ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНЕНКО: РЯДКИ УНІКАЛЬНОЇ БІОГРАФІЇ

Автор: Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному | 11 серпня 2020 20:12 |



Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, найстарший гончар Полтавщини, легенда опішненського гончарства Василь Онуфрійович Омеляненко нині святкує свій 95-літній ювілей!


Дитинство, юність, пізнання світу для нього розпочалося в Гончарній столиці України – містечку Опішне. Саме тут він був зачарований красою народного художнього творення, отримав наснагу на плідне, стійке життя мистця.

«Почалося все з кутка Гончарівки (народна назва одного з районів селища, де жило багато гончарів. – Авт.). Жили ми дуже бідно, хати своєї не було, тому й доводилося жити на квартирі в родині Попенків. Пам’ятаю, було мені 9 років. Хлопців на вулиці було багато. Ми гралися, бігали по вулиці. Через дорогу жили Багрії. У них до хати був добудований невеличкий прихалабочок. У ньому стояв столик, на якому була ціла сотня свистунів. Ми з братом Петром просто подивилися, і на цьому закінчилося. Та побачені свистуни довго не давали мені спокою, весь час чомусь про них думав. Це вже зараз я знаю, що вони мене зачарували».

Минув деякий час, а думки про свистуни так і не залишили малого Василя. Потім він попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.

«Коли мама принесла глину, я страшенно зрадів. Одразу покликав брата, і сіли ми з ним до роботи. А от як починати і що робити ми ж не знали, ніхто не показував. Почали катати кульки і з них робити півників. Але чомусь вони не свистіли. Тут якраз до матері навідалася далека сусідка. Побачила наш труд, та й каже, що треба не так робити. Що всередині повинна бути пустота, бо не буде виріб свистіти. Швидко показала, як її робити, і пішла. Але ж його потрібно ще й проколювати. Пробували самі. Спочатку не виходило, а потім і приловчилися. Як це вийшло, й досі не збагну. Перші вироби були кострубаті, нерівномірні, смішні, нагадували верблюдів, а потім стали все більш і більш вдосконалені. Наробили цілу сотню. Сусід Багрій їхав на  ярмарок із горшками і купив у нас ці свистуни аж за карбованець. У ті роки (1934) це були такі величезні гроші. Потім наробили тисячу свистунів, і він купив у нас за дванадцять карбованців. А одного разу, – продовжує Василь Онуфрійович, – крім глини, мати принесла два ангоби (фарба для глиняних виробів. – Авт.) – червоний і чорний. Ми з Петром на радощах своїх півників розмалювали: гребінець червоним, а крильця чорним».

Так і виживала родина Омеляненків. Палагія Афанасіївна для своїх синів діставала глину, а вони потихеньку робили свистуни. З часом хлопці почали робити не лише півників, а й баранів, коників, білочок, які мама майбутнього майстра здавала в завод «Художній керамік». Фарби для розфарбовування виготовляли самі.

«Я пристосувався сам робити фарби для робіт. Заварював крохмаль, тільки щоб дуже-дуже рівномірно, додавав туди порошок, який використовували для крашанок, розмішував, і виходила яскрава фарба. За один день ми з братом виготовляли дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили по 500 штук, але вони були неякісними. А я завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене перш за все. Щоб випалити роботи потрібні дрова, а їх у нас не було, тож доводилося самому ходити в ліс по хмиз. Так і носив лантушками».

1948-го року родина Омеляненків переїхала на іншу квартиру, до гончаря Максима Острянина.  Там продовжували робити вже так добре знайомі свистуни, копали горна, в яких потім і випалювали.

«Хата в Остянинів була на дві половини поділена, – говорить Василь Омеляненко, – в одній дядько Максим жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. Нас впустили саме в цю кімнату. Тож ми жили між посуду. Дядько Максим  наробить посуду, випалить його і везе в Полтаву на продаж. А коли його не було ми з братом заходили до його майстерні й сідали за гончарний круг. І так ото потрошку-потрошку почали зводити на центр (важливий момент під час гончарювання,  глина обов’язково повинна бути по центру, бо виріб може злетіти. – Авт.). А показувати ніхто не показував, як пальці тримати чи як витягувати глину. Взагалі нічого. Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».

Родина Василя Онуфрійовича постійно перебувала в дуже скрутному становищі. Ледве вистачало на прожиття, не кажучи вже  про кошти на навчання. 1950 року Василь Онуфрійович закінчив вечірню школу й пішов проситися на роботу в завод «Художній керамік».

«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік» Демченку Трохиму Назаровичу. Він подивився і взяв мене на роботу. 9 грудня 1950 року я написав заяву і одразу приступив до роботи. Спочатку робив свистуни, а потім перевели робити барани. Потрапив я в майстерню до гончарів Яценка Семена та Біляка Василя, які робили куманці. А мені дали завдання зробити барана. Цілий день я робив «літрового» барана (виріб на одну літру), а норма була чотири в день. Він вийшов не дуже вдалий, та з часом я освоївся, приловчився і почав робити денну норму. Одного дня Трохим Назарович говорить, що з Києва привезли зразок баринь (глиняна іграшка), потрібно їх 22 штуки в день робити. Я одразу наробив. Відвезли їх у Київ, а там сказали, що вже вони не потрібні. Так я повернувся знову до баранів».

На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовича вперше представляла завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія). За цю роботу майстра було нагороджено грошовою премією.  Після першого вдалого показу  Василь Омеляненко почав виставляти свої роботи на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва, майже на всіх із них представлені глиняні твори відзначалися нагородами. Неодноразово був лауреатом престижних республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. Гончарні вироби майстра широко представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Вони зайняли почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи.

Творчість Василя Омеляненка – визначне явище українського мистецтва. Роботи художника є класичними зразками сучасної народної кераміки. Від початку своєї творчості майстер віддає перевагу декоративній зооморфній скульптурі: виготовляє традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів. Жоден з виробів майстра не схожий на інші. Його тварини лагідні, добродушні, позбавлені звіриної сутності.

 «Я ніколи не малював ескізів чи контурів для робіт. Усе завжди роблю з уяви, адже творча робота – це фантазія. Йду, наприклад, лісом. Побачу якусь цікаву гілочку, пеньок чи ще щось, і вже уявляю, що можна до нього додати, щоб вийшов гарний виріб. Лише одного разу я копіював. На дверцятах білоруської машини побачив бика (зубра). І так мені захотілося перевести його на глину, що одразу взявся до роботи. Перші виходили не дуже вдалі, але з часом я почав їх вдосконалювати все більше й більше. Спочатку тренувався на маленьких. А потім виготовив великого, на 15 літрів, вже гарного, такого, як і хотів. Для цього мені знадобилося кілька місяців. Мій «Зубр» одразу сподобався керівництву заводу. Вони його одразу відклали для виставок. Багато хто мені заздрив, багато хто намагався повторити, але не дуже виходило».

Василь Омеляненко надто вимогливий до самого себе. Йому завжди здається, що робота недосконало виготовлена. Навіть їдучи на виставки, де виставлялися його роботи, він ніколи не дивися на чужі вироби. Завжди критично придивлявся до свого результату роботи. І завжди знаходив недоліки.

Цікаві творчі моменти довелося пережити Василю Омеляненку під час Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Він уперше в історії українського народного гончарства звернувся до теми монументальної керамічної скульптури, виготовивши величезного «Лева при двох головах». Для його творення автору довелося розробляти оригінальний внутрішній каркас, вирішувати проблеми роботи із шамотом, висушування кераміки просто неба та випалювання великих за розміром робіт. Подолавши всі труднощі, майстер створив унікальний твір – своєрідний оберіг українських земель – від Карпат до Дону, від Полісся до Чорного й Азовського морів, за що отримав другу премію Симпозіуму гончарства.

«Василь Онуфрійович посміхаючись згадує: «Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя, бо попотіти мені довелося чимало. Запросили організатори взяти участь у конкурсі. Я думав, що симпозіум буде несерйозний: зробимо по виробу, журі на нього подивиться й поб’ють усі роботи. Дали мені місце. Придивився – й побачив у своїй уяві величезного лева. Почав вирішувати, з чого починати. Щоб глина трималася, потрібен каркас. Спочатку зробили мені залізний каркас. Але я знаю, що залізо і глина несумісні, бо залізо при нагріванні розширюється, а глина навпаки, зменшується. Відомі художники радили відмовитися від цієї ідеї. Але я вирішив довести задумане до кінця. Пішов до плотників, набрав дощечок. Уже зроблений каркас обмостив дошками і обмотав алюмінієвою проволокою, яка при нагріванні розплавиться. І приступив до роботи вже з глиною. А тут, як на зло, пішли дощі. Прийшлося накривати брезентом. Зробив я роботу, а тут кажуть, що її ще й потрібно випалити. А на випал я не розраховував. Я й ночами перестав спати, весь час думав, як свого лева довершити. Спочатку потрібно роботу висушити. А стояла вона надворі, де були сильні сквозняки,  від яких роботу може порвати. Тому й замотував її в целофан. Одного разу прийшов у музей, дивлюся, а тулуб лева розмотаний. Як глянув, а там тріщини по 2 см. Довелося все розмочувати і латати. Дійшло діло до випалювання. Почав в усіх запитувати, але дільної поради так ніхто і не дав. Вислухав я багато порад, а робив все ж таки по-своєму. Придумав збудувати горно прямо над роботою. В півцеглини виклав стіни, а навпроти голів зробив дві печі. Трьома машинами битого посуду обмостив «Лева» для того, щоб трималася температура, бо вона повинна бути 700-800 градусів. А зверху накрив залізом. Зранку до вечора нагрів і пішов додому. На другий ранок підклав більше дров і випалював цілу ніч. На світанку закінчив. Взагалі пішло 4,5 складоментір дров, а привезли 12. Ось так я робив свого «Лева при двох головах».

Займаючись улюбленою справою, Василь Онуфрійович досяг значних здобутків і вправності, про що свідчать численні нагороди. Багаторічна творча праця, набуті майстерність і громадське визнання в Україні та за її межами дозволили стати членом Спілки художників України. За визначний внесок у розвиток українського народного мистецтва 1976 року його відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України». 1998 року прийнято до Спілки майстрів народного мистецтва України.В країні поціновано працю гончаря: 1995 року нагороджено Премією імені Данила Щербаківського, а 1999 року – Державною премією України імені Тараса Шевченка.

До поважного ювілею гончаря Національний музей-заповідник українського гончарства у виставковій залі Центру розвитку духовної культури презентує персональну виставку творчих робіт майстра «ЖИТТЄДАЙНІ ДЖЕРЕЛА ВЕЛИКОГО ТВОРЦЯ». До експозиції увійщли унікальні твори кераміки Василя Омеляненка з фондової колекції Музею гончарства (близько 150 виробів),  фото та особисті документи з Національного архіву українського гончарства та публікації про гончаря з Гончарської Книгозбірні України.

Одержимість новими творчими ідеями й невгамовна енергія ніби збільшують для Василя Онуфрійовича кількість годин у добі. Він і зараз, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано працює в маленькій домашній майстерні. Для нього його праця – це його світ, його радість, його життя.

Нехай кожен наступний день, вельмишанований Василю Онуфрійовичу, приносить Вам лише позитивні новини, наповнює оптимізмом, творчою окриленістю й міцним здоров’ям!

Многая-Многая Літа, Ювіляре!

 

Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Серпень | Жовтень