Кольоровий символізм Володимира Товкайла або 25-й кадр нового середньовіччя

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 11 вересня 2021 17:03 |

«25-й кадр». Під такою назвою відкрилася в галереї «Моє місто» у місті Світловодську Кіровоградської області виставка творів знаного українського художника Володимира Товкайла.

Володимир Товкайло народився 1966 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. В 1986 році закінчив живописно-педагогічне відділення Дніпропетровського державного художнього училища ім. Є.В.Вучетича (нині Дніпровський державний театрально-художній коледж), викладачі: Віктор Матяш, Анатолій Оніщенко, Григорій Чернета. Нині живе і працює в місті Світловодську. З 1994 року є членом Національної Спілки художників України. Учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних та зарубіжних художніх виставок. У 2014 році став лауреатом Кіровоградської обласної премії в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «новітні спрямування».

В художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна, що в Кропивницькому, зберігаються два його твори «Викрадач повітряних зміїв» (1993) та «Пісня про море» (2002-2014), які, до речі, нині експонуються на виставці «Сонячні барви України», присвяченій 30-річчю Незалежності.

Твори Володимира Товкайла – це подорож крізь простори кольору та світла, а сюжети картин – притча, іноді казкова, з легендою, іноді парадоксальна та завжди пов’язана з реальними факторами життя, як нинішня персоналія «25-й кадр».

Вікіпедія визначає поняття «25-й кадр або сублімінальна реклама» таким чином: підсвідоме повідомлення, підсвідомі подразники (стимули) – вигадана методика впливу на свідомість та підсвідомість людей за допомогою вставки в відеоряд прихованих повідомлень у вигляді додаткових кадрів.

Невеликий виставковий зал у Світловодській галереї заповнюють 25 робіт, кожна з яких неначе прозорий кадр кіноплівки чи дорогоцінний камінчик, що сяє яскравим світлом живописного колориту, нагадуючи про душевні настрої співжиття людини і природи, спонукаючи до подорожі у світ особливого власного космосу думок, мрій, сподівань на дорозі пошуку таємного ключа розуміння реальності. «Рубіновий вечір», «Хочу туди», «Вечір», «Хатинка», «Рожевий настрій», «Біле на білому» - прості сюжети цих творів знайомі кожному, вони навколо нас і ми є їхніми свідками та учасниками від самого дитинства.

Дитинство – саме тоді, пізнаючи світ, ми сприймаємо його, як набір алюзій невідомого, носіїв нових відчуттів, запахів, кольорових бризків сонячного та місячного сяйва – своєрідних відбитків видозмінної реальності, що миттєво усвідомлені та зафіксовані нашою пам’яттю, залишаються з нами назавжди. Рухаючись у підсвідомому, неначе загадковий 25-й кадр кіносюжету життя, вони завжди присутні і виникають у критичні моменти, як нагадування про щось важливіше за сьогодення, щемне і давно забуте, викликаючи незрозуміле душевне хвилювання, коли видається, що таке поняття, як душа, взагалі не існує, засипане сміттєзвалищем інформаційного непотребу та раціональної механізації матеріального світогляду. Вони як ключ до саморозкодування сучасності, переданий нам від батьків з діда-прадіда. Це – наш особистий 25-й кадр, що відмикає двері порталу космічної безмежності життєвих устремлінь, розуміння існування особистого майбутнього, частинки якого, як фрагменти розбитого дзеркала казкового чарівника, розкидані в безперервному русі суспільного одноманіття, що водночас можуть зібратися в єдину напівмістичну картину заздалегідь визначеного завтра.

І тоді рибалки на березі великої ріки стають символічним образами «Небесної риболовлі», зображення міста – відбитком біблійних пророцтв, хатинка на тісному подвір’ї–космічним кораблем, першим і останнім прихистком людини в галактичній подорожі до примарного щастя. Вона з’являється неначе ілюзорний спогад одного з заключних кадрів фільму «Соляріс» видатного режисера Андрія Тарковського, якого, чим вам не 25-й кадр, через батька пов’язували родинні відносини з одним із засновників українського професійного театру – Іваном Тобілевичем (Карпенко-Карим). А ще серія звичних краєвидів українського села з дорогою і соняшниками, парканом, що тонкими риштуваннями відділяє нас від глибини перспективи простору. Назва живописної серії звучить англійською – «Ukraine village», адже звичайні вони лише для нас, а не для всього світу.

Чи помічали ви, що часто відправляючи звичне у розділ тривіального, ми час від часу втрачаємо зв’язок з вічністю. Маленьке щастя щоденного подиху - як легко його втратити. Один удар «Градів» чи якоїсь неймовірної хвороби, придуманої людиною, ошелешеною від новітніх відкриттів, використанні ще більшим дурисвітом задля задоволення власних амбіцій – і все летить шкереберть. Світ, до якого ми звикли, стає безцінним скарбом минулого, згоряючи в полум’ї мозкового безумства. З’являються «Донбас» і «Крим», які більше не асоціюються з працьовитими людьми та красою природи, як умовним Раєм, а з ЖАХОМ ВІЙНИ, реальним Пеклом.

Картина Володимира Товкайла «Йода в Україні. Епізод 108. Оберіг» – маленький фантастичний чоловічок, Майстер Йода з кіносаги «Зоряні війни», що завжди стоїть на захисті Світла з потужною внутрішньою силою та віковою пам’яттю предків, сяючим світловим мечем захищає той самий, знайомий нам з дитинства «Садок вишневий коло хати…» Хтось скаже – стьоб, хтось – данина моді.

Є звісно на виставці і момент іронії, як в композиції «Чунга Чанга или Чанга Чунга», що звучить як своєрідна відповідь на народне захоплення курортами Єгипту і Туреччини, де «все включено» неначе у мрії про казкові Райські Кущі і безтурботне життя під пісеньку з радянського мультфільму «Катерок» 1970 року. Але «Йода в Україні. Епізод 108. Оберіг», як на мене, скоріше новий 25-й кадр останнього покоління народжених в СРСР і першого незалежної України. Віддані самі собі, захоплені спокусою свободи, в обіймах корупції та бандитського та чиновницького «беспрєдєла» покоління відеосалонів та відеоігор змінило казкових героїв і лицарів далекого минулого на не менш героїчних, але більш практичних Джедаїв «Зоряних війн» з Майстром Йодою, непереможного професора Індіани Джонса і героїв «Володарів кілець» з далекого Голівуду. Адже у кожного мають бути свої герої. Це вони, народжені в часи посиленого пресингу та «застою» в середовищі СРСР 1970-х, 1980-х та в революційному безладі початку 1990-х, означені думкою пострдянського суспільства, як «втрачене покоління», самостійно пробивали собі шлях до знань та оволодіння IT-технологіями, стояли на майданах і на захисті Донецького аеропорту, Луганського летовища, проривалися крізь смерть в Іловайську і Дебальцевому, чинили спротив російському агресору, співаючи «Рыцари света, рыцари добра» на борту тральщика «Черкаси», затиснутому ворогом на озері Донузлав, бо вони й були Лицарями Світла в боротьбі проти Темряви новітнього Саурона, кіборгами та джедаями в протистоянні царству Мордора ХХІ сторіччя.

Так зване «втрачене покоління» в реальності виявилися рішучим у відстоюванні власного інтересу, розумінні цінності землі, на якій живуть, самостійним та духовно сильнішими, ніж люди, що примхою долі, пересівши з стільців комсомольсько-партійного активу у крісла високопосадовців, стали політиками незалежної України. І фантасмогоричний сюжет нової картини Володимира Товкайла «Йода в Україні. Епізод 108. Оберіг» - не випадковий збіг обставин життя та моменту художнього пошуку, а своєрідний символ сучасності, в якій національне та традиційне парадоксальним чином злилося з транснаціональним постмодернстичним на перехресті героїки стародавніх епосів та новітніх фентезі, як віддзеркалення реалій епохи нового середньовіччя, породженого, як стверджують філософи, конфліктами та світоглядними протистояннями сучасності.

Андрій Надєждін
заслужений художник України,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
м. Кропивницький