Спроба аналізу матеріалу “Музейник: освіта / стаж чи компетенції?”

Публікація пані Ольги Зайченко “Музейник: освіта / стаж чи компетенції?”, яка була розміщена на «Музейному Просторі», не змогла пройти крізь мою увагу, тим більше, що я авторку знаю по деякій спільній роботі в Науково-методичному відділу музею.

 Виходячи з цього і в міру моїх найскромних можливостей, які не можуть навіть сперечатися з певними досягненнями Ольги Зайченко в науково-методичній площині, які надруковані, і, які будуть рекомендаціями до практичної роботи музейників все ж спробую осмислити конкретну її публікацію від 10 січня 2017 року.

Цікаво, пані Ольга, а чому відразу Ви акцентувалися на снобізмі та ще і в музейній спільноті? Як розумію, мабуть це від того, що є якась дискомфортність в тому, як саме вибудовувати новітню музейну справу в нашій країні і для цього потрібна Вам Німеччина. Ви наводите її в якості прикладу, з музеєм і особою, який не є музейним працівником і не отримав відповідну освіту для ведення роботи у цій галузі і який створив привабливий заклад в відреставрованій будівлі (де відбувається збереження і популяризація експонатів без музейних фахівців), який може слугувати взірцем для “снобів-музейників”, які ще існують в Україні?

Давайте трохи розберемося. Сноби і їхній снобізм має багатогранність і змінювалися зі століттями і десятиріччями розставляючи в собі таку пунктуацію, яка несе в собі різноманітні меседжі для оточуючих і яка не завжди була образою, як для самих носіїв, так і для тих, кого можна назвати зараз аристократією або вищим світом. Наприклад, зараз, сноби - це люди, які мають вишуканий смак і особливу витонченість, що виділяють їх з основного загалу. Снобами, умовно, можна назвати дітей і онуків тих, кого в Україні прийнято називати олігархами, а також всіх заможних, хто надав, за свій кошт, їм можливість, отримати освіту за кордоном. Вони зараз, можуть повернутися і  приносити користь своїй країні своїм менеджментом або жити десь за кордоном і там акумулюватися в суспільство споглядаючи на розвиток рідної країни зі снобістським відношенням до неї. Ну тут, кожний, вибирає для себе сам, як йому вбачається. Олігархи теж, в якісь мірі, є продуктом снобізму, якщо уважно вивчити їх біографії! Пані - Ольго! - я думаю Ви не мали на мету образити українську сторінку Форбсу і в чимось, злісно, дошкулити бізнесменам, партійцям (всіх партій) і головне народним обранцям з Верховної Ради України бо там одні всі сноби, згідно канонам снобізму. І, якщо, Вам так цікаво - пані Ольго! - в кінці XVIII століття скорочене позначення “s. nob.” в списку пасажирів кораблів ставили проти прізвищ людей простого походження, щоб знати, хто гідний запрошення пообідати разом з капітаном, а хто ні. Про Вільяма Теккерея, Сомерсета Моема, Артура Кестлера і Вірджинію Вулф сьогодні я промовчу віддаючи їм належну шану, як великим письменникам, які окреслили снобізм, як спосіб життя, своїми творами.

Тепер про кадри, які зараз працюють в музеях. Я прибічник врівновиваженого підходу до роботи в музею. На мою думку, треба застосовувати здоровий прагматизм і не розкачувати човен в якісь тільки один бік, бо можна так і до берега не допливти. Мені цікаво споглядати і працювати з молоддю, яка зараз приходить на роботу в музеї. Це  моторні, цупкі до всього,  а головне знаючі, а якщо щось і не знають, то швидко вчяться і можуть дати фору деяким аксакалам музейної справи вже зараз. Це нові покоління, які виросли на гаджетах, інтернет-мережі, комп’ютерах і новітніх технологіях і які можуть не тільки дискутувати, а і зробити новий продукт, в музеї – це експозиційна-виставкова і лекційна-освітня роботи з якісною педагогікою і дослідами запропонованих тем. І ще, що відразу кидається в очі – вони не знають остраху і того, що потрібно гнутися перед деспотією і боятися своїй тіні. І це вже навички виховання, яке їм прищепили у школах і університетах, а також життя у вільному суспільстві де відсутні такі страхітливі поняття, як: КДБ і керівна роль компартії зі всім набором словосполучень. В порівнянні з молоддю у мене викликає осуд  деякі старі музейні кадри, які зовсім вороже ставляться до всіх тих, хто хоче професійно займатися музейною справою і висміює їх помилки (не роблячи нічого, щоб їх виправити) забуваючи, що самі колись були такі. Дивлячись на таких моторошних і знервованих осіб мені вважається, що замість волос на голові в них починають рости і клубочитися змії, як у Горгони Медузи зі стародавнього грецького міфу. І ця їх отрута, з голови, отруює не тільки те, що поряд з ними, а і носіїв цього злощасного волосся і вони навіть не можуть зрозуміти, що є у всьому золота середина і раціональність, проте розум їх вже це перестав, мабуть, усвідомлювати і вони починають відмирати, як динозаври своїми стогонами і зойками голосно лякаючи навколишню фауну і флору.

Симбіоз молоді і наставників музейної справи повинен злитися в одну річку, яка має тільки один шлях – у цивілізовану Європу. Досвідчений фондовий працівник, досвідчений науковець, досвідчений працівник експозиції і виставки повинні отримати кожний по учню і навчати їх всьому тому, що вони знають. Це повинна бути державна програма, яка має бути узгоджена на рівні Міністерства культури України. Музейне наставництво повинно мати часові терміни і звітування, щоб все не потонуло в прожектах, які так часто приймаються в країні проте нікуди не ведуть. Якщо зараз це не зробити багато буде назавжди втрачено, а людський чинник завжди був самою головною цінністю в демократичних країнах до яких і ми належимо зараз…

Тепер про містечко Рокенхаузен, з Райнляндпфальцу, з німецької Тоскани, як це називають патріоти-німці не тільки за келехом пива. На 3 березня 2017 року середня місячна заробітна плата в Німеччині становила 3'975.00 €. На січень 2017 року середня зарплата в Україні становила 6008 грн. Якщо гривні перевести у євро по курсу на 3 березня 2017 року на Міжбанку то виявиться, що громадянин України у середньому має 209'77 €. Рівень життя українця в порівнянні з німцем в 19 разів менше, якщо виводити це по заробітній платні. Скільки років (20, 30, 40, 50 тощо?) знадобиться Україні, щоб наблизитися до рівня життя, яке є в Німеччині, не дасть жодний економіст у світі. А це і якісні соціальні гарантії і розвиток економіки, який і є головним фундаментом німецького дива.

На фоні цього, якось завидно бачити, як там працює в музейній справі архітектор, досить заможна людина в Німеччині. Пані Ольго, згідно класифікації професій у Німеччині є два види архітекторів там: будівничий архітектор і архітектор ландшафту. Середня заробітна плата архітектора в будівництві в Німеччині на 3 березня 2017 року: 4'435.00 €. Середня заробітна плата архітектору ландшафту в цій країні значно менше і на 3 березня 2017 року становила: 3'077.00 €. Прошу не забувати, що йдеться про середню платню і скільки там отримує провідний або головний архітектор може бути на 1'000.00 - 1'500.00 €€ більше. А якщо це голова фірми або її власник то це зовсім вже інші розрахунки і які ведуть тільки у позитив. З аналогічними професіями архітектора в Україні і їх заробітними платами я не став робити детального аналізу бо цифри не на нашу користь, а потужність німецької економіки і рівня життя там повністю переграють українську економіку і рівень життя у нас.

Продовжимо про архітектора, який реставрує Рокенхаузен, і взагалі – Райнляндпфальц! Бачите, пані Ольго, реставрування і зберігання історичної спадщини в Німеччині має під собою нормативні Акти і Закони, які це направляють, заохочують і дають певні преференції тим, хто цим займається. Архітектор теж має від цього зиск: ослаблення податкового пресу і в деякій мірі навіть таке собі вишукане меценатство. Громади в Німеччині бюргерні, і з німецьким педантизмом. Навіть якщо і дають, щось в оренду то з правом викупу, проте і уважно за цим і слідкують, жорстко контролюючи.

Щоб, якось Вас розвеселити, пані Ольго, мені на думку прийшла чудова німецька комедія 1960-х років, в трьох фільмах, про замок Шпесарт і її господарку, чарівну графиню Шарлоту фон Зандау, яка, щоб її старовинна маєтність не збанкрутіла створила там ефектний готель. От і архітектор робить все, щоб повернути до життя історичні місця Німеччини, а таких там дуже багато. Проте це ще не означає, що реставровані ратуші перейдуть у спадок його родині, як от, можливо, музей, що він створив  з виставленими вражаючими колекціями годинників та шляховказівних механізмів, як хатніх, так і з міських веж, а ще і морських. І, як Ви подаєте в статті: німецьких, так і французьких, і голандських, і англійських.

Ви пишете, що колекціонер може стати музейником на прикладі цього архітектора і, що він продовжує і далі реставрувати ратуші і навколишній простір. Також, Ви наголошуєте, як він класно оздобив свій музей і зробив чудову експозицію, і, що він не є в цьому фахівцем, а є у нього компетенція і закоханість у свою справу, і, як він там все відновлює і ремонтує. Його компетенцію Ви виводите проти фахової освіти / стажу і на цьому базуються Ваші висновки.

Спробую заперечити Вам у декілька пунктах:

1.    Яким би не закоханим був у історію архітектор, з Рокенхаузена, він німецький прагматик і фахівець у своїй справі: архітектурі! Якщо б він не отримав спеціальність і не займався архітектурою він мабуть не зміг розпоряджатися вільним капіталом і не створив у маленькому бюргерстві такий музей. А ще, він не міг би його ефективно доглядати (як робітник і як власник), проте і тут я можу  заперечити знаючи, як гарно працює німецька якість на користь споживача;

2.    Ви повідомили, що в музеї там працює троє, разом з архитектором, який може і не навідуватися щодня в свій музей. Проте, архітектор продовжує займатися основною справою свого життя – архітектурою! Раціоналізм все таки отримав верх над хобі і для німецької родини важливо мати прибуток, щоб придбати собі потім товар. Формула “гроші – товар – гроші” діє завжди ефективно ще з часів фараонів, а в сучасній Німеччині – локомотиву Євросоюзу тим паче!

3.    Звідки Ви можете стверджувати, що один тільки архітектор з Рокенхаузена створював там музей?! Вам не спало на думку, що педантичність і прагматизм, особливо у такої людини, як архітектор, підкреслюю – німецький! - не міг не вдатися до фахової допомоги і консультації у провідних музейників Німеччини? І йому розписали, як треба вибудовувати експозицію і розміщати експонати, щоб ефективно це дивилося. Союз музейників і архітектора зробив там дієву справу. Навіть колекціонери  сьогодні просять у музейників консультацію по своїм колекціям, а у Німеччині і поготів.

4.    Описувати і систематизувати його колекцію і зараз можуть фахові музейники уклавши з архітектором контракти. Вони ж можуть і відшукувати для нього нові експонати на які у нього є гроші. Отакий раціональний педантизм, в музейній справі, в Німеччині, на прикладі архітектора, з німецької Тоскани. Пані Ольго, Ви за три години знайомства з музеєм в Рокенхаузені змогли попрацювати там з якимись документами? Бачили колекційні описи, НУПи, висновки експертів (фахівців музейної справи та вузівської науки, які це досліджують і можуть науково опрацювати) по експонатам і експозиції? Можливо, Ви, були у фондосховищі музею? Я розумію, що Вам не могли надати документи по страховці експонатів, які базуються на висновках професійної експертизи яку проводили відповідні фахівці з музеїв або наукових центрів? І Ви не в змозі були побачити там музейну документацію, яка можливо була не тільки з одними автографами архітектора, а там можливо були все ж задіяні відповідні фахівці? І окрім того, на буклетах, в альбомах, які присвячені цьому музею могли бути представлені тексти і анотації фахівців, яким архітектор міг там подякувати за їхню плідну роботу з його колекцією експонатів.

Пані Ольго, мені здається сама постановка питання в публікації “Музейник: освіта / стаж чи компетенції?” не зовсім коректна і зрозуміла багатьом. Ви можете стверджувати, що займатися юриспруденцією може хто завгодно не маючи юридичну освіту і відповідний досвід (в першу чергу, який приходить зі стажем)? Ви десь в цивілізованому світі бачили адвоката не юриста, юрист-консультанта без юридичної освіти? А про медицину Вам не треба нагадувати? Уявіть на хвилинку, що у Вас, не дай Боже, гострий приступ апендициту і Вас доставили у лікарню. І там, замість фахівця-хирурга, Вам готується зробити операцію фахівець-біолог або фахівець-хімік. Які будуть у Вас шанси на виживання або бодай на успіх? Мабуть ніякі! Уявіть, що замість цих фахівців до Вас зі скальпелем наблизився робити хірургічну операцію терапевт або окуліст. Вони теж медики, проте, Ваші шанси на позитивне вирішення проблеми з гострим приступом апендициту не такі вже і реальні. Терапевт і окуліст можуть Вас банально зарізати на операційному столі і таким чином показати, що компетенція в відповідній галузі (такої, як медицина) базується на освіті / стажі і суперечить висновкам  теорії Ольги Зайченко де компетенція може існувати без освіти / стажу. Взагалі професійна компетенція визначається, як здатність успішно діяти на основі практичного досвіду, умінь та знань при вирішенні поставлених професійних завдань. Спір між “ліриками” і “фізиками” в 1960-х. рр. минулого сторіччя має одну важливу риску для аналізу матеріалу Ольги Зайченко: фізик може стати ліриком проте лірик ніколи не стане фізиком і це аксіома, яка не потребує особливих доказів. Тому всі можуть стати музейниками, проте не кожний там стане  фахівцем для чого треба опановувати специфічними знаннями і мати певний досвід роботи.

Проте і тут можливі виключення. Наприклад, кулінарією може займатися не тільки професійний повар, а і звичайна домогосподарка і її рецептура смачного харчування може навіть значно перевершувати ресторанну їжу. А літератором може стати не тільки випускник філологічного факультету, а і той, хто має до цього хист. Тому, в кожному конкретному випадку, треба дивитися з прагматичної точки зору, що є люди, які можуть виконувати якусь роботу не гірше від відповідних фахівців в цій справі, і навіть краще.     

В музейній справі не так все кисло, як в медицині або юриспруденції з  освітою / стажем і компетенція може розвинутися виходячи з отриманою або вивченою справою на самій роботі. Музейна справа не гранітний обеліск до якого можна нести квіти і нічого не можна виправити вже. В сучасних музеях працюють: педагоги, філологи, культурологи, математики, фізики, біологи, літератори, фінансисти, інженери, а не тільки самі історики. Господарчі служби, адміністративна робота, бухгалтерська праця, наукова-фондова (є музеї не тільки історичного профілю, а і технічні, природознавчі, галузеві тощо) робота потребує фахівців різнобічних. Проте, важливо зрозуміти, хто на що вчився і з того особливий запит і попит. Наприклад, музейна археологія це особливий стан душі і фахове призначення долі, яка базується на освіті / стажу (де досвід має вирішальне значення) і з цього випливає компетенція, яка відразу зрозуміла серед тих хто в цьому “вариться” . Мені можуть заперечити і назвати чорну археологію проте про  варварських дикунів в науці і суспільстві я навіть не хочу і дискутувати. Є і інші чинники в музейній справі де можуть працювати і досліджувати вузькопрофільні фахівці. В Musée du Louvre у Франції працюють фахівці, кожний у своїй справі, і тим там дуже пишаються! Луврський музей, для мене, взагалі канон музейної діяльності і взірець того, як треба вести роботу в цій галузі.     

 Можна ще дослідити не один музей в Німеччині, проте треба взяти до уваги, який рівень там життя і які там прийняті стандарти: економічні і соціальні. Як тільки наша країна почне перетворюватися, в економічному плані, хоч би на Польщу, то відразу і у нас засяють українські архітектори, які хотіли би займатися музейною справою. А поки, що, в нас таких одиниці і дуже добре, що при середній заробітній платні в країні, як 6008 грн. у нас є такі, як Ольга Зайченко, яка може запросто полинути в Німеччину і там все роздивитися і відразу зрозуміти, за три години, ходячи по місцевому музею, як треба все робити в Україні при не якісному і не ефективному менеджменту і стагнаційній економіки де заправляють олігархи. Якщо у нас, музейнику, можна провести час в Німеччині (на відпочинку (?) чи у відрядженні (?) і цікавитися тамтешніми музеями) і взагалі в країнах Європи то, мабуть, у нас ще є час, щоб виправити всі помилки, які були закладені при проголошенні незалежності України.  В 1991 році у нас був гарний шанс піти шляхом Польщі, якби президентом України обрали В’ячеслава Чорновіла і зараз, би, всі у світі, говорили про українське економічне диво, а, так, 26 років втрачено. Аналог стратега економічної реформи в Польщі Лешека Бальцеровича повинен був обов’язково з’явитися в Україні і впровадити її в нашій країні. 980.00 € зараз є середня заробітна плата у Польщі і є з чим зрівнювати і порівнювати з Україною…

Сергій Шаповал,
науковий співробітник
Національного музею історії України