ОХОРОНА ПАМ’ЯТОК – ПІДСУМКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ #3

Дуже важко аналізувати те, що взагалі не підлягає аналізу. Проект закону «Про охорону і збереження нерухомої культурної спадщини» настільки безсистемний, суперечливий та хаотичний, що, як не прикро це робити, треба спочатку спробувати розібратися з термінологією.

Правотворчість вимагає надзвичайно делікатного та обережного ставлення до дефініцій. Від того, наскільки чітко та зрозуміло вживаються терміни, залежить чіткість висловлювання волі законодавців, а, тобто, результативність закону.

Треба завжди пам’ятати, що юридична термінологія повинна бути зрозумілою, бо вона універсальна і далеко не кожен, хто її застосовуватиме, є вузьким спеціалістом, наприклад, з архітектури або археології. Заплутані, малозрозумілі визначення краще залишати для товстих наукових книжок, звісно, якщо таке пропустить редколегія!

Те, що закон вимагає певної підготовки та знань основ нормотворчої практики, невідомо як групі, яка розробляла проект, так і тому, хто її призначав. Можна було би безкінечно сперечатися на кшталт – «про терміни ніколи неможливо домовитися», якби не одне «але»!

Ще 2009 року Міжнародна організація із стандартизації ISO видала нову (останню) редакцію стандарту ISO 704:2009, у якому подано загальні принципи і методи термінологічної роботи, що не залежать від особливостей конкретних мов. А з 2010 р. діє національний стандарт ДСТУ 3966:2009 «Термінологічна робота. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять».

Окрім цього, бажано було би врахувати (хоча би подивитися!) такі підзаконні нормативно-правові акти: методичні рекомендації Апарату Верховної Ради України «Правила оформлення проектів законів та основні вимоги законодавчої техніки», «Правила підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2005 року № 870, Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950.

Проблема з неоднозначністю трактування мови закону добре відома всім пам’яткоохоронцям. У Законі України «Про охорону культурної спадщини» в розділі Прикінцеві положення є таке формулювання: «Об’єкти, включені до списків (переліків) пам’яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», визнаються пам’ятками відповідно до цього Закону».

Ця невизначеність, незакінченість дії (уже визнані чи ще мають бути визнані?) виявилася пасткою, куди, внаслідок вмілого маніпулювання цією нормою, потрапили десятки об’єктів. Результатом є загальновідомий куций Державний реєстр, та сотні втрачених пам’яток.

Отже, проектуючи закон треба будо дотримуватися елементарних правил:

1. Кожен термін повинен найповніше і найточніше передавати суть закладеного в нього поняття, точно, чітко та обмежено його окреслювати;

2. Кожен термін повинен бути частиною певної системи термінів, в межах якої зберігається його конкретне значення та зв’язок з іншими термінами цієї системи;

3. Кожен термін в межах своєї системи має бути однозначним, позначати лише одне поняття;

4. Термін повинен бути стислим, але раціональним з точки зору довжини.

5. Термін бажано вживати у більш вузькому значенні, в порівнянні з літературною або побутовою мовами;

6. Термін не повинен містити емоційного або експресивного навантаження;

7. Термінологія документу має бути стабільною та стійкою.

На цьому можна повернутися до проекту. Термінологія його різниться з чинним законом, тому я почну з того, що можна порівнювати. Не впевнений, що втисну в цю частину аналіз нових (нововиявлених!) термінів, або встигну поміркувати над тими, які чомусь мають зникнути.

Легко помітити, наскільки визначення проектантів невдаліше. Воно передбачає суб’єктивну оцінку («становлять історико-культурну цінність»), яка потребує додаткового пояснення (що таке «історико-культурна цінність» і як її треба визначати?). Окрім цього, «сукупність об’єктів», яка є «предметом охорони і збереження з боку держави» містить припущення, що існує певна сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів, що теж становлять історико-культурну цінність, але не є предметом охорони і збереження з боку держави, тобто до культурної спадщини не належать.

Я навмисно так сконструював таку фразу, щоб показати, що навіть в найбільш загальному визначенні проекту знаходиться прихована неоднозначність.

Тут теж помітна неохайність думок. Якщо охорона культурної спадщини це заходи виключно органів охорони, то більша частина проекту взагалі не має сенсу. Для чого усі ці статті про роль громадськості, наукових та дослідних робіт, якщо вони не мають відношення до охорони? І чому відбулося таке дивне скорочення? Чому зникли саме «містобудівні заходи»? Чи може це бути пов’язаним з проблемами навколо проекту нового генплану Києва? Куди поділася реставрація та музеєфікація? Тут, як раз, має міститися якнайширший перелік ймовірних дій та процедур!

Нам пропонують в закон, який стосується культурної (!) спадщини, ввести визначення містобудівної цінності. То дуже небезпечний шлях. З точки зору містобудівної цінності треба оголосити пам’ятником київській метрополітен або каналізацію, та й охороняти їх згідно уяви проектантів. Або визнати архітектурну цінність якихось корпусів великих заводів чи гребель (де, дійсно, є дуже цікаві суто архітектурні конструкторські рішення) та, знов-таки, обмежити їх використання. Я більш не буде наголошувати, що такі «сюрпризи» проекту свідчать про недолугість розробників, бо все більше і більше мені це нагадує вульгарний інтерес. Нагадую, Конвенцією ЮНЕСКО «Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» проголошена «видатна універсальна цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки».

Що таке «охоронний статус» проект не пояснює. Лише зазначається, що він «визначається історико-містобудівною документацією» (ст. 1-10). Правда, цей статус згадується і стосовно «виявлених пам’яток» («тимчасовий охоронний статус»), що вочевидь повинно передбачати і «тимчасову історико-містобудівну документацію». Але про неї мабуть забули…

До цього виникає аж два питання. Що таке ця науково-проектна документація, відповідно до якої треба визначати зону охорони? У Проекті такого визначення немає. І друге – хто буде розробляти та затверджувати цю документацію для десятків тисяч пам’яток археології, зокрема для курганів? Якщо йдеться про паспорт, то Проект відносить його не до «науково-проектної», а до «облікової» документації («облікова документація – облікова картка та паспорт встановленого зразка з інформацією про пам’ятку нерухомої культурної спадщини, її межі, режими використання, стан дослідження, наявність науково-дослідної та науково-проектної документації»).

І ще пару слів про буферні зони ЮНЕСКО. Справа в тому, що серед розробників проекту є особи, які неодноразово тлумачили цей термін на власний смак. Тому я, пардон, нескромно дозволю собі показати, як треба перекладати це визначення: «Буферна зона – територія, яка оточує ділянку та має додаткове правове та/або звичаєве обмеження щодо її використання та забудови, і надає додатковий рівень захисту цій ділянці. Вона повинна включати безпосереднє регулювання ділянки, важливі панорами та інші території або характерні властивості, які функціонально важливі для забезпечення ділянки та її захисту. Територія складових буферної зони повинна в кожному випадку визначатися через відповідні механізми» («A buffer zone is an area surrounding [a] property which has complementary legal and/or customary restrictions placed on its use and development to give an added layer of protection to the property. This should include the immediate setting of the property, important views and other areas or attributes that are functionally important as a support to the property and its protection. The area constituting the buffer zone should be determined in each case through appropriate mechanisms»).

На мій розсуд визначення чинного закону поглинає всі можливі варіанти. Натомість, проект автоматично позбавляє статусу об’єктів культурної спадщини усе, що розташовано поза межами населених місць, зокрема, те, що належить до археологічної частини культурної спадщини.

І на цьому я зрозумів, що треба зупинитися. Бо правий, один з тих, хто коментував мій попередній опус, та написав стосовно термінології: «Не марнуйте час на марну справу. Там дуже багато питань». Але ще дозволю один приклад!

Оці «руйнування і пошкодження, метою яких є збереження об’єкта» – найліпшій підсумок усього термінологічного безладу проекту. Нажаль, такого там повно не тільки серед дефініцій, а і у статтях. Тобто, треба продовжувати, хоча бажання небагато.

P.S. Я все більше переконуюсь, що Цей проект робили не пам’яткоохорнці, а проектанти. Усе зарегламентовано лише з точки зору процесу розробки якихось документів, а не збереження пам’яток. Лише процес, а результат жодної ролі не грає… А тут ще колега з Волині запитав: «це правда, що одна наближена до міністра особа заборонила співробітникам міністерства висловлюватися стосовно проекту?». По-перше, не знаю, бо не був у міністерстві сто років. По-друге, не думаю, бо один такий вже був, який усім забороняв висловлюватися. Зараз переховується десь під Ростовом…

Охорона пам`яток - підсумки та перспективи. Частина І.
Охорона пам`яток - підсумки та перспективи. Частина ІІ.
Охорона памяток - підсумки та перспективи. Частина IV