ОСТАННІЙ ДОПИС

Можливо, це моя остання публікація на Музейному просторі. Схоже, обставини змушують мене піти з професії, якій я присвятив 28 років життя. Ким я в ній був, судити не мені.

Але я знаю, що є люди, які вважають мене непоганим спеціалістом та чесною людиною. Є вони і серед читачів сайту. Саме для вас, мої однодумці, я пишу цей текст. Бо ситуація потребує пояснень.

Іще наприкінці минулого року я думати не думав про звільнення. У мене було дуже багато різноманітних та цікавих планів. Але все змінилось коли я дізнався, що Мінкультури оновлює керівництво Українського центру культурних досліджень, де я працював, і що найімовірнішою кандидатурою на посаду директора є людина на ім’я Ірина Володимирівна Френкель.

Треба було йти відразу, але я наївно сподівався, що відбудеться конкурс та в останню мить все зміниться на краще. Що міністерство нарешті зрозуміє першочерговість аналітичної та дослідної роботи замість діяльності з проведення заходів. Не склалося…

А зараз я хочу роз’яснити чому саме я вирішив піти. Причини дві.

Першу я виклав у своєму зверненні до міністра Нищука. Ось що я йому, зокрема, написав: «Іншою причиною, і це була остання крапля, після якої я зрозумів, що мої сподівання на системні зміни марні, стало призначення нового керівника УЦКД. Ця людина, яку обрали на конкурсі несподівано швидко, відкрито говорить співробітником центру, що вона «прийшла від Гройсмана», а для мене це неприпустиме. Вона жодного стосунку не має ані до музейної справи, ані до пам’яткоохоронної, і я не розумію, чому я повинен працювати під її керівництвом. Уся її діяльність, про яку добре відомо, зводиться до використання адмінресурсу та задоволення примх керівництва».

Цю свою останню фразу я мушу розтлумачити, бо вона і є другою та остаточною причиною мого рішення.

З 1-го вересня 2016 р. і аж до свого призначення на посаду директора УЦКД Ірина Френкель працювала у Міністерстві культури. Там вона обіймала посаду радника міністра. Це посада не державного службовця, тобто формально на неї не поширюється ані дія Закону України «Про державну службу», ані дія Закону України «Про запобігання корупції».

Власне тому радник міністра культури України Ірина Френкель, паралельно зі своєю основною роботою у міністерстві, вирішила розпочати бурхливу підприємницьку діяльність, причому безпосередньо у тій самій сфері де вона працювала у міністра. Рівно через два місяці після свого призначення радником вона зареєструвалась як фізична особа-підприємець.

Показово, що до роботи у Мінкультури пані Френкель підприємницьку діяльність формально не здійснювала. А тут раптом вирішила, причому саме у сфері культури та ще і з коштами місцевих бюджетів. А формально основним видом діяльності пані ФОП визначила собі: «консультування з питань комерційної діяльності й керування».

Отже, 23 листопада минулого року фізична особа-підприємець Ірина Френкель уклала договір з відділом культури Мелітопольської міської ради на суму 178 тисяч 300 гривень на надання «консультативних послуг». Ці консультації, вартістю майже сто вісімдесят тисяч, були надані дуже швидко, протягом усього одного місяця та одного тижня – термін дії договору закінчився 31 грудня.

Не знаю, чи праві ті, хто вважає, що з боку відділу культури тут є ознаки корупції, і що радники міністра мають з етичних міркувань утримуватися від подібної діяльності. Мені здається, що керівники музейних закладів або органів охорони пам’яток самі здатні оцінити вартість «консультації» з точки зору фінансових можливостей відділу культури невеликого міста. А особливо такого центру світової культури та бізнесу, як Мелітополь!

Може хтось думає, що наполегливість екс-радниці міністра відносно місцевих бюджетів припинилася після призначення її директором УЦКД? Звичайно, ні! Мало хто знає, що кожного тижня пані директор витрачає мінімум два робочі дні на поїздки до Вінниці, де вона свого часу працювала завідувачем міського відділу культури. Саме тоді, коли мером був нинішній прем’єр. Зазвичай вона відсутня на роботі з п’ятниці по понеділок включно.

Що ж пов’язує директорку УЦКД з Вінницею сьогодні? Все дуже просто. Це невгамовне бажання створити там новий заклад – «Вінницький обласний центр культурних ініціатив». І це вже друга спроба, бо минулого року облрада не пристала на подібну пропозицію тодішньої радниці міністра. Зараз відбувається новий етап, коли задіяні усі можливі ресурси – працюють з чиновниками, депутатами, губернатором.

Щоб зрозуміти якою є вага цього проекту, звернемося до прикладу пам’яткоохоронної справи. Усі чули, що Вінниччина це один з найцікавіших регіонів України з точки зору історії нашої землі. Там три природні зони – степ, лісостеп та полісся, розвинутий рельєф, утворений басейнами двох великих річок – Дністра та Південного Бугу, та ще й родючі ґрунти, бо значна частина чорноземів припадає саме на Вінниччину. Від появи перших людей і аж до сьогодення вінницька земля насичалася пам’ятками, пов’язаними з різними культурами, народами, постатями та історичними подіями. Пам’яток тут багато тисяч.

Загальновідомо, що ефективна охорона пам’яток у цивілізованих країнах ґрунтується на принципі – за кожним співробітником закріплюється певна кількість пам’яток, за які він персонально відповідає. Тому основною та найефективнішою формою охорони вважається постійний моніторинг. Це доведено практикою усіх нормальних країн.

У Вінницькій області в сфері охорони пам’яток працює аж дві (!) людини. Це все рівно, що у лікарні, яка обслуговує наших депутатів та високопосадовців, залишити одного лікаря та одну медичну сестру, а потім пред’являти претензії до якості їхньої роботи.

Усі багаторічні спроби підвищити чисельність співробітників охорони пам’яток наражаються на відповідь – обласний бюджет цього на витягне. А от під «Вінницький обласний центр культурних ініціатив» мають виділити аж десять (!) бюджетних ставок! За рахунок обласного бюджету створюється установа, яка має монополізувати усю гастрольну, концертну та фестивальну діяльність на теренах області.

Але і це ще не все. Директором цієї установи повинен бути… Правильно, чоловік екс-радниці міністра культури України та директорки УЦКД.

Але інтереси ФОП – радниці міністра пов’язані не лише з відділом культури Мелітопольської міської ради. За рік вона отримала ще і 87 тисяч гривень від Вінницької обласної філармонії… заступником директора якої свого часу була впродовж аж 4 років. А наразі Вінницька обласна філармонія належить до сфери управління Міністерства культури України, де і працювала радником міністра пані Френкель, тобто заклад цей напряму підпорядковується міністерству.

Отже, всього ця ФОП протягом 2016 року (або за період роботи радником міністра культури) освоїла 365 тисяч 300 гривень, які місцеві бюджети спроміглись виділити на культуру.

Окрім цього пані екс-радниця міністра водночас є засновником (разом зі своїм чоловіком) та керівником БФ «Сприяння розвитку талантів Поділля» (вид діяльності: «надання іншої соціальної допомоги без забезпечення проживання») та керівником ГО «Інститут культурної політики» (вид діяльності: «діяльність інших громадських організацій»).

Засновником цього ГО є дехто Анатолій Ряполов. А також він іще й ФОП (як і екс-радниця міністра). І у цього ФОПа також був контракт на суму 33 тисячі гривень з Вінницькою обласною філармонією. Мабуть він його успішно виконав, бо вже після закінчення терміну дії договору пан Ряполов став заступником директора цієї філармонії. Тут цікаво і те, що «послуги по організації та забезпеченню виконання концертних програм», які філармонія замовила у ФОП Ряполов, належать до безпосередніх обов’язків самої філармонії.

Цікаво, що «Послуги по організації та забезпеченню виконання концертних програм», які ФОП Ряполов надав обласній філармонії, він також надавав і комунальному підприємству «Вінницязеленбуд». Звичайно, за окремими контрактами.

Іще кілька слів про ГО «Інститут культурної політики», яке очолює пані екс-радниця міністра. Це ГО виявилось непоганим джерелом доходу для ще одної вінницької особи. Дехто Володимир Ходацький, який працює директором КП «Подільський туристично-інформаційний центр», указав у декларації за минулий рік дохід від підприємницької діяльності у сумі 60 тисяч гривень. А джерелом доходу був той самий ГО «Інститут культурної політики».

Але Закон України «Про громадські об’єднання» визначає, що ГО «є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку». А також, що «доходи або майно (активи) громадського об’єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об’єднання, його посадових осіб».

Треба ще пояснень?

Усі пам’ятають радянський анекдот про Мінкультури та пральню? Я би його актуалізував, бо за роки незалежності слово «пральня» набуло нового змісту. Саме такого, про який я тут пишу.

Я ніколи не працював під керівництвом махінаторів. І не дозволю, щоб мною керувала публіка такого сорту. Мені взагалі незрозуміло для чого існують подібні «радники» і що там вони радять міністру. Тому я і змушений піти, бо не бачу для себе іншого виходу. А Мінкультури нехай залишається сидіти собі у пам’ятці, яку так і не занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток і на яку так і не укладено охоронного договору. Бо коштів на паспортизацію ніколи не буде – усі вони витрачаються на «консультації» та «інші послуги».

Власне через цю суто свою ситуацію я і почав потроху розуміти як і чому останній час з системи Мінкультури фатально зникають професіонали, та чому результати усіх конкурсів, які проводить міністерство, відомі заздалегідь. І якщо хтось з вас почує, що я пішов через якісь інші причини, знайте, це брехня. Так само, як брехня і те, що Василь Рожко з Мінкультури «звільнився сам».

P. S. Я написав заяву про звільнення ще 31-го жовтня минулого року. Звільнити мене мали з 14-го листопада. До сьогодні мені так не віддали трудову книжку. І зарплату не платять. Двічі звертався письмово до міністра Нищука. Він мені не відповів, мабуть дуже заклопотаний.