Творче тріо: київська мистецька школа сучасності в Музеї українського живопису

Художні твори Леоніда Берната, Олексія Малих, Валерія Шкарупи відсьогодні можна побачити у стінах Музею українського живопису. Митці «київської художньої школи» презентували власну виставку. Дихати мистецькою атмосферою, відчувати їх стиль, занурюватися у інтелектуальні мандри митців, чути монологи та розшифровувати художні послання.

Київські художники із вдячністю говорили про виставковий  арт-простір музею. Подібних настільки комфортних та зручних з експозиційної точки зору майданчиків в Україні не так і багато. Дніпровський музей, на їхню думку, входить до переліку мистецьких просторів, виставлятися у яких – честь.

Аби детально розібратися та відчути атмосферу – виставку треба бачити. А поки - мистецтвознавчий погляд на унікальних і талановитих.

Майстер живопису та левкасу  Олексій Малих презентує скульптурну серію «Ровер для Повітрулі»

-       праслов’янський міф

-       забутий світ,

-       утаємничені істоти.

Автор повсякчас звертається до аксіоми – жодну  живу істоту не можна позбавляти крил!

У своїй новій, навіть власне для себе, несподіваній скульптурній серії «Ровер для Повітрулі» Олексій Малих, відомий передусім як майстер живопису та левкасу, раптом відкриває себе як різьбяр, переносячи нас у давній, забутий світ.
У ньому жили  утаємничені істоти – непрОсті – як-от карпатські чаклуни – мольфари та гонихмарники, відьми - босоркані, русалки- мавки, літавиці  ілісові люди - чугайстри.
І серед них – Повітруля,  пишнокоса, крилата, у довгих прозорих шатах діва, що літала у хмарах між небом і землею.
Зазвичай вона допомагала людям: доглядала худобу на полонинах, вирощувала квіти і трави, надсилала дощові хмари у спеку і вгамовувала вітри, єднала закоханих, хрестила дітей, лікувала хворих і навіть будувала у хмарах міста.
Чоловіки закохувалися у неї, але щоб одружитися з Повітрулею, примусити жити за людськими законами, треба було відібрати у неї лебедині крила і заховати їх під дев’ятьма залізними замками.
Та без крил Повітруля нещаслива! У будь-який спосіб вона все одно повертала їх, і тоді вже нічого її не спиняло – лишала чоловіка, забирала дітей і відлітала назавжди  у хмари, до свого примарного міста, або у гори, до хащі, до сестер і суворої матері.
Тож навіщо так жорстоко чинити з Повітрулею, відбирати у неї крила? Щоб вона була вільною серед людей і не відлітала назавжди,
Олексій Малих змайстрував для неї ровер – справжній, карпатський, зелений – хай мчить собі горами і полонинами, хай насолоджується вітром!
А щоб не тужила за близькими, створив для неї цілу компанію родичів – мавок, літавиць, чугайстренят. Вирізьбив із дерева, оздобив старими іржавими цвяхами, прикрасив чудернацькими візерунками. Химерні – здивовані, замріяні, усміхнені – вони зовсім інші, ніж їх собі уявляли наші пращури. І це зрозуміло: художник не відтворює міфологічні сюжети, він живе ними і переповідає відчуте власною мовою – мовою сучасника, якому деколи теж трохи бракує крил…

Марина Афанасьєва

Валерій Шкарупа

Емоційно-чуттєва та культурна еквілібристика живопису.

Мікрокосмос  художника, який ставить питання КИМ ти вийдеш із Мангрів, і Що зможеш дати іншім? 

Філософ людського буття Валерій Шкарупа  презентує проект «Мангри».

Це підсумковий етап циклу «Внутрішня Монголія», «Саргаси» (2013), ІХТИС (2012), «Висліди стомленостей» (2011), у яких автор звертається до теми вузлових точок взаємодії людини та Природи.

В проекті «Мангри» джерелом натхнення для художника став особливий мікросвіт – вічнозелені листяні ліси, що ростуть у приливно-відливній межі морського узбережжя у тропічних та екваторіальних широтах, а також у зонах з помірним кліматом, там, де цьому сприяють теплі течії.  

Мангри (або мангрові), згідно Вікіпедії - це дерева або кущі, що ростуть у мангрових заростях чи болотах та володіють здатністю існувати та розвиватися у солоному середовищі на ґрунті, що позбавлений доступу до кисню.  

Це так звана прикордонна зона, що захищає живий світ з одного боку від землі, а з іншого боку від моря. У цій зоні тепло та комфортно. Наче цей невидимий світ лагідно накрили сіткою, і під нею зростають цілі покоління живих організмів – риб, молюсків, птахів, звірів, які у майбутньому розселяться як на землі, так і в морі.

Дивні особливості мангр увійшли у легенди і дають привід для роздумів над місцем людини в Ойкумені.

Хто я, як живу, завдяки чому (або кому) виживаю у жорстокому світі? Що роблю і які наслідки моїх дій? Чи даю я тепло та захист людям, світові, який мене оточує? Питання, які упродовж століть ставить до себе людина (Homo sapiens), мисляча людина, і які зараз як ніколи, потребують відповідей.

Мистецтвознавчий коментар належить автору експозиції художнику Валерію Шкарупі

Леонід Бернат

Художник, що змішує православні, радянські та казково-світські  образи.

Балансує між елітними знаннями і живими враженнями від репродукцій у журналах. Митець представляє магічну та символічну «Подорожню карту».

Його називають  дивний, вразливий, рухливий, дотепний, наскрізь уявний художник. Леонід Бернат створює світ, який значно кращий за реальний. Тут стає неможливою залежність від категорій, тут речі та мрії переливаються одна в одну, зблискуючи червоними діамантами у своєму плинному русі. Це  казкар, дивакуватий, але довершений у формі. Неначе якийсь здитинілий євангеліст.
Мудрість у нього зовсім не суворо повчальна, але все ж мудрість, тому що базується вона на розкутій красі і шляхетності зображеної форми, композиційній делікатності, красномовній завершеній формулі вислову.  Коли споглядаєш речі, що створив Бернат, знову хочеться бачити їх у якомога більшій кількості. Тому, що душа за природою своєю християнка, і його твори, перш за все, душевно змістовні.
Душевність – далеко не найбільш рушійна сила сучасного мистецтва, але й не руйнівна та депресивна. Саме тому твори Берната обожнюють діти та жінки. Все молоде  і життедайне. У ньому не може бути дебелості тілесної та душевної, кимвалів бряцаючих та міді, що дарма дзвенить. Нічого надмірного, відсутність спустошеності, яку породжують відсутність добрих слів любові та милості. Леонід намагається знайти нові кути ставлення до стабільних явищ, нові яскраві тенденції старої школи, сумарні етичні якості православної школи іконопису, невимушено збагатити пестощами дитячої лагідної казки. На знуднілий марудний ландшафт навести допитливе скло величезної лінзи, щоб розібратися нарешті що і до чого. Розібратись, у якому куточку цього ландшафту сховалась пригода, краса і мистецтво. З таким життєлюбним поглядом на все-все, що розкішно буяє поруч: колінчата трава, якість пальми, скелі, тваринки і тварюки, діти - дівчата і мушлі - склянки, ангели, стільці, яблука, зірки, будинки і дзвіночки - здається, важко знайти загальну форму, де вони зможуть мирно співіснувати разом, тішитись, лише вдячно збагачуючи одне одного своєю присутністю. Але співіснують вони у повному щасті і захваті від такого щедрого сусідства. Таку форму збагачення і повноти відчуття може надати тільки непересічний талант, щоб зігріти їх подихом істинного мистецтва.

Як Сент-Екзюпері зміг об’єднати в одну коштовну історію і пустелю, і літак, що впав; примхливу троянду, хитрого лиса, маленьку невідому планетку, льотчика і Маленького Принца, дихання війни і дотик ніжності. Зараз Леонід знаходиться у зеніті своїх художніх можливостей. Корпус робіт Леоніда Берната - живопис, левкаси, оригінальні дизайнерські проекти, творча фотографія - лише збагачують наш світ, надають йому широти і захвату від нього.
                                         

Дмитро Корсунь,

мистецтвознавець