ПАТРІОТИЗМ

Ніколи не думав писати про це. Більше того, слово «патріот» я не люблю і майже ніколи його не вживаю в будь-якому значенні. Але зараз мене щось трохи прорвало...

Я цілковитий продукт радянської епохи. Патріотизму я наївся ще в дитинстві та в студентські роки. Більше того, певні ідеали, які в мене вклали патріотичним вихованням, формували мене та впливали на мене багато років. Та з часом я почав більше замислюватися не про принципи, а про тих, хто їх продукує, розповсюджує та контролює. Люди, які вимагали від мене виходити, приміром, на суботники, самі ніколи там не працювали. Лише перевіряли та контролювали. Так було з усім – хтось визначав, що я маю читати, слухати, говорити, казати, робити і думати, як я повинен жити. Але він сам (вони) не дуже дотримувалися цих правил. Зрештою, це мене і спонукало на неприйняття будь-якої форми патріотизму.

Останні 20 років мені здавалося, що нарешті я опинився в середовище де прояви патріотизму мали суто ритуальні ознаки, притаманні багатьом країнам у певні історичні проміжки. Патріотом певної форми, в залежності від ситуації, об’являли себе задля кар’єри чи-то успіху – на кшталт членства в комсомолі або партії в часи моєї юності.

Це змінилося з 2014, а особливо з 2015, коли розпочалася війна. Я усвідомлював, що ситуація вимагає пропаганди, що все це розраховано на ту частину суспільства, від якої я доволі далеко, тобто – мене і не дуже стосується. Але зрештою війна перейшла в «тиху» фазу, а патріотичний тиск, навпаки, ставав усе потужнішим.

І я знов відчув дихання моєї молодості. Такі самі люди з манерами та повадками інструкторів райкомів почали визначати себе справжніми патріотами, вказувати що я маю читати, слухати, говорити, казати, робити і думати. І головне, вони робили це здебільше в глибокому тилу. Свого часу мене шалено вразила теледискусія стосовно того, що російською мовою спілкуються лише зрадники та п’ята колона. Особливо це було помітно, коли до студії підключилася трансляція з лінії фронту, де кілька російськомовних хлопців прямо з окопів відповідали на питання журналістів.

Десь тоді я почав помічати, що всі найгучніші патріоти отримують за свою діяльність платню, тобто є патріотами професіональними. Недарма дехто з них згодом опинився у Верховній Раді. Лише прикро, що нічого такого, чого не було би в СРСР вони вигадати так і не спроміглися.

Ця тема не вартувала би уваги, якби не фраза одного естонського політика, яку я знов-таки почув по телебаченню. Сюжет стосувався перейменувань, які, як на мене, були проведені нашими професійними патріотами з елегантністю бегемотів. Цей естонець застеріг нас від поспішних рухів. В Естонії, за його словами, деякі борці з радянською владою, на честь яких перейменовували вулиці чи заклади, при подальшій перевірці виявилися нацистськими колаборантами та злочинцями.

Саме тут я і згадав одну музейну історію.

У 1894 р. в Смоленську в родині купця Арсентія Преферанського народилася донька, Єлизавета (у заміжжі Калітіна). З часом вона закінчила 7 класів гімназії, курс словесного відділення та трирічні педагогічні курси іноземних мов. З 1931 р. Єлизавета Калітіна почала працювати в Смоленському музеї, а паралельно закінчила Вищі музейні курси. Вона стала не лише музейником, але й археологом.

А під час Другої світової сійни Є. Калітіна, яка залишилася в Смоленську,  почала співпрацювати з окупантами…

Тут, на перший погляд, немає нічого неординарного. Багато співробітників музеїв не були евакуйовані та залишалися під німцями. Музеї продовжували працювати, а людям треба було на щось жити. Але в цьому випадку історія трохи інша. Є. Калітіна співпрацювала занадто активно.

Справа в тому, що до складу Смоленського музею входила унікальна пам’ятка – Гньоздовський археологічний комплекс, розташований по обидві береги Верхнього Дніпра. Два потужні городища, кілька поселень на чотири з половиною тисячі курганів Х-ХІ ст. вважаються одним з найбільших варязьких центрів Східної Європи.

Такі старожитності дуже приваблювали нацистів. Восени 1942 р. до Смоленську приїхав праісторик професор Карл Енгель, співробітник Імперського міністерства з окупованих східних територій та Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга. Він відбирав культурні цінності для перевезення до Німеччини та залишив докладний звіт про совою інспекцію.

Енгель неодноразово згадує Калітіну, яка його супроводжувала по околицях, та високо оцінює її співпрацю:

«Пані Калітіна знала всі деталі та дала нам чудові рекомендації» («Frau Kalitina wußte über alle Einzelheiten Bescheid und hat uns hervorragend geführt»);

«На щастя пані Калітіна мала гарний прийом. Вона все запише і замалює по пам’яті та напише звіт про пам’ятку, щоб скласти документацію для подальшого дослідження цього унікального місця» («Zum Glück Frau Kalitina eine gute Aufnahme. Sie wird alles aus den Gedächtnis aufschreiben und zeichnen und den Fundbericht machen, um die Unterlagen für eine spätere Weiteruntersuchung dieses einzigartigen Platzes zu schaffen»).

Згодом Є. Калітіна готувала та відправляла експонати до Рейху (в 1942 та 1943 р.). К. Енгель високо цінував її та збирався забрати до Німеччини. Не склалося, не встиг.

Навесні 1949 р. Військовий трибунал військ МВС Смоленської області засудив Єлизавету Калітіну до 25 років позбавлення волі.

Хто вона була – зрадниця, колаборантка, злочинка? На перший погляд усе дуже просто! Але постає питання – в чому мав бути той її патріотизм – в царській Росії чи в Радянському Союзі? І що це був за вибір – між більшовизмом або нацизмом?

Якщо уважно вивчити довоєнну діяльність Є. Калітіної, стає зрозуміло – все своє доросле життя вона прожила задля порятунку Гньоздовського археологічного комплексу. Вона була ініціатором постановки цієї пам’ятки на облік, вона боролася проти знищення курганів (а їх було знищено дуже багато!), вона виступала проти прокладання через городище залізниці. Усі роки вона досліджувала та рятувала. Вона публічно виступили в 1936 р. проти невдалого музейного розташування та наповнення експозиції, за що її було понижено в посаді. Вона не була ворогом влади, просто вона робила свою справу так, як вважала за найкраще. І під час окупації вона продовжувала рятувати експонати від жахів війни так, як вона це бачила та як могла.

Політичні системи (це вже я повертаюсь до початку!) не бувають вічними. Тим більше, політичні світогляди. Не можна виправдовувати ані вбивцю, ані ката, яке б у нього не було політичне маркування.

Але й не можна звинувачувати того, хто за будь-якої системи залишався над політичним метушінням. І не важливо якої був він віри, або якою спілкувався мовою. Це особливо стосується музейної роботи – колекції залишаться тим, хто житиме після нас, і хто не пам’ятатиме жодних наших політичних вподобань. Є категорії більші за професійний патріотизм. Мабуть вони і є справжнім патріотизмом, не знаю…

Єлизавету Калітіну було реабілітовано наприкінці 1954 року «за недоказовістю пред’явленого звинувачення». В 1956 р. вона пішла з життя.

P.S. Щиро дякую Всеволода Івакіна за розмови та думки стосовно різниці між «ціллю», «принципами» та «ідеалами».