"Незручний, бо не ручний..." Виставка творів Якова Калашника відкрилася в Музеї українського живопису (м. Дніпропетровськ)

Автор: Музей українського живопису | 09 червня 2015 18:11 |

Дійсно масштабний виставковий проект - вперше за багато років. Роботи майстра зібрані буквально поштучно. Частина творів з приватних колекцій, деякі роботи - із зібрання Музею українського живопису. Дніпропетровський художній музей та Кіровоградський обласний художній музей також надали роботи Якова Петровича, аби скласти гармонійну та цікаву експозицію.

На відкритті виставки зібрався увесь дніпропетровський мистецький бомонд.

Радянська система ламала долі. Це нині й не секрет, і не дивина. Утім, дуже складно уявити та зрозуміти, до чого тут художники. Митці, котрі власну опозиційність виказували лише тим, що не писали у стандартизованих рамках. Не створювали індустріальних картин та не змальовували виробничий процес чи радянських героїв часу. А творили, дослухаючись до власного живописного хисту, у власній манері, за покликом своєї душі. Таким був Яків Калашник. Персона не медійна. Практично жодної згадки в Інтернеті. Його імені немає у бібліотечних каталогах. Жодної монографії. Художник у забутті. Чому? Бо «іншодумець», українофіл, а такі вподобання за радянських часів трактувалося як «буржуазний націоналізм». Мистецтвознавець Віталій Старченко за підтримки Музею українського живопису вирішив виправити історичну несправедливість та видати біографічно-художній альбом-есе, присвячений творчому шляху та життю видатного майстра - Якова Калашника.

Старченко каже, що інформацію збирав по крихтах. Вийшло саме есе - не монографія. Бо для створення такої праці потрібно засісти у архіви, у тому числі архіви КДБ. У написанні есе автор використав особисту переписку між Яковом Калашником та його учнем Віктором Загубибатько. На відкриття виставки завітав і учень Якова Калашника Віктор Загубибатько.

Він з особливою повагою та теплотою згадує часи спілкування з метром. Каже - він був принциповим та гордим. Привіз із Академії нове сприйняття та використання кольору насиченого, повнокровного. Прийоми, вправи, запропоновані ним, були тим, що для музикантів - гами. I пояснення було відповідне: «Ваша палітра - це клавіші акорду: голосова і басова партії, а на вашій палітрі - світлова і тіньова фарб». А вже далі там рефлекси, півтони, бліки та тіні. I ніякої плутанини. Чітко та зрозуміло. Такого підходу тут ніколи ще не чули. Виявляється, щось схоже пропонував своїм учням Федір Кричевський, раніше користувався Делакруа, а до нього - Ван Дейк. І саме за КОЛІР Калашника назвали художником із «буржуазними витребеньками», - згадує Віктор Загубибатько. Справжньою несподіванкою для усіх присутніх стала поява у залі дружини Якова Калашника. Жінка на ім’я Еля скромно сиділа серед запрошених. Виступати не стала. Давати інтерв’ю відмовилася. Сказала так: «Я з Яшою прожила лише три роки. Він був геніальний».

Народився Яків Калашник 25 травня 1927 року у селі Листопадове Злотопільського району Кіровоградської області. Підлітком, у роки війни, разом з батьком партизанив, а після звільнення Наддніпрянщини учився у фабрично-заводському училищі, токарював на заводі й готувався до вступу в Одеське художнє училище. В училищі провчився з 1946 по 1951 рік. Особливий і, певно, щасливий період у його ЖИТТІ - роки навчання (1952-1959) у Ризькій Академії мистецтв. Калашнику було за тридцять, коли він закінчив Академію і з Риги (мотивація не зовсім зрозуміла - досі важко однозначно второпати, чому так сталося...) потрапив до непривітного для нього Дніпропетровська з тим, щоб усього за вісім років життя у ракетно-пролетарському місті стати Майстром малярства, Учителем для багатьох талановитих учнів. Насолодитися муками творчості, настраждатися через хворобу і піти у засвіти.
Саме навчання в колоритній Одесі спровокувало у Калашника цікавість до кольору в живописі. Роботи студента «Портрет жінки в намисті», «Портрет чоловіка», «Портрет старого», «Жінка в червоному капелюшкові», «Місток» - ще дуже далекі від досконалості, як кажуть мистецтвознавці, втім, задатки цікавого колориста у них вже позначилися. Далі - студія малярства у найпрогресивнішому на той час художньому виші СРСР Латвійській академії мистецтв. Тоді майже вільна Латвія, тож Академію мистецтв радянська влада ще не встигла перебудувати під свої ідеологічні потреби.
Художник напитався там європейськості, отримав абсолютно інакшу мистецьку школу. Із цілковито «не радянськими» мізками Калашник повернувся до Дніпропетровська. А тут закостеніла ленінізмом та сталінізмом Україна.
У художньому училищі навколо персони Якова Калашника заварилися пристрасті. Викладацькою манерою він захоплював студентів, втім адміністрація закладу та художній бомонд був незадоволений. Яків Петрович Калашник мав рішучий характер, намагався втілити свої педагогічні ідеї в навчальний процес, та, зіткнувшись із нерозумінням, відкрито заявляв: «В училищі затхлість, його треба перетрусити, провітрити». Він не підкорявся системі. Не стримував свого бунтарського духу та не плазував перед партійною верхівкою. Тому досить швидко став опальним.
Тоді у мистецтві лише зароджувалася опозиція соцреалізму, - опозиція, яка заперечувала кон’юнктурну заідеологізованість, імітацію творчості, інерцію «ідейного» заробітчанства. Рух пізніше назвали «шістдесятництвом». Найяскравіші представники виокремилися в літературі: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Ігор Калинець, Тарас Мельничук.
Передумови до локального «ренесансу» були, не вистачало волі протистояти. Бо куди ліпше – перестрахуватися, перечекати, перемовчати…Уявіть, коли людям роками вдолблювали традиції соцреалізму. Новаторство? Рух проти течії – це самогубство.
А Калашник – зумів.
Він завжди шукав власну палітру. Незалежну не лише від сонячного світла та творчої волі митця, але й від технологічних нюансів. Шукав і знаходив. Саме це і дало змогу створити ту гіпнотичну колористику лебединої пісні майстра - передостанньої закінченої картини «У блакитному краї», яка вплинула на свідомість і підсвідомість багатьох дніпропетровських живописців.
Колись, Яків Калашник звернувся до учня із зауваженням: кольори на картині темні. Той відповів, що день був не дуже світлим. Тоді Яків Петрович відповів: день справді не світлий, та під час роботи за мольбертом головне, щоб у свідомості не було темно...

Ірина Скосар, журналіст