МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Події на вул. Грушевського, де сьогодні відбувся погром, спровокований знищенням відомих малюнків та графіті революції 2013-14 рр., вельми симптоматичні з двох причин.

Перша. Випадок цей водночас і кричущий, і типовий. Він дуже добре ілюструє ставлення суспільства як до культурної спадщини, так і до пам’яткоохоронного законодавства. Все, за винятком окремих випадків, зводиться до принципу «пофіг», і навіть ті люди, хто незадоволений станом справ у цій царині, не зовсім уявляють як має бути та що треба робити.

Друга. Держава (чинна влада) в особі профільного Віце-прем’єра та директора Інституту національної пам’яті реагує на глобальне ігнорування та порушення закону лише в окремих випадках та виключно з політичних міркувань, тоді коли це дає змогу привернути до себе увагу. Загальна проблема їх вочевидь не цікавить, бо інакше вони мусили би волати безперервно, жахаючись кожної миті від безкінечних та глобальних порушень законодавства.

На що у цій історії варто звернути увагу?

Наразі йдеться про пам’ятку історії «Місце бойових дій та масової загибелі громадян в районі вул. Грушевського у м. Києві під час акцій протесту у лютому 2014 року». Підкреслюю – це не пам’ятка архітектури або монументального мистецтва, це пам’ятка історії.

Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає, що пам’ятки історії це: «будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів».

Це місце було визнано пам’яткою 15 жовтня 2014 р. Відтоді воно є пам’яткою місцевого значення. Рішення про пам’ятку (про включення цього місця до Державного реєстру нерухомих пам’яток України) приймало Мінкультури, а подання вносив відповідний місцевий орган охорони, у цьому випадку – КМДА.

Процедура визнання якогось об’єкта пам’яткою загальновідома. Вона, зокрема, передбачає, що від початку об’єкт мав бути включений до «переліку об’єктів культурної спадщини». Це належить до компетенції відповідного місцевого органу (це, знов-таки, КМДА). Я не маю сумніву, що так і було, але хотілося би з’ясувати одне питання.

Відповідно до згаданого закону: «об’єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам’ятки вноситься до Переліку об’єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об’єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об’єкта або уповноважений ним орган (особу)».

Тобто, перше питання – ЧИ БУЛО ПРОІНФОРМОВАНО ВЛАСНИКА ОБ’ЄКТУ?

Йдемо далі. На кожну пам’ятку має бути розроблена та затверджена відповідна облікова документація. На етапі підготовки до реєстрації основним обліковим документом є облікова картка, а після включення до реєстру – паспорт.

Виникає друге питання – ЧИ ІСНУЄ, І В ЯКОМУ ВИГЛЯДІ (ЯКЩО ВОНА Є), ОБЛІКОВА ДОКУМЕНТАЦІЯ НА ЦЮ ПАМ’ЯТКУ?

Це питання дуже принципове, оскільки в облікових документах має зазначатися т.зв. «предмет охорони». Закон визначає, що предмет охорони це «характерна властивість об’єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об’єкт визнається пам’яткою».

Тому, постає третє питання – ЧИ БУЛИ МАЛЮНКИ ТА ГРАФІТІ, ЯКІ НАРАЗІ ВЖЕ ЗНИЩИЛИ, ВИЗНАЧЕНІ ЯК ПРЕДМЕТ ОХОРОНИ?

Бо якщо ні, то цей негарний вчинок не має відношення до пам’яткоохоронної справи, а стосується лише моральних поглядів власника будівлі, або їх відсутності.

Наступне питання стосовно охоронного договору. В законі йдеться так: «усі власники пам’яток, щойно виявлених об’єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об’єкти зобов’язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір».

Тобто, треба з’ясувати – ЧИ Є ОХОРОННИЙ ДОГОВІР?

Цей договір мав розробити та підписати з власником місцевий орган – КМДА. Якщо договору немає, то відповідальність власника довести буде дуже важко. Бо змивав малюнки вочевидь не він, а якийсь роботяга. І врешті все може звестися до ситуації: «Йому доручили помити стіни, а він щось напортачив».

Відсутність охоронного договору – а я підозрюю, що його можливо і не існує! – провокує наступне питання – ЧОМУ ЙОГО НЕМАЄ?

Якщо йдеться про відмову власника підписати цей договір, тоді це пряме порушення закону. Але я не виключаю, що від нього підписувати договір ніхто не вимагав. І це на знов повертає до компетенції та відповідальності КМДА.

Замість підсумку скажу – це черговий випадок, який відображає загальну кризу охорони пам’яток. Основною причиною на мій погляд є не низька ефективність держави або застаріле законодавство, а брак суспільного запиту та громадського сприйняття культурної спадщини. Можна багато говорити про її соціальну, національну, державотворчу або безпекову складову, але доки культура виконуватиме роль «десерту», нічого з місця не зрушиться. Сумно, але тут Революція Гідності взагалі нічого не змінила, і я згадаю слова Михайла Грушевського, який наче спостерігає за подіями на вулиці, названої на його честь: «Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її»…

P.S. Я навмисне не зачепив тему погрому, бо цей дарвінізм не стосується охорони пам’яток.

P.P.S. Не поділяю ідею, що ця подія певною мірою є прямим наслідком діяльності пана В’ятровича щодо ставлення до пам’яток інших періодів, але така думка теж має право не існування.

P.P.P.S. Лише дописав свій текст і відразу побачив на ФБ коментар міністра Нищука. Приємно був здивований стриманістю емоцій та розважливістю і звернув увагу на слова: «Щодо «Ікон Революції», то шукатимемо з колегами варіантів їх поновити в той чи інший спосіб». Мені тут сподобалося наголос на пошуку варіантів, бо це складне питання – «реставрація», «копіювання», «моделювання» тощо… Дура лекс!