(Не)весела музейна пригода, або про час, що не лікує

Автор: Звір Гуляє | 26 серпня 2014 15:10 |

Кажуть, що час лікує, а ось я б посперечався з цим твердженням, це ще як подивитись. У тривалій перспективі він вбиває, він нас перемагає, він біжить собі і далі, а ми переходимо у кращі світи. Хіба що, як мала доза отрути може бути лікувальною, так і час - в короткій перспективі - ще може мати якісь лікувальні властивості, але це скоріше виключення, аніж правило, бо окрім часу має виконатися ще кілька умов (ефект від науки, примирення, прощення тощо, а це потребує певних зусиль, а не лише часу). Як правило ж час якраз спливає і нічого не лікує, а якщо хворий не лікується, то його через певний час вже може не стати…

Спитаєте що мене налаштувало на такі сумні роздуми, невже нещодавня наша з дружиною «Подорож про великі та маленькі карпатські радощі» виявилась такою безрадісною, чи може це я вже почав відчувати холодне дихання у потилицю? Аж ні, подорож була чарівною - янгол подорожей і янгол циклонів наробили нам вражень, які ми ще довго будемо із вдячністю згадувати, а дихання відчувається лише в обличчя, дихання свіжого вітру надій і це прекрасно! То що ж тоді?

А ось що: в останній день нашої правдиво радісної подорожі нам з дружиною трапилося проходити в Коломиї повз Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття і позаяк ми в ньому вже неодноразово бували, а враховуючи хворобливу звичку більшості наших музеїв не змінювати свої постійні експозиції роками (якщо не десятиліттями), то ми заходити до нього не збиралися, але проходячи повз помітили афішу тимчасової виставки прикрас «Святочне» і не змогли утриматися - заскочили в останні півгодини роботи музею...

Заскочили і не прогадали – виставка варта того, аби її побачити: гуцульські, покутські, лемківські прикраси та строї з фондів музею це саме те, що ми любимо, все в прекрасному стані, зі зрозумілими підписами та поясненнями, багато підібрана та гарно оформлена, словом – прекрасна виставка.

Щасливі такою удачею питаємо, а чи можна фотографувати – кажуть можна, але лише за гроші – 50 грн. Таких грошей у нас із собою не було, та і фотографувати з рук при поганому освітленні та ще й через скло – то досить непевно. Питаємо ще, а чи є у них якийсь буклет, або книжка по такій гарній виставці, у відповідь нам пропонують лише ті самі великі книжки по строях і прикрасах, які в нас вже є.

Отож ми собі вийшли засмучені тим, що жодної згадки (окрім зорової пам’яті) про таку гарну виставку не матимемо. Чим далі ми відходили від музею та чим ближче підходили до банкомату та свого авто, тим більше ми обурювались такою прикрістю. Як так, що за фотозйомку беруть такі гроші, і чому нема буклетів або книжок!

Але час в той день грав на нас, замість довго обурюватися ми швидко зняли гроші, взяли в автівці спалах і штатив та майже побігли документувати свої світлі враження від виставки. Тіточки на касі та в залі були не в захваті від нашого непередбачуваного повернення, а та, котра пильнує за порядком у виставковій залі, то і взагалі почала про те, що вже кінець дня, і куди тут фотографувати, та ще й такою великою камерою, але бінго! квиток на зйомку в наших руках, часу на виставляння штативу обмаль, отож з рук і зі спалахом ми стали фотографувати шедеври народної творчості!

І, як ви можете здогадатися, тут почалося! Жіночка-цербер почала ходити за мною буквально по п’ятах і стала репетувати про те, що фотографувати неможна (ми їй квиток на зйомку - тиць), фотографувати зі спалахом неможна (ми їй кажемо, що про спалах ніде нічого не написано, а намиста та коралі від спалаху не псуються), знімати кожен експонат неможна, а можна лише загальний вид кімнати (ми на це – ну ми ж не ідіоти заплатити 50 грн. за те, щоб сфотографувати загальний вид кімнати, ми ж не кімнату прийшли дивитись), за зйомку зі спалахом треба платити 100 грн., бо це те саме, що знімати відео (на це ми вже змовчали), знімати неможна, бо це ж речі з ФОНДІВ, а як ми їх сфотографуємо, то чого гляди ще їх відшиємо!!! Оцей останній її вже напів-істеричний аргумент нас переконав, що ймовірно у тіточки перекір зі здоровим глуздом, або перевтома в кінці робочого дня, то ж далі ми вже її не дуже слухали і не сперечались.

Як ви собі можете уявити, після такої брутальної фото-сесії ми виходили з музею як грабіжники з банків у пригодницьких фільмах…

Коли ми добігли до машини, то першим ділом розсміялися, а далі заспокоїлися та й поїхали додому, тихо розмірковуючи, і роздуми наші ставали дедалі сумнішими, я поясню чому.

Зрозуміло, що галаслива тітонька, котра буквально грудьми затуляє експонати від фотооб’єктиву це курйоз (ну не будемо ж ми вважати це клінікою), ну людина на місці не зорієнтувалася і передала куті меду, буває (хоча, інші жіночки колежанку не спинили)... Зрозуміло, що та жіночка передусім виконувала свою роботу, не могла ж вона самовільно вигадати усі ті недолугі причини, чому знімати фондові речі заборонено. Далі більше, якщо це не була її власна лиха імпровізація (а ми впевнені, що не була) то вона діяла за певними інструкціями (можливо щось перебільшуючи, а можливо і ні). А інструкції то вже парафія її вищого керівництва, тобто, напевно десь є якийсь наказ або розпорядження, чи директора музею, чи хранителя, чи ще когось, який ставить всі крапки над «і», що робити можна, а що не можна, і очевидно, що те, що зробили ми не вписується у коридор прийнятної поведінки, саме тому оту жіночку так підірвало. А це, в свою чергу, оголює набагато прикрішу проблему – відсутність розуміння мети музею: для чого музей існує, для чого він тримає фонди, для чого він робить виставки із власних фондів, якщо ті експонати неможна відшити, а сфотографувати можна з тяжкою бідою?

Зробити виставку і не дозволяти фотографувати (і не мати друкованого каталогу виставки) це більше схоже на спробу цинічно подражнити відвідувачів, аніж на просвітництво. Мене прикро дивують такі дикі випадки, дивують, бо це ознака нашої відсталості, темності і небажання щось змінити, мовляв фондові речі не можна фотографувати, неможна відшивати. Для чого ж тоді ті фонди утримувати, вірніше для кого?

Така ситуація на мій упереджений розсуд, що ґрунтується на польових дослідженнях – відвідинах музеїв, нажаль, не поодинокий випадок, а переважно звичайна практика в наших музеях, тобто це так само могло трапитись у Франківську, Чернігові, Вінниці або Києві…

Серед лондонських музеїв мій улюблений - Музей Вікторії та Альберта, він цікавий, окрім власне своєї колекції, ще й тим, що був заснований у 1830-х роках гуртом англійських митців (за спонсорської допомоги королівської родини) у відповідь на те, що митці зрозуміли, що у час індустріальної революції, що саме тоді була у розпалі, британський дизайн (а це 1836 рік!) поступається дизайну французькому та італійському, отже новостворений музей почав закуповувати з усього світу найкращі зразки широкого спектру творів мистецтва та ремесел, аби (увага!) підняти якість англійського дизайну та (ще більша увага!!) аби підняти смаки публіки, щоб вона стала вибагливішою до якості дизайну і могла достойно оцінити високомистецькі речі англійського виробництва. Вхід до музею та фотозйомка у Музеї Вікторії та Альберта вільні. Чи варто згадувати, що подібних музеїв, що намагаються розвивати люд та піднімати смаки дуже багато. Закордоном багато.

Повертаючись до нашого сумного сьогодення: наші музеї надійно ховають у своїх фондах скарби народної творчості та мистецтва, постійні експозиції не міняються роками, а тимчасові виставки надійно охороняються тіточками-церберами, аби ніхто, передусім ми самі, не запідозрили, що українське мистецтво може бути вартим уваги і аби ніхто, не осмілився скопіювати або повторити давні витвори.

А в цей час на туристичних базарах, у тому ж Яремчому, на перевалі та Косові, туристи зі всієї України примірюють вишиваночки непевної якості та потворнуватого дизайну, таке враження, що і ті, котрі вишивали, і ті, котрі їх купують, не мають навіть зеленої гадки про те, якими вишиванки були на Гуцульщині та Покутті колись. Ну а музеї… Музеї бережуть фонди… Бережуть від людей?

Так ось, я і кажу, що час нас нічому не вчить, а у випадку музеїв він почасти вже втрачений, а почасти працює проти музеїв, бо з такими підходами та пріоритетами, вірніше, на мій погляд, із красномовною відсутністю розуміння своєї ролі та своєї мети, музеї приречені на вимирання – якщо хворий не лікується, то через певний час його може не стати.

P.S. Цим дописом, я хотів би почати обговорення музейної теми, бо останнім часом у мене виникає стійке переконання в тому, що наші музеї, м’яко кажучи, трохи дезорієнтовані, а для початку пропоную такий собі флешмоб – викладаю декілька своїх фотографій зроблених на виставці «Святочне» (а для балансу і фотографії з музею Вікторії та Альберта) і закликаю всіх, хто відвідує музеї, де фотографувати можна лише за гроші, платити за фотографування, фотографувати, а фотографії викладати у всемережжя. Мета цієї акції – привернути увагу музеїв до: відсутності «онлайн» каталогів фондів, відсутності каталогів виставок, відсутності вільної фото та відео зйомки, закритості фондів та повільного оновлення експозицій, закритості музеїв до новацій, недостатньої присутності музеїв у віртуальному просторі (ніхто не думає про цифровий облік фондів та оприлюднення фотографій експонатів), не розуміння музеями інтересів та потреб відвідувачів та вимог часу, низьку повагу працівників до відвідувачів (зрозуміло, що це дуже поверховий нашвидкуруч складений перелік).

P.P.S. Аби мене не звинуватили у чомусь незаконному, викладаю фото квитка на фотозйомку, тобто фотографії з виставки я робив на цілком законних підставах, а жодних обмежень на публічне розповсюдження цих фотографій мені ані сказано, ані надруковано на квитку не було.

P.P.P.S. Передбачаючи певну критику мого заклику, прошу зауважити, завантаження у всемережжя фотографій з виставок і фондів насамперед є корисним для самих музеїв, адже таким чином вони отримають трошки грошей (за квиток) і багато безкоштовної реклами, тому сподіваюся, що якщо вони не зовсім вже законсервовані, то не чинитимуть протидії, тай що тут вчиниш?

Схожі публікації

Коментарі (31)

MP | 26 серпня 2014 23:12:39

"Мета цієї акції – привернути увагу музеїв до: відсутності «онлайн» каталогів фондів, відсутності каталогів виставок" ПОВНІСТЮ ПІДТРИМУЮ. З цим не можна миритися. Робити виставку без хоча б мінімального каталогу - злочинно. Це не має сенсу, просто не має сенсу. До того ж виставки призначені не тільки для непідготовлених відвідувачів, але й для аматорів і фахівців - надавати поштовх вивченню якоïсь тематики, якогось специфічного аспекту предмету, що вивчається, зрештою це має стимулювати науку, теорію. Без каталогу це практично неможлива задача. П.С. Хочу додати, що існують і більш трагічні випадки : Музей історичних коштовностей Украïни. Через безпеку знімати експонати не можна взагалі ніяк і ніколи - це зрозуміло. В той же час в музеï нема на продаж навіть листівок! Навіть однієï листівки! Ну хоч би листівки із золотою пектораллю! НІ-ЧО-ГО. Купила собі на згадку книжку-каталог виставки "Золото скіфів" фр. мовою, що проходила в США і в Парижі (купила на амазоні), інакше в мене просто не було б ніколи ніякого зображення скіфських коштовностей.

Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
		1	2	3	4	5
6	7	8	9	10	11	12
13	14	15	16	17	18	19
20	21	22	23	24	25	26
27	28	29	30	31

(Не)весела музейна пригода, або про час, що не лікує

Схожі публікації

Коментарі (31)

Новини

Події

Журнал«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

Рейтинг

Календар

Журнал
«Музейний простір»