До проблеми адаптації української народної культури в міському середовищі

Традиційна культура українців – селянська в своїй основі. Вона віками формувалася в природному ландшафтному середовищі. Світогляд, звичаї і обряди українців відповідали круговороту життя селян і були підпорядковані праці на землі. У всьому світі народна культура, як і мова, є маркером національної ідентичності.

Сучасне українське суспільство є урбанізованим, а населення більшості великих міст України - зросійщене. Це спричиняє протиріччя, які утруднюють збереження та розвиток традиційної культури як складової культурної самобутності українців. З одного боку, є протиріччя між масовою культурою, яка носить глобальний характер, і традиційною, яка є спадщиною українців; з другого, існує протиріччя між сільською в своїй основі українською культурою, і міською, переважно радянсько-глобалізованою, російськомовною культурою.

Таким чином, проблема адаптації традиційної культури в міському середовищі є складовою ширшої проблеми, а саме - проблеми українізації міст і України загалом. Аналіз проявів традиційної культури в сучасному українському суспільстві допоможе з’ясувати перспективи її розвитку.

На сучасному етапі маємо русифіковані всі промислові міста Центральної і Східної України і русифіковану столицю. В Західній Україні ситуація інша. Там відсоток українізації міст близький до 100 за рахунок пізнішого періоду входження до СРСР (39-44 рр. ХХ ст.) та перебування в складі Австро-Угорської імперії та буржуазних республік 1-ї пол. ХХ ст. Буржуазна революція 1848 року і розвиток парламентаризму в Австро-Угорщині стали поштовхом до росту національної самосвідомості  і боротьби за національне самоствердження українців.   Тим часом в Російській імперії, у складі якої перебувала більша частина українських етнічних земель на середину ХІХ – поч. ХХ століть, буржуазна революція відбулася в 1905-1906 рр., тобто пізніше на півстоліття. Це одна із вагомих причин, яка спричинила відмінності в національному менталітеті українців заходу, з одного боку, та центру і сходу з другого. Основи самосвідомості українців Західної України сформувалися в політичній боротьбі за національне самовизначення  ще в 2-й пол. ХІХ ст. та ствердилися в 1-й пол. ХХ ст.,  до того, як на цю територію поширилась радянська влада і почала насаджувати радянську ідеологію. Завдяки цьому українська культура мала можливість розвиватись і зазнала тут менших втрат. Зокрема, в Галичині традиційна культура і українська мова є рідними для більшості населення і в селах, і в містах. В Підросійській Україні великі міста так і не стали українськими, тут превалює російськомовність.  Відмінності в менталітеті населення різних частин України створюють ще одну перепону для розвитку традиційної культури.

Разом з тим, в суспільстві є запит на  самоідентифікацію.  Популярні в наш час марші в сорочках-вишиванках є не що інше як форма національного самоствердження і заявка на свої права титульної нації на цій землі. В радянську добу національні цінності і традиційна культура були порушені і увійшли у протиріччя з радянською ідеологією. Їхній розвиток був перерваний. Суспільство тим часом кардинально змінилось. Очевидно, що механічне відтворення сільських традицій на міському грунті не має сенсу. Воно відстає від запитів сьогодення і не може конкурувати з викликами глобалізму та чужими ідеологіями.

Відродження української традиційної культури має відбуватись з урахуванням історичного контексту і йти паралельно з розвитком демократії в суспільстві, відходом від патерналізму і покладання на владні структури.

Сучасні форми адаптації традиційної культури в міському середовищі - це переважно фольклорні фестивалі, ярмарки народного мистецтва, історико-патріотичні заходи. А на загальнодержавних заходах традиційними є присутність артистів у національному одязі, виконання народних пісень і танців філармонійними колективами. Це така звична ще з радянських часівофіціознадань традиційній культурі українців. Але вочевидь багатьма членами нашого суспільства народна культура вважається застарілою, архаїчною, низько вартісною і приреченою на забуття. Занадто багато людей в Україні далекі від сприйняття традиційної культури українців як необхідної, невід’ємної і повноцінної складової нашого суспільного буття. 

Щоб вплинути на суспільні настрої українську культуру потрібно і відроджувати, і розвивати. Одним із напрямків такої діяльності може бути створення постійного україномовного і культурного тла в містах. З цією метою закладам народної культури варто ініціювати чи долучатись до громадських ініціатив направлених на українізацію вивісок, афіш, назв торгово-розважальних закладів і культурних центрів. З метою  популяризації української культури  доречно організовувати регулярні виступи професійних і самодіяльних колективів на центральних вулицях і майданах міст України, бо навіть головна вулиця і площа столиці України не мають українського характеру. Там можна побачити і почути кого завгодно і що завгодно: і популяризаторів китайської та мексиканської культур, і російськомовних виконавців. Немає тільки українців, хіба що кілька бабусь в українських костюмах і з целофановим пакетом в руках співають українські пісні. Їхній вигляд і виконання може викликати тільки жаль і співчуття, а не захоплення і бажання долучитися до української культури. А в Києві мабуть же є народні колективи, чому б їм час від часу не виступати в центрі міста? Навіть платне караоке на Хрещатику - і те не українське, там немає українських пісень. 

Теж саме можна сказати про архітектурний вигляд Києва. Якби київські архітектори  брали приклад з Василя Григоровича Кричевського, який шукав і втілював національний образ в модерній споруді, то вони не будували б різноманітні заклади для розваг і харчування з такими атрибутами сільського життя, як тини з глечиками, скульптурними зображеннями корів, свиней і не перетворювали би традиційну українську культуру на  міський кітч.  Та інтерпретувати традиційну культуру з повагою можуть тільки ті, хто знає і відчуває українську культуру як свою рідну.

Зараз на стінах київських багатоповерхівок активно з’являються так звані мурали. Можливо, їх варто називати по-українськи «мальовками». Адже настінний розпис будинків відомий в Україні давно. Хороша ідея - прикрасити стіни. Але її втілення, на жаль, доволі безсистемне і (можливо, через залучення іноземців) мало додає українського характеру столиці України. А столиця - це обличчя держави, і воно має бути своє, національне. Хоча тим самим іноземцям можна було б запропонувати тематику, ознайомивши їх з українською культурною спадщиною. Натомість повсюдно бачимо стіни і огорожі з мультикультурними графіті.  У сучасному світі графіті - це  вид міського мистецтва. А за суттю -  одна з сучасних форм народного мистецтва. Очевидно, дослідники народного мистецтва мали би цікавитись розвитком графіті в українських містах. На щастя, в деяких з них є і українські патріотичні графіті, на яких відображені українські народні символи і цінності духовної культури.

Традиційна культура в українському місті може набувати різних форм. Її проявами мають бути чистота і порядок на вулицях, достатня кількість впорядкованих туалетів, масові безалкогольні заходи, міський український фольклор, українська популярна пісня і т.п. Важливою є підтримка і популяризація в міському середовищі не тільки фольклорних колективів, а й відродження і ретрансляція пісенної творчості українських композиторів радянського часу, яка увібрала в себе українську пісенну традицію. 

Завдання етнографів, культурологів максимально повно і достовірно знайомити всі верстви населення з українськими традиціями, шукаючи при цьому нові форми популяризації. Навіть у законодавчій термінології необхідно брати аналоги не за кордоном, а в традиційному суспільстві українців, згадавши нашу історію. Назви урядовцям потрібно шукати в українському самоврядуванні, у відповідності до їхніх функціональних обов’язків, а не позичати «шерифів» та «префектів» з Америки і Франції.

Академічні установи етнологічного профілю разом із музеями і культурними центрами мають не лише досліджувати, зберігати  і демонструвати артефакти традиційної культури в межах своїх установ, а й  опікуватись її популяризацією серед широкого загалу, починаючи зі школи, дитячого садка, родини, вулиці, міста, сприяти запровадженню вивчення народної культури у виховних та навчальних закладах для дітей молодшого і підліткового віку.

Наведені проблеми можуть бути вирішені не окремо від розвитку сучасного суспільства, а лише як складова цього процесу. Українська спільнота має не підмінювати, не видавати за розвиток культури механічне відтворення, демонстрацію та тиражування національних символів, а сприяти їхньому розвитку, адаптації  і модернізації у нових історичних умовах. Традиційна культура збережеться як складова культурної самобутності українців тільки в тому випадку, якщо її популяризація набуде нових модерних форм, які не будуть дзеркалом вже архаїчного традиційного суспільства, а застосування традицій буде відповідати викликам сучасного урбанізованого суспільства.

Христина Чучман,
історик, с.н.с. НЦНК "Музей Івана Гончара"