем у вузькій клітці. Й перед цією вузькою кліткою, й удалині, скільки сягало око, теж були вузькі клітки.

Тигр у відчаї заревів жахливим голосом.

«Ах, так вузька клітка й обличчя усіх цих людських ідіотів – це дійсність…»

Глядачі у захваті шумно його вітали.

«Тигр подав голос! Тигр прокинувся!»

Він підстрибнув і з усіх сил вдарив по залізній решітці клітки. Але його лапи були надто слабкі й не могли зламати її.

Він ще раз жахливо заревів й стрибнув, з силою вдарився головою об залізне пруття й упав на підлогу клітки, залитий кров’ю.

Роззяви, які у жасі були розбіглися, знову наблизилися до клітки тигра, радісно сміючись.

«Ах, обличчя цього збіговиська ідіотів, ах, вульгарний сміх цього збіговиська ідіотів…».

Тигр заплющив очі. І ще раз викликав у себе перед очима камінне божество камі-сама.

«Камінне божество камі-сама, приношу цю кров тобі як свою останню пожертву. Лише молю тебе: зроби так, аби я більше не бачив облич цих усіх ідіотів, аби я більше не чув їхнього вульгарного сміху…».

І це було останнє благання індійського тигра, звернене до індійського камінного божества камі-сама.

Щойно він зробив це, сміх усіх цих ідіотів потроху став нечутним, змінився шурхотами індійської літньої ночі. Блювотний запах людського натовпу поступово перетворився на аромат доісторичного індійського лісу.

Однак сам тигр більше не хотів розплющити очі, щоб побачити ні так улюблені ним простори, ні камінне божество, ні старий величезний ліс віком у кілька тисячоліть, ні кров рабів, яка дивовижно сяяла, як коштовність. Йому вже бракувало мужності розплющити очі.

 

Переклад з японської Юлії Патлань,
керівника Міжнародної науково-дослідної групи «Василь Єрошенко та його доба»,
перекладача творів письменника з есперанто та японської мови,
провідний науковий співробітник НЦНК "Музей Івана Гончара"

 

Примітки перекладача:

 1. Камі – у синтоїзмі божественна сутність, бог, божество; суфікс «сама» означає ввічливе звертання. Камі в синто називаються як людиноподібні істоти, птахи та звірі, поля й трави та вся інша природа, а також їх духи-тама, які перебувають у святилищах, де їм віддають пошану. Хоча у тексті Василя Єрошенка йдеться про індійські реалії, передані максимально точно (автор використовує запозичення raja, palankin, fakir, sepoy), однак сам текст створено японською мовою для японців. Тому індійську екзотику пояснено максимально зрозумілими для їх національної свідомості термінами.

2. Саті – поховальна ритуальна традиція в індуїзмі, згідно якої вдова підлягає спаленню разом з її померлим чоловіком на спеціальному поховальному вогнищі. «Саті» – прикметник жіночого роду на санскриті, який означає «справжня», «існуюча», а також «правдива», «чесна». Назва походить від імені богині Саті, яка пожертвувала собою, не змогла витерпіти приниження, якого завдав її батько Дакша її обранцю богові Шиві. Традиції дотримувалися до початку XIX століття в різних районах більш-менш регулярно. Саті досі іноді трапляється, переважно у сільській місцевості. З 1947 року в Індії зареєстровано близько 40 випадків, більшість яких припадає на район Шехаваті штату Раджастхан.

3. Сіпаї, «солдати у червоному» – наймані солдати у колоніальній Індії (XVIII-XX ст.), яких європейці, найчастіше англійці, вербували з місцевого населення. Значна частина з них мала червону форму.

4. Дева, Махадева – великий бог – титули Шиви в індуїзмі.

5. Брахмани прославляли саті як обов’язок чесної жінки й кваліфікували це не як самогубство (яке забороняється й засуджується у писаннях, а як акт священного пошанування, який, за їхніми твердженнями, має очистити подружжя від накопиченого гріха, гарантувати йому порятунок та нове з’єднання.

6. Незважаючи на заборони британської влади, саті, як і секта Туги, продовжувало існувати, що давало британцям додаткове виправдання їхньої колоніальної політики в Індії. Ставлення британців до саті в період пізньої історії Індії виражене у цитаті, яка часто наводиться й приписана зазвичай генералу Непіеру (Charles James Napier): «Ви кажете, що спалювати вдів – ваша традиція. Чудово. У нас також є традиція: коли чоловіки спалюють жінку живцем, ми беремо мотузку, робимо петлю й накидаємо її їм на шию. Зводите свої поховальні вогнища – а поруч наші теслі зведуть для вас шибениці. Ви можете наслідувати свої традиції – а ми будемо наслідувати наші».

7. Мукен-дзігоку, «Безпросвітне підземелля», найстрашніше пекло Авічі-нарака. У нього, як до киплячого казана, крізь полум’я падають донизу грішники, а демон мішає вміст казана й не дає з нього вибратися. Авічі-нарака у буддизмі – найглибше, восьме коло гарячого пекла, яке за висотою займає стільки ж місця, скільки усі сім попередніх кіл пекла разом. Перебування у цьому пеклі триває 339 738 624 х 1010 років, до кінця кальпи. Тому це пекло назване «нескінченною наракою», «де злочинці постійно помирають та знову народжуються – але не без надії на остаточний порятунок». До цього пекла потрапляють ті, хто через прихильність до неправдивих поглядів знищив у собі ростки не-жадібності, не-ворожнечі, не-невігластва. Буддисти у полеміці з брахманізмом вказували, що такого ступеня падіння можуть сягнути прихильники вед – брахмани, які власною розбещеністю та неправедними законами сприяють злочинності, жадібності, злобі. У тексті Єрошенка ж саме брахмани-індуїсти проклинають молоду жінку, що закохалася в білого, й прирікають її на пекло Мукен-дзігоку.

Теги

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Грудень 2022

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Листопад | Січень