Або іншими словами, навіщо послуговуватись створеним і запропонованим мною посібником з організації підбору.
Есе із досвіду відвідин двох маленьких провінційних музеїв у Німеччині.
Чому обрала та опишу для любих снобів-музейників, яких ображає сама думка стосовно того, що формальність оцінювання кандидата – за освітою, віком та стажем, за назвою посади тощо - є одним із проявів пост-радянської управлінської культури, щоправда так само, як і звичка вимірювати привабливість вакансії суто за рівнем винагороди у посаді, деякі аспекти саме цих двох відвідин, зрозумієте самі, дочитавши есе до кінця.
Спробуйте знайти на мапі Райнляндпфальцу, який німці-патріоти називають німецькою Тосканою, містечко Рокенхаузен - і зрозумієте, що це навіть не райцентр, а тому, здавалося б, годі і чекати на щось цікаве у ньому. І нічого подібного. Збережено багато старовинних будівель - і в одній з них, зовні такій малій,
виставлено вражаючу колекцію годинникових та шляховказівних механізмів, як хатніх, так і з міських веж, а ще і морських. Як німецьких, так і французьких, і голандських, і англійських.
Всередині будівлі простору вистачає на все - і на величезні маятники, і на дрібні речі, і на макети, що пояснюють, чому відрізняються часові пояси, і чому все одно чим західніше, тим пізніше темніє, і ще багато-багато іншого - стільки, що екскурсія триває понад три години, а ти цього не помічаєш, і хотів ще і ще раз подивитись на найяскравіші екземпляри.
І вражень, і відкриттів, і висновків було безліч, поза того, що екскурсія - німецькою, яку я ніколи не вчила, а просто звикла чути під час відпочинку в Німеччині.
Серед вражень - захоплення винахідливістю людського розуму, не зайнятого комп’ютерами, смартфонами, телевізорами, кермуванням авто тощо. Чергового разу - і все одно вражає, як можна все це продумати, до таких дрібниць, у часи, коли жодних аналогів не існує. Це надихає продовжувати працювати.
Серед висновків - про відмінності розуміння практичності британцями та німцями, зокрема, і щодо того, що німці свідомо протиставляють практичність естетиці чи не тому, що французи, з якими вони завжди важко сусідували, навпаки прагнуть естетизувати будь-яку практичну річ.
І як ви думаєте, шановані, хто автор і виконавець ідеї - музейник? Аж ніяк, архітектор. І цим пояснюються геніальні рішення щодо використання простору для експонування та щодо освітлення експонатів, їх групування в експозиційні комплекси. Цим також пояснюється стан довколішніх будівель, бо він обрав для себе реставрацію та внутрішнє перепланування старих будинків замість проектування нових. Хоча, не було б попиту на те, не допомогла б його пристрасть до збереження старовини.
Оновлення внутрішнього простору старих ратуш - також серед виконуваних замовлень, і саме це спричинило хобі пана архітектора - колекціонування старих годинникових механізмів при заміні їх на сучасні електронні. Колекціонери ніколи не можуть бути хорошими музейниками? Мабуть, створення власних музеїв не робить їх хорошими музейниками :). Чи, може, справа не в тому, чи колекціонує щось людина, а в тому, яким чином предмети потрапляють до її колекції? І колекціонер може бути музейником, залежно від структури своїх мотивів та компетенцій?
Ще цікавість викликає, а хто ж ремонтує, відновлює, а потім регулярно перевіряє справність та доглядає усі експоновані механізми? Той самий архітектор, власноруч. Це також - його хобі. Про що свідчить? Про закоханість у старовину. Є така компетенція, і без неї збирати, досліджувати, приводити до ладу, описувати, систематизувати, придумувати, як експонувати, показувати та розказувати про спадок ніхто не буде здатним, яку освіту не отримав би, і скільки років не повторював би за кимось ті чи інші дії, напрацьовуючи обожнюваний пост-радянською управлінською культурою стаж.
І як ви думаєте, чи навідується пан архітектор щодня до свого музею, поцікавитись у працівника каси та екскурсовода, чи все гаразд - і чи робить це у манері контролю чи турботи? І чи працює ще хтось, крім цих трьох, там?
І як ви думаєте, скільки коштує вхід до цього музею? - Аж стільки, скільки ви покладете у непрозору скриньку пожертв.
І як ви думаєте, у якому стані там туалети?
І як ви думаєте, скільки там сувенірної профільної поліграфії, в т.ч. безкоштовної? І чи продає крамниця щось поза теми часу і поза популяризації експозиції та фондів музею?
І чи переповідають райнляндпфальці усім охочим інформацію про цей музей на рівні з великими художніми галереями?
То мають значення освіта і стаж чи компетенції? І чи настав час вчитись оцінювати саме компетенції та категорії продуктивності, щоб насичити галузь бажаним потенціалом?
Якщо знайшли на мапі містечко Рокенхаузен, спробуйте тепер знайти у тій самій землі селище Епельсхайм. Між іншим, місцина значного археологічного значення. І має
у примішенні ратуші археологічний музей, який працює два дні на місяць, безкоштовно. І працюють у ньому волонтери - і не тому, що не мають освіти і не мають, що робити, а тому, що пишаються своєю місциною і прагнуть її популяризувати.
І як справи із самобутньою сувеніркою тут, думаєте? Наприклад, як використано обидва мотиви пишатися - гарні виноробні та археологічні скарби? І скільки коштує ця цікавинка на пам’ять, як думаєте? І чи ігнорують дорослі відвідувачі цей сувенір? І як гадаєте, чи йде звідти хоч одна дитина, не придбавши котрусь з фігурок викопних тваринок?
То ж, чи фінансова винагорода є вирішальною привабливою рисою у музейних професіях? І у чому ж полягає насправді не комерційність - чи у відсутності комерційної діяльності і прагненні до самоокупності, враховуючи споживацьку поведінку відвідувачів?
Вважаєте, що між нами та німцями - ментальна прірва?
Мій варіант відповіді - просто треба вміти організовувати підбір ;)
П.С. І весь цикл управління персоналом, а то можна підібрати унікальних людей, а потім їх розгубити або перетворити на сірість, що ще гірше (і також є пост-радянським управлінським спадком).
П.П.С. У методичному посібнику є ще більше практичних рекомендацій щодо технологій отримання вимріяних працівників для музеїв.
Коментарі (0)