ЕВАКУАЦІЯ МУЗЕЇВ

Зворушливе звернення ГС «Західноукраїнська Спілка музеїв» до керівників музеїв зі східних областей України спонукало мене підсумувати деякі свої думки.

Напочатку 2015 р. про евакуацію музеїв говорилося дуже багато. Навіть щось розроблялося у вигляді методичних рекомендацій. Правда, робили це окремі ентузіасти без участі держави. Зрозуміло, що нічого путнього з цих потуг так і не вийшло. Причина одна – самоусунення державних органів. Спробую пояснити.

Той, хто жив у СРСР пам’ятає заняття з громадянської оборони. Це були і тренування (типу, що робити під час обстрілу або вибуху), і знання певних планів. Усе це мала забезпечувати держава.

Евакуація музею передбачає: 1) наявність необхідних пакувальних засобів; 2) наявність транспорту; 3) визначення точки (місця) евакуації; 4) наявність охорони вантажу та осіб, які його супроводжують і відповідають за збереження; 5) визначення по маршруту місць для перепочинку та перевірки вантажу; 6) наявність інструментів та матеріалів для ймовірного ремонту пакувальної тари (ящиків) чи транспорту; 7) визначення місця складування в точці евакуації; 8) наявність охорони в точці евакуації та можливості перевірки вантажу; 9) забезпечення співробітників житлом та харчами (пайками) в місці евакуації.

Ані музей, ані окремі ентузіасти всього цього забезпечити не можуть. Окрім цього, треба враховувати, що більшість співробітників має бути негайно мобілізована, тобто музей залишиться без необхідних робочих рук.

Та, навіть наявність чіткого, затвердженого державою плану, не гарантує успіху. Наведу приклад з історії Вінницького музею – після нападу Німеччини на СРСР у 1941 р. музеї отримав наказ готуватися до евакуації і знищувати документи. Та більшість співробітників на чолі з тодішнім директором негайно мобілізували. Німці взяли місто через 6 днів, музей евакуювати не встигли. Більше того, все відбувалося так швидко, що радянська армія підірвала мости через Південний Буг, залишивши на правому березі частину підрозділів та купу військової техніки.

Я зовсім не хочу сіяти паніку, але не забувайте, що відстань від Сум (де чудовий музей!) до російського кордону лише десь 20 км. Але справа не лише в цьому. В тому самому 1941 р. німці захопили Київ майже через 4 місяці. Але Історичний музей евакувати так і не встигли. І причина не в неорганізованості чи байдужості, просто під час війни виникають речі важливіші за колекції. Я маю на увазі й те, що днями випадково почув один мій знайомий, директор одного з музеїв. Співробітниця фондів казала колезі, що, якщо раптом почнеться, вона негайно все кинить та повезе дітей в село до мами. Вибір між життям дитини та ящиком з експонатами, на мій розсуд, не на користь музею…

Отже я роблю висновок – розмови про евакуації музеїв треба припинити раз і назавжди. А зосередитися треба на іншому – на зміцненні музейної безпеки на місці.

По-перше, музей треба максимально захистити від ймовірних вибухів чи влучань. Йдеться про вітрина та вікна. Для цього, як мені здається, треба в першу чергу забезпечити музеї звичайними мішками з піском.

По-друге, музеям треба надати додаткові засоби протипожежної безпеки – вогнегасники, багри, протигази. Саме надати, бо закупівлю цього музеї не потягнуть.

По-третє, музеям бракує людей. Сьогодні там до половини персоналу вражені ковідом, це не секрет. А решта складається в більшості з людей немолодих або жінок. Необхідно прив’язати певні вже створені загони територіальної оборони до музеїв. Встановити графіки цілодобових чергувань та забезпечити засобами зв’язку.

Непогано також проводити навчання з музейними працівниками та залученими до них тероборонцями і відпрацьовувати моделі різних ситуацій. Нарешті, має бути підсилена охорона музейних приміщень.

Це мінімальний перелік необхідного. Але головне – влада, як центральна, так і місцева, повинна комунікувати з керівниками музеїв, бо наразі вони відчувають себе покинутими напризволяще.

Наостанок згадаю про електронний реєстр державної частини Музейного фонду України. Коли відбулася анексія Криму, всі раптом збагнули, що ніхто не уявляє собі, що саме там залишилося. Під час тодішнього російського наступу, Мінкультури отримало від усіх музеїв, що залишалися на неокупованій території, фотокопії музейних книг обліку. Саме тоді жваво заговорили про необхідність електронного реєстру. Який так і не спроміглися створити, хоча регулярно витрачали на це бюджет. Відкрию секрет – його ніколи і не створять, бо в той момент, коли він запрацює, усі ті, хто його прагне постійно вдосконалити, стануть непотрібні. За ці 8 років музейні колекції поповнилися тисячами експонатів, про які інформації знов немає, як це було до 2015 р. Ось такий вийшов підсумок… Усе повернулося на круги своя.