ДЕМОНТАЖ КУЛЬТУРИ: МИСТЕЦТВО ЧИ ПОЛІТИКА?

В’ячеслав Кириленко заявив, що Мінкультури ініціюватиме виведення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України всіх зазначених там пам’ятників, пов’язаних із комуністичними діячами. З повідомлення прес-служби міністерства зрозуміло, що йдеться про повний демонтаж радянських пам’яток.

Нещодавно я дозволив собі висловити думку, що треба якнайшвидше позбутися гіпсо-леніних, і як зайвого ідеологічного навантаження, і як псевдомистецтва. Але ця остання ініціатива дає привід поглянути на проблему дещо під іншим кутом.

Для прикладу я звернуся до творчості Івана Кавалерідзе. Багато хто знає як сильно притягувала Івана Петровича постать революціонера та радянського діяча Федора Сергєєва, відомого як «товариш Артем».

Дійсно, це була не абияка особистість. Втеча з царського заслання в Сибір, мандри через Японію, Корею та Китай до Австралії, зрештою – австралійська тюрма. А після повернення – участь у бойових діях проти Центральної Ради, Калєдіна, німців та австріяків…

Судячи з усього, Кавалерідзе приваблював такий романтичним авантюризмом. Саме так, але через півстоліття, світ захопиться ще одним «ідейним романтиком» – Че Геварою. Іван Петрович дуже запав на харизму Артема.

Кавалерідзе зробив аж два пам’ятники Артему. Обидва стали чудовим взірцем кубізму, яким може пишатися будь-яка цивілізована країна. По-перше, він, створюючи людську фігуру, досяг максимуму в зламах площин та загостреннях кутів. Це сильно відрізняє кубізм Кавалерідзе від творчості його відомих сучасників, таких як Константиа Баранкузі або Олександр Архипенко з їх підкреслено «м’якими» рішеннями. По-друге, мало хто з прихильників кубізму ризикував творити в жанрі монументальної скульптури. Власне я ризикну заявити, що таких пам’ятників більше ніде в світі і не було.

А ось доля цих двох скульптур склалася по-різному. Першу було споруджено в Бахмуті, і її… Її знищили німецькі окупанти у 1943 році. Причому побудований пам'ятник був з такого міцного бетону та арматури, що його не вдалося підірвати на місці. Різали автогеном на шматки, вивозили за місто і вже там остаточно знищували вибухівкою.

Зрозуміло, з точки зору нацистів цей витвір «дегенеративного мистецтва» підлягав знищенню. Івану Петровичу дуже пощастило, що вони не згадали ще й про автора. Кавалерідзе зустрів війну в Карпатах на зйомках «Пісні про Довбуша» і евакуюватися не мав жодної можливості. Він ледь дістався Києва, де в злиднях переживав окупацію та ще й прагнув об’єднати та підтримати митців, що залишилися під німцями.

Між іншим, цю окупацію йому потім неодноразово пригадуватиме радянська влада.

Другий пам’ятник існує і зараз. Він у Святогорську, над берегом Сіверського Донця. Сьогодні він має статус пам’ятки національної категорії. З часом біля нього було створено меморіал загиблим у Другій світовій війні.

Але загроза, що і цей витвір Кавалерідзе не дійде до нас також була. Правда не під час війни, а вже пізніше. 7-8 березня 1963 р. Нікіта Хрущов на зустрічі з представниками радянської інтелігенції називає пам’ятник Артему «потворним та жахливим чудовиськом», та ще й заявляє, що Кавалерідзе під час окупації вів себе неналежним чином…

Але історія життя Івана Кавалерідзе це окрема тема. Я ж хочу повернутися до сьогодення.

У багатьох пострадянських країнах під скульптуру комуністичної епохи відведено окремі місця, цілі парки. Це, наприклад, Memento Park в Угорщині, або. Grūto parkas у Литві.

Що ми «демонтуємо»? Артема, про якого і так мало вже хто знає, чи Кавалерідзе? Скільки у нас робіт такого рівня?

Від Івана Кавалерідзе залишилося тільки шість пам’ятників. Ще два знищених було відбудовано вже після його смерті. Плюс – один, зроблений по його моделі. Ось і все…

Скульптура Артема це найкраще, що зробив Іван Кавалерідзе в цьому жанрі. Але, дійсно, це і пам’ятник комуністичному діячу.

Важко спрогнозувати як втілюватиметься ідея міністра Кириленка. Можливо, як часто буває в нашій культурі, взагалі ніяк. Але вибір – мистецтво чи політика – завжди не на користь мистецтва. Бо мистецтво політики це сьогодення, а просто мистецтво – майбутнє. Про яке Григорій Сковорода – теж герой Кавалерідзе! – сказав: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване».