В Маневичах і Луцьку відбудеться Міжнародна наукова конференція «Перша світова війна на Волині»

5-6 липня 2016 року на базі Маневицького краєзнавчого музею та Центру діалогу «Костюхнівка» відбудеться Міжнародна наукова конференція «Перша світова війна на Волині».

В рамках конференції - вшанування воїнів Першої світової війни на нещодавно віднайденому похованні (шість братських могил, де поховано близько тисячі воїнів різних національностей).

Порядок роботи

Міжнародної наукової конференції

«Перша світова війна на Волині»

Маневичі, 5-6 липня 2016 р.

4 липня

20.00 – 24.00 – заїзд учасників конференції та поселення в готелі «Оскар» і в Центрі діалогу «Костюхнівка».

5 липня

м. Луцьк, Волинський краєзнавчий музей:

8.00 – 9.00 – від’їзд учасників конференції, які прибудуть до Луцька, від Волинського краєзнавчого музею до Маневич.

Маневицький краєзнавчий музей:

9.00 – 10.00 – реєстрація учасників конференції.

9.00 – 10.00 – «Жива історія», показ спорядження військових Першої світової війни, різних військ.

9.00 – 10.00 – презентація та огляд тематичних виставок –

9.30 – 10.00 – презентація наукових видань – О.Й.Дем’янюк, І.М. Пасюк - «Воєнна історія Волині. Том 3: 1914 – 1923», П.М.Хомич «1916 рік - від Стиру до Стоходу».

Зал засідань Маневицької райдежадміністрації:

10.00 – 10.30 - урочисте відкриття конференції

10.30 – 12.00 - пленарне засідання

11.30 – 12.00 – перерва

12.00 – 13.30 - продовження пленарного засідання

Торговий комплекс - ресторан «Україна»:

13.30 – 14.30 – обід

Зал засідань Маневицької райдержадміністрації:

14.30 – 17.00 – секційні засідання

Зал засідань Маневицької селищної ради:

14.30 – 17.00 – секційні засідання

Конференц – зал Маневицького краєзнавчого музею:

14.30 – 17.00 – секційні засідання

с. Рудка-Червинська Камінь-Каширського району (територія Ново-Червищанського лісництва):

15.00 – 16.00 – вшанування воїнів Першої світової війни – відкриття ново виявленого поховання (шість братських могил, де поховано близько тисячі воїнів різних національностей).

16.00 – 18.00 – презентація Міжнародного туристично – екскурсійного маршруту«Місця боїв за Червищанський плацдарм» - район сіл Оленіно - Рудка Червинська - Тоболи - Старі Червища - Нові Червища.

с. Троянівка Маневицького району, екскурсія до Червоних мостів:

15.00 – 18.00 – вшанування воїнів Першої світової війни – дільниця братських могил 1915-1916 років (біля Різдва-Богородичного храму) та презентація міжнародного туристично - екскурсійного маршруту - «Таємничими стежками Першої світової на Маневиччині», з відвідуванням «Гори мертвих» - район сіл Стобихва-Бережниця-Черськ-Троянівка, «Червоних мостів» - с.Черськ-Троянівка,

с. Галузія Маневицького району (с.Галузія, хутір Оптова», Камяна гора):

15.00 – 18.00 – презентація міжнародного туристично – екскурсійного маршруту «Історичні витоки футбольного клубу «Легія Варшава».

с.Костюхнівка Маневицького району – Цент діалогу «Костюхнівка»:

18.00 – 19.00 – презентація міжнародного туристично – екскурсійного маршруту - «Костюхнівка - місце слави польського народу», та екскурсія до Центру діалогу «Костюхнівка».

19.00 - товариська вечеря

6 липня

с.Костюхнівка Маневицького району – Цент діалогу «Костюхнівка»:

8.00 – 9.00 – сніданок

9.00 – 11.00 – секційні засідання

11.00 – 11.30 – перерва

11.30 – 13.00 – заключне пленарне засідання, підведення підсумків конференції

13.00 – 14.00 - обід

14.00 – 15.00 – презентація виставок

15.00 – 16.00 – презентація фільмів

17.00 – 18.00 –презентація міжнародного туристично - екскурсійного маршруту - «Братська могила, кладовище польських легіонерів та Польська гора – пам’ятки історії українського і польського народів».

18.00 – 19.00 – вечеря

19.00 – від’їзд учасників конференції

7 липня

с.Костюхнівка Маневицького району – Цент діалогу «Костюхнівка»:

8.00 – 9.00 – сніданок

9.00 – 10.00 – від’їзд учасників конференції від Центру діалогу «Костюхнівка».

Довідково:

Події Першої світової війни на Волині: історія і пам'ять

Українські етнічні землі, починаючи з розподілів Речі Посполитої, аж до Першої світової війни були захоплені двома великими імперіями – Австро-Угорщиною та Росією. Теренами, які межували з польськими, були Східна Галичина у складі Австро-Угорщини і Холмщина та Підляшшя – у складі Росії. Саме вони стали територіями, через які під час війни виникало найбільше суперечок і де набрали ворожої кульмінації польсько-українські стосунки.

У ході війни сторони застосовували різні форми та способи прориву оборони. Найхарактернішими були: удар на вузькій ділянці фронту на одному напрямку та удар на широкому фронті на кількох напрямках.

При цьому із завданням прориву позиційного фронту відносно успішно впоралося тільки російське командування в 1916 році (Брусиловський прорив) і почасти німецьке — під час наступу в Пікардії в 1918 році. Але головного завдання — глибокого прориву й розвитку тактичного успіху в оперативний (із дальшим переходом до маневрених дій) — жодна сторона вирішити не могла. Через низький темп руху військ противник устигав підводити резерви й нарощувати оборону швидше, ніж розвивався прорив.

Перша світова війна, що тривала більше чотирьох років і втягнула у великі битви десятки країн і мільйони людей, водночас потужно вплинула на розвиток збройних сил, науки і техніки. Війна стала важливим етапом у розвитку воєнного мистецтва. У ті роки перевірено на практиці способи ведення бойових дій, стратегію і тактику, опрацьовані нові схеми наступального й оборонного боїв, прориву оборони противника, бойових порядків військ у наступі та обороні, взаємодії родів зброї. Закономірно, що в рік вшанування пам’яті Першої світової війни військові історики багатьох країн розглядають історію розвитку і появи нових видів озброєння і техніки, вивчають і оновлюють пам’ятки часів цієї події, а, головне, звертаються до гіркого досвіду історії, який говорить про недопущення у майбутньому таких страшних катастроф. Історичний досвід свідчить про те, як важко черпати користь із трагічного минулого. Тим не менш сто років від події – достатня хронологічна відстань для того, щоб без зайвої емоційності та упередженості спробувати осмислити причини і уроки глобального військового конфлікту.

Впевнений, що всім історикам корисно проаналізувати здобутки на ниві вивчення історії Великої війни. Усвідомлення місця в цій війні України, відновлення історичної правди та збереження історичної пам’яті про ці далекі події – важливе завдання для науковців. Сподіваюсь, що наше зібрання дасть змогу висвітлити актуальність і проблематику встановлення істинних причин виникнення світової катастрофи столітньої давнини. Проаналізувати її наслідки, винести уроки із трагічного минулого. Пам'ять про цю подію повинна стати джерелом для патріотичного виховання всієї української молоді.

Особливо трагізм Першої світової війни проявився в стрімкому падінні вартості людського життя. За своїми масштабами й кровопролиттям вона перевершила всі раніші найбільші міжнародні конфлікти. Лише за один тиждень близько 900 млн. жителів планети (а до кінця війни 38 держав із населенням у півтора мільярди осіб) опинилися в стані протиборства між собою. За чотири роки, три місяці й десять днів, які тривала війна, загалом було мобілізовано 73,5 млн. осіб, з яких 10 млн. вбито (стільки загинуло в усіх європейських війнах упродовж тисячоліття до 1914 р.) та близько 20 млн. поранено. Серед них було й чимало українців, на долю яких випало тяжке випробування – воювати на боці обох ворогуючих між собою блоків держав і проживати на території, котра стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Колосальність соціального потрясіння від війни вже тоді привела людство до думки про увіковічення пам’яті про ті події та жертви. Країни, які 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті підписали перший мирний договір у Великій війні, в ст. 17 додаткової угоди до нього зобов’язалися шанувати й утримувати в належному стані на своїй території цвинтарі вояків і цивільних громадян іншої сторони, котрі загинули чи померли в роки війни.

Згодом своєю масштабністю та кількістю жертв війну 1914–1918 рр. затьмарила Друга світова. В результаті це глобальне побоїще стало “забутим” для вітчизняного суспільства. І лише наприкінці 1980-х років почав відроджуватися інтерес до подій того часу. Редакція часопису “Пам’ятки України” започаткувала акцію “Забуті могили”, під час якої українськими, німецькими та австрійськими громадськими організаціями були розшукані й впорядковані сотні поховань наших співвітчизників та іноземних воїнів. У 1990-х роках, після проголошення незалежності України, зміни підходів до висвітлення історичного минулого нашої держави подібні акції стали поширеними. Звісно, що заходи з відновлення й збереження могил загиблих здійснювалися в тих регіонах, де під час світової війни точилися запеклі бої – на Закарпатті, Галичині, Буковині, Волині. Силами громадськості, скаутських організацій, учнів, студентів і волонтерів за підтримки органів місцевої влади були відремонтовані та відновлені десятки цвинтарів і поховань незалежно від причетності померлих до ворогуючих сторін, їх віросповідання та політичної прихильності. У зв’язку з наближенням 100-річчя початку Першої світової війни діяльність з пошуку та увіковічення її спадщини на українських теренах значно активізувалася. В Івано-Франківській, Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Чернівецькій областях здійснюються заходи зі створення меморіальних комплексів, встановлення обелісків, знаків у пам’ять про трагічні події, загиблих у кровопролитних боях, концентраційних таборах тощо. Не в останню чергу їх реалізація стала можливою завдяки фінансовій підтримці урядових і громадських організацій держав, вояки яких свого часу загинули на цих землях. До цієї важливої справи долучилися й вищі органи влади України. У 2004 році відповідно до постанови парламенту на державному рівні відзначалося 90-річчя трагедії у концтаборі “Талергоф”. У 2014 р. Кабінетом Міністрів України розроблено та затверджено програму заходів щодо 100-ї річниці Першої світової війни 1914–1918 років. Звісно, що збереження пам’яті про Велику війну полягає не лише в пошуку, упорядкуванні могил загиблих і встановленні пам’ятників, а й у вихованні молоді, науковому дослідженні й переосмисленні неймовірного, як на той час, збройного конфлікту, широкому інформуванні суспільства засобами масової інформації про його події, персоналії, наслідки і значення, а також у пропаганді взаємоповаги і співпраці між народами. Тільки спільними зусиллями держави, громадських організацій і фахівців можна відновити історичну правду про Першу світову війну та зберегти її у пам’яті поколінь.

Перша світова війна відкрила нову епоху в історії людської цивілізації. Історія ще не знала збройних конфліктів, які б за масштабами, глибиною впливу на народи воюючих держав і за непередбачуваними наслідками мали доленосне значення не для однієї чи кількох країн, а для світу в цілому. А тому, логічно, що досвід цієї війни від кінця її завершення і по наш час був і залишається об’єктом дослідження вченими та предметом вивчення чи не в усіх військових закладах світу. Цьому підтвердженням є політичні, економічні та гуманітарні аспекти війни, що знайшли відображення у численних працях науковців тих країн, які були учасниками цієї велетенської бойні. Війна на довгі роки вкарбувалася у плоть і душу народів, повсякчас нагадувала про себе втратами й каліцтвом мільйонів людей. Невипадково покоління, яке пройшло чистилище Першої світової війни, невдовзі в європейській літературі дістало назву “загубленого” (“втраченого”). Воно, покоління людей різних національностей, винесло на своїх плечах тягар війни, але після неї не змогло пристосуватися у мирному житті, бо війна, знищивши ці душі, кинула їх у вічну пітьму депресії. Сьогодні, через 100 років після початку війни, констатуємо, що поряд із дослідженнями істориків, мемуарами очевидців твори письменників, яких опалила війна, є неоціненним джерелом вивчення саме гуманітарних аспектів війни, того, що стосується природи людини, її моралі й духовного світу, як подає “Український педагогічний словник” С. Гончаренка. Зокрема, відтворили жахливе обличчя війни зсередини, з окопів.

Перша світова війна не мала битв, що дали б вирішальні результати; ця війна була тотальною – вона залучала всі ресурси Німеччини – як людські, так і економічні.

Перша світова війна тяжко позначилась на долі України, поділеної кордонами, а відтепер і фронтами (Галичина – під австро-угорцями, Буковина – під румунами, решта – під Росією). Величезна кількість українців (у російській армії налічувалось 3,5 мільйона українських солдатів, і 250 тис. чоловік служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їх національні інтереси, але й активно намагалися знищити їхній національний рух. Пропагандистська робота на шпальтах української преси періоду Першої світової війни – це тема, яка є недостатньо дослідженою та донедавна не відомою для громадськості.

У збройні визвольні змагання 1914 р. вступила перша за останні століття національна військова формація – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), який був утворений на західноукраїнських землях і дав Україні визначних військових діячів.

Розмах збройної боротьби зажадав зміни способів стратегічного керівництва. Управляти багатомільйонними арміями за старою схемою “головнокомандувач – армія” стало неможливо. Тому в ході війни склалася нова структура управління: “ставка – фронт (група армій) – армія”. Ставка Верховного Головнокомандування, створена в Росії, була найвищим органом керівництва військами діючої армії. У роки війни військово-політична влада була зосереджена в руках глав держав (урядів). Верховним Головнокомандувачем в Німеччині вважався кайзер, в Росії – цар, у Великобританії – номінально король, в Японії – імператор, у Франції і США – президенти. Генштаби перетворилися на основні робочі органи Верховного Головнокомандування і були головними організаторами військових дій на сухопутних театрах війни.

Історичний розвиток України на завершальному етапі Першої світової війни поставив на порядок денний проголошення її повної незалежності, до цього ж спонукала діяльність української дипломатичної делегації на Брестських мирних переговорах. Визнання Центральними державами державно-правового статусу України та її дипломатичної делегації як самостійного суб’єкта на Брестських мирних переговорах було великим досягненням. Мирний договір між Україною та Центральними державами було урочисто підписано у ніч на 9 лютого 1918 р. 12 лютого 1918 р. було підписано три додаткові двосторонні мирні договори України з Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з додатками щодо налагодження консульських стосунків, обміну військовополоненими. Найважливішим прийнято вважати окремий договір з Австро-Угорщиною у справі Східної Галичини й Буковини, який було вирішено не розголошувати. Уклавши Брестський мир, Україна, однак, не спромоглася стати повноправним суб’єктом світової політики. Завдяки йому вона вийшла лише на регіональний рівень зовнішньої політики. Секція 2 81 Одночасно Польська держава вдавалася до активних заходів з міжнародно-правового закріплення анексії західноукраїнських земель. Окупація краю супроводжувалась дипломатичним схваленням і військовою підтримкою з боку країн Антанти. Після підписання Сен- Жерменського договору (10 вересня 1919 р.) переможена Австрія зреклася права суверенності над Східною Галичиною. Сувереном останньої де-юре стали держави Антанти, а Польща визнавалася тимчасовим окупантом краю. У 1920–1922 рр. проблема Східної Галичини не раз обговорювалася на засіданнях Ліги Націй. 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти ухвалила рішення про визнання східного кордону Польщі, погодившись із приналежністю Східної Галичини, Волині, Західної Білорусі та Віленщини до Польської держави. Характер міжетнічної комунікації у Західній Україні в роки Другої світової війни був зумовлений попередніми двома десятиліттями існування Другої Речі Посполитої. Керуючись ідеєю прометеїзму, Ю. Пілсудський вважав, що досягти цього можна лише у союзі Польщі з усіма поневоленими Росією народами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною і в такий спосіб створити нову систему сил у Центрально-Східній Європі.

Процес встановлення українсько-польських дипломатичних стосунків був започаткований під час Першої світової війни. З листопада 1916 по листопад 1918 рр. Польська держава існувала у вигляді обмеженого лише до окупованого німцями і австрійцями в ході війни з Росією Царства Польського, де маніфестом від 5 листопада 1916 р. було проголошено Польське королівство. 23 січня 1917 р. у складі уряду цієї держави, залежної від німців, було утворено Департамент політичних справ (з 31 січня 1918 р. – Державний департамент), одним із завдань якого була міжнародна діяльність, однак фактично Польське королівство через політику Німеччини не мало права на міжнародну діяльність. Українська Народна Республіка (УНР) була проголошена ІІІ Універсалом Української Центральної ради (19 листопада 1917 р.) та невдовзі розгорнула свою міжнародну діяльність. Вже на фінальному етапі Першої світової війни постало питання про розмежування польської та української держав, і головним документом, який стосувався цього питання, став Брестський мирний договір УНР з Центральними державами. Польські політики бажали відновити Річ Посполиту в кордонах до 1772 р.; частина політиків на чолі з Ю. Пілсудським не виступала проти незалежності Наддніпрянської України, однак без Холмщини і Західної Волині. Подібної думки дотримувалися і поляки Наддніпрянщини – на їх погляд, Україна повинна була зректися будь-яких претензій на Підляшшя, Холмщину, Східну Галичину і західну частину Волині, “необхідних для включення у кордони Польщі зі стратегічного погляду”. Українські політики намагалися охопити державними кордонами України максимум земель, населених українцями. Зокрема, за згаданим ІІІ Універсалом УНР Секція 2 84 повинна була включати Волинь, а щодо Холмщини було зазначено, що тут кордон “має бути встановлено по згоді організованої волі народів”. 22 грудня 1917 р. у Бресті розпочалися переговори між

Одним із найбоєздатніших підрозділів українських збройних сил у період Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. було військове формування, яке в історичній літературі відоме під узагальнюючою назвою “Січові стрільці”. На поч. листопада 1917 р. для збройного захисту Української Народної Республіки Галицько-Буковинський комітет за згодою Генерального Секретаріату УНР прийняв рішення сформувати у Києві з полонених галичан військовий підрозділ. 18-19 листопада 1917 р. полковник Р. Дашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольці, які поклали початок творенню Галицько-Буковинського Куреня Січових стрільців. Командиром куреня було призначено сотн. Г. Лисенка. Після прибуття до куреня групи старшин Легіону УСС, у січні 1918 р. частину було реорганізовано і перейменовано на Курінь Січових стрільців. Комендантом куреня став Є. Коновалець, начальником штабу — А. Мельник. До складу куреня увійшли дві піхотні сотні (ком. сотн. Р. Сушко).

Перша світова війна 1914–1918 рр. стала трагедією для народу України. Українці воювали і проливали кров за інтереси Австро-Угорської та Російської імперій, це була справжня братовбивча війна, коли галичанин стріляв у наддніпрянця і навпаки. Однак разом з тим це був “майданчик” для підготовки власних українських збройних сил у майбутній боротьбі.

У червні 1916 р. російські війська ПЗФ під командуванням генерала Брусилова прорвали австрійський фронт. Контратаки австрійців були безуспішні, як і кинуті у бій резерви та дивізії з Західного фронту та італійського напрямку. 5 липня росіяни відновили наступ у напрямку м. Ковеля. Сили Австрії та Німеччини були вичерпані, вони розпочали шукати допомогу у союзників. 10.07.1916 р. 15 корпус турецьких військ отримав наказ передислокуватись в район м. Ковеля у розпорядження Секція 2 99 німецького командування. Для доставки особового складу і військової техніки були задіяні німецькі поїзди. Основні сили турецьких військовиків були перевезені у період 22 липня – 11 серпня. Всього передислокація зайняла 22 доби. Штаб корпусу виїхав швидше 17 липня. На добу у Галичину приходило по три ешелони. Перші турецькі військові підрозділи прибули під Ковель 5 серпня. 3 серпня німецький генерал Лінзінген планував використати нові підрозділи для атаки вздовж дороги на Рівне. Однак ситуація змінилась. Російський наступ, який почався 28 липня, через чотири дні захлинувся.

Петро Хомич,
директор Маневицького краєзнавчого музею.