Історико-літературний коментар до "Шахової триходівки" Василя Єрошенка

Цей текст було написано у червні 2015 року як післяслово до видання, яке тоді планувалося. Однак воно не побачило світу й досі. 23 грудня (за іншими даними, 24-е) – день пам’яті Василя Єрошенка, який помер 1952 року. Власне текст твору в перекладі українською мовою з есперанто та з передмовою Віктора Паюка було опубліковано в журналі «Всесвіт» (№7-8 за 2000 рік).

Стаття подається спеціально для сайту «Музейний простір України», інше використання та передруки – лише за згодою автора.

Епізод з біографії щодо поїздки Василя Єрошенка на Чукотську культбазу стосується родинної історії Єрошенків. Першими шукали сліди «чукотських» творів письменника Роман Бєлоусов, Едуард Галвін та Дмитро Алов  1961 року, готуючи до видання збірку «Серце орла»,. Їм вдалося знайти й включити до книги нарис російською мовою «Зустрічі на Чукотці», опублікований у журналі «Життя сліпих» у № 7-8 за 1930 р. Так було уточнено дати перебування Єрошенка на Чукотці: 1929-1930 роки, а не 1934 рік, як казали сестри вже після смерті брата.

Цей же цикл з двох нарисів, але ширше, було опубліковано в журналі для незрячих «Esperanta Ligilo» 1933 року та за рік –  другий нарис «Приречений на життя» в додатку до нього для зрячих «Ligilo por vidantoj». Існує також японський переклад цих текстів Такасугі Ітіро, опублікований 1959 року.  «Шахова триходівка» є третім нарисом з цього циклу, опублікованим за 13 років після другого.

Загальновідомою є така версія: після звільнення з Комуністичного університету трудящих Сходу Василь, заїхавши додому, дізнався, що від молодшого брата Олександра, ветеринара, який тоді працював на Чукотці, довго немає звісток. Тому він, заспокоївши матір та братову, вирішив розшукати брата. У своїх творах «Сліпі чукчі» та «Шахова триходівка», сам Єрошенко вказує на одну з цілей поїздки – дізнатися про спосіб життя сліпих у віддалених арктичних регіонах. Він називає період перебування на Чукотці – шість місяців,  згадуючи липень та листопад 1929 року. Так, 25 липня він вже в Анадирі. Це означає, що він вирушив на пароплаві «Астрахань», імовірно, першим рейсом навігації у червні, а потім повертався восени вже після її завершення. Схоже, що у листопаді Василь все ще був «біля затоки Св. Лаврентія, яка поблизу Берингової протоки». У листі Д.Алова до В.Рогова збереглися згадки, що нібито Василь повертався до Москви два місяці взимку, в тому числі на собаках. За датами це достовірно: після закриття навігації у серпні-вересні іншого шляху на материк не було. Принаймні Єрошенко 25 січня 1930 року вже у Москві, де на 490-му засіданні літературного гуртка «Нікітинські суботники» зачитує «Чукотську елегію».

Щойно вперше вдалося віднайти архівні документи, які стосуються перебування на Чукотці ветеринара Олександра Єрошенка. Знайдено метричний запис про його народження 11 листопада 1888 року. Таким чином встановлено, що Олександр Єрошенко – не молодший, а старший брат письменника. Також знайдено онука Олександра Яковича, який розповів те, що відомо про діда в його родині. Відомостей лишилося дуже мало. 1925 року в Анкеті співробітника Комуністичного університету трудящих Сходу Василь називає Олександра ветеринаром у м. Грозному. Тут, в Олександра, мешкали батьки, коли в Обухівці почалося розкуркулення. У 1934-1935 роках, коли Василь вирушив створювати школу сліпих у Туркменії, Олександр Єрошенко вже працював в Ашхабаді. А з 1939 року родина Олександра мешкала в підмосковному м. Воскресенськ, де він і був заарештований. Начебто за те, що не пропустив вчасно літерний потяг на залізниці, де працював.  За родинними переказами, помер у таборі від «серцевого нападу». Так тоді завуальовано називали розстріл. Відома дата смерті Олександра Яковича, 2 листопада 1942 року, записана на його символічному надгробку біля могили дружини Фаїни у Воскресенську. Де насправді його поховано, в яких таборах і за якою статтею загинув – ще невідомо. Усі архіви радянських органів поки що мовчать.

Кінець 1920-х років характеризувався зміною курсу держави від надання допомоги народам Півночі у розвитку їх традиційного та культурного ладу до прагнення активно перетворити їхні суспільні відносини, причому від родо-племінного ладу – одразу у «комунізм». Визначальним процесом у житті малих народів Півночі стала колективізація. Всупереч усталеній думці про радісну зустріч «тубільців» та «цивілізаторів», палеоазіатські народи, в тому числі чукчі та ескімоси, з усіх сил боролися проти встановлення нового ладу. Цьому сприяли й шамани. Колективізацію на Чукотці було завершено лише 1952 року, а правдиву історію комунізації Чукотки ще не написано. 1923 року серед дорослого аборигенного населення Чукотки грамотних було лише 6 осіб, у 1926/27 навчальному році грамотних аборигенів, включно з дітьми, що навчалися у школах, по Чукотському округу було 364 особи. У першій половині 1920-х років на шість тисяч осіб населення Чукотского району площею 195, 6 тис. км² був один фельдшер.

Постанову про будівництво Чукотської культбази було прийнято 10 червня 1927 року, тоді ж розпочато її будівництво «на межі Старого і Нового світу, коло берегів американської Аляски», а 29 серпня 1928 року вважається датою заснування поселення «Чукотська культбаза Комітету народів Півночі при ВЦВКу» у затоці Лаврентія, нині с. Лаврентія. Культбаза була практично повністю відірвана від поселень, а єдина її перевага – навігаційна доступність з липня до першої половини вересня. Культбаза функціонувала до 1940 року.

1927 року планувалися до побудови: лікарня на 10 ліжок з інфекційним відділенням при ній, школа на  15 учнів, будівля ветпункту з клінікою для заразних тварин, газонапора, лазня-пральня, три житлових будинки на дві квартири кожен. Взимку 1928 року замовлено будинки шкільного інтернату та об’єднаної лабораторії. Наприкінці літа 1928 року начорно були поставлені будівлі: школа; три житлових будинки; будівля ветпункту під дахом, з тимчасовими стелею та підлогою, без печей; тимчасове пристосування для лазні; лікарня – лише зруб, без даху, підлоги й печей. Нелюдськими зусиллями базівців до зимівлі було пристосовано за два місяці лікарню, школу, інтернат, житлові будинки, лабораторію, факторію. Культбаза була першою спробою північного будівництва, розпочатою Комітетом Півночі. Тому жодна її будівля не була придатна для зимівлі без додаткових пристосувань.

Потім на базі було збудовано залізницю-вузькоколійку до моря для транспортування вантажів та вугілля. На той час постачання бази здійснювали значною мірою американські та японські судноплавні компанії. Трохи далі стояло з десяток яранг.

Довоєнний архів Чукотської культбази втрачений. Він потонув 1943 року під час евакуації документів морем до Магадана. Немає відомостей про роботу Чукотської культбази і в архівах Анадиря та Магадана.

Щойно вперше виявлено достовірні документальні свідчення про те, коли працівник ветпункту (ветлікар) Олександр Єрошенко працював ветеринаром на Чукотській культбазі у затоці Лаврентія. Він їхав сюди ще у жовтні 1929 року, але через поламку  у льодах гвинта пароплава «Астрахань» і неможливість висадки на культбазі вирішив повернутися до Петропавловська-Камчатського або бухти Провидіння у 350 км від культбази, очікуючи санного шляху. Ветлікар Єрошенко прибув на кульбазу лише 15 грудня 1928 року. Як зазначено у звіті, «обладнання й постачання ветпункту надійшло на Чукотську культбазу лише влітку 1929 року. Будівлі для ветпункту не були побудовані (недобудовані й навіть на 1931 рік), тому ветлікаря було спрямовано виключно на роз’їзну роботу з обстеження стану собаківництва й оленярства, як на береговій лінії, так і на тундрі, а ветпункт стаціонарно не працював». Це пояснює необхідність для Василя Єрошенка сидіти на Культбазі й чекати брата, а також заувагу з листа дочки Олександра Тетяни Єрошенко (Сацевич), що тоді брати не зустрілися. Адже Олександр перебував поза культбазою, планово обстежуючи «берегову лінію від культбази до Чаума – 1200 км і назад тундрою – 1200 км». Цей маршрут у 2400 км був ним виконаний повністю.

У звіті про роботу Чукотської культбази за 1928-1931 роки містяться стислі дані про те, що було доручено Олександрові Єрошенку на Чукотці. Його поїздку береговою лінією було названо «мало результативною», планової закупівлі оленів не відбулися. Основною причиною такого провалу вказано відсутність у ветлікаря Єрошенка будь-якої підготовки для науково-обстежувальної роботи. «Такий результат роботи змусив нас не затримувати ветлікаря Єрошенка на третій рік роботи (незважаючи на пропозицію Комітету Півночі при ДКВК продовжити з ним договір) і через труднощі в наборі співробітників у 1930 році ми телеграфували Комітету Півночі про можливість рік перечекати без ветлікаря. На зміну ветлікарю Єрошенку, який поїхав 1930 року, було надіслано ветфельдшера, який уклав договір на завідування ветпунктом на 3 роки». Ветфельдшер І.І.Тихоненко зміг заснувати лише примітивну клініку для собак, не ліквідувавши провалу в частині науково-обстежувальній. За період 1928-1931 рр. заклади ветпункту були недобудовані, обладнання відсутнє. Ветеринари займалися вивченням місцевих оленярства та собаківництва. Ветлікар Єрошенко дослідив до 4 тис. км тундри та узбережжя (!), однак надані ним матеріали були дуже низького рівня.

Одна безіменна, але досить критична згадка «ветеринара», який «не пройшов школу чукотського життя» у статті Тихона Сьомушкіна від 1931 року і одна згадка на ім’я шахіста «Олександра Яковича» у його ж повісті «На Чукотці» («Чукотка»), у підрозділі «Шахи», присвяченому перемогам чукчі Таграя над лікарем бази – ось поки що всі достовірні відомості про Олександра Єрошенка на Чукотці, окрім згаданого звіту.

Поїздку на Чукотку не відображено у відомих нам документах Василя Єрошенка. У довідці з його пенсійної справи зазначено, що у цей час він працював викладачем у Профтехнічній школі сліпих с. Понетаївка Горьківської (нині Нижегородської) області, тобто на півдні. Існують також припущення, що, можливо, Єрошенко відвідав Чукотку за завданням Всеросійського товариства сліпих (ВТоС), при правлінні якого працював на громадських засадах, або як співробітник журналу «Жизнь слепых», взявши певну участь у медичній експедиції на Чукотку для обстеження умов життя тамтешніх незрячих. За архівними документами встановлено, що до 1928 року на Чукотці працювали лікарі 6-го летючого очного загону Наркомздраву та Червоного Хреста РРСФР. З літа 1928 року терміном на рік на Чукотській культбазі працювала ленінградський лікар-окуліст, фахівець із вивчення трахоми Роза Марківна Коган (Коган-Абезгуз). Як другий лікар лікарні культбази, вона обстежувала чукчів щодо сліпоти від с. Чапліно до мису Північного й спростовувала висновки «летючого загону», зазначивши, що захворювання трахомою в тундрі повністю відсутнє.

Отже, це її зустрів Василь Якович на пароплаві «Астрахань», коли вона поверталася з Чукотки, про що зазначив у вступі до нарису «Зустрічі на Чукотці». Замість неї на культбазу прибуло подружжя лікарів – Фавст Леонідович Леонтьєв та Єлизавета Петрівна Кузьміна. Отже, «медичний» історичний контекст збігається із текстами Єрошенка. Однак зрозуміло, що до цих експедицій окулістів Єрошенко стосунку не мав навіть як позаштатний співробітник центрального правління ВТоСу. Документи свідчать, що їхати на культбазу влітку 1929 року могла постачальна експедиція Акціонерного Камчатского товариства, завозячи продути й обладнання. Щодо ж медиків культбази, то завбазою В.І. Ліванов пише про «медпрацівників міського типу» з гастролерською установкою на 1 рік, без досвіду роботи у хоча б відносно схожих  на Чукотку сільських місцевостях, без навичок громадської роботи. Але в цілому перебування як Олександра, так і, імовірно, Василя Єрошенків на Чукотці вперше можна вважати підтвердженим.

Однак нічого певного про поїздку Василя Єрошенка на Чукотку понад те, що вказав він сам у своїх творах «Філіп Онкудімов», «Приречений на життя» та «Шахова триходівка», а також в інтерв’ю сліпецькому журналу 1938 року, ми достеменно не знаємо. Крім цього, Анатолій Масенко знайшов у своїх паперах згадки письменника Альберта Поляковського про те, що хтось із старих чукчів на початку 1990-х років розповідав йому про приїзд на Чукотку сліпця. Пізніша трагічна смерть Олександра Єрошенка багато що пояснює – від відсутності родинних фото і документів до небажання рідних говорити про це з дослідниками.

Інтерв’ю ж після Всеросійського турніру сліпих шахістів, де Єрошенко посів трете місце, є дуже важливим в контексті саме «Шахової триходівки»: «Шахової гри я навчився давно, - розповідає тов. Єрошенко, - і грав ще у школі на Міщанській. Та особливо багато грав у шахи 1929 р., коли опинився на Чукотці разом з експедицією. Шахи добрі тим, що навчають холоднокрів’ю та витримці. Кожен хід має бути суворо розраховано. Промах, «зівок» - і негайно настає розплата, кара у вигляді втрати фігури чи програшу партії. В цьому величезне виховне значення шахової гри. І ось чому всім слід займатися вивченням цієї гри».

Звісно, усі персонажі твору Василя Єрошенка мали своїх прототипів. Однак необхідно наголосити, що «Шахова триходівка» – це художній текст, що його не можна сприйняти буквально. Широке дослідження історичного тла оповіді ще попереду. До речі, важлива постать куховарки у тексті – прозорий натяк на відомий вислів В.І. Леніна щодо принципів управління державою. Назвемо найважливішу з виявлених розбіжностей, але дуже важливу для розуміння символічної природи цього твору: завідувач культбазою В.І. Ліванов у звіті наводить статистику її працівників. Серед 23-х відповідальних співробітників культбази за три роки її існування (1928-1931), було лише два комуністи і два комсомольці. Політичний прошарок був «неприпустимо низьким». Завідувач постійно нарікає на практично повну неспроможність бази розгорнути партійно-агітаційну радянську роботу серед чукчів, перешкоди для неї з боку шаманів. «Будинок туземця» не був передбачений проектом, а мандрівна «Червона яранга» з’явиться пізніше.

Але художній зір Єрошенка бачить за подіями умовного 1929 року те, у що розів’ється державний терор в СРСР за 10-15 років, вже наприкінці 1930-х років. Це може свідчити про те, що текст «Триходівки» створений як попередження для друзів-есперантистів в усьому світі.

Дуже показовий тут останній діалог Оповідача «Триходівки» із Нерультенгом:

«…Проте я хотів, мусив відповісти:

– Я завжди вірив і зараз вірю, що є люди, з якими я був би щасливий. Справді, в мене вже є друзі, з якими почуваюся безмежно щасливим; на жаль, ми завжди розлучалися, бо…

Я замовк, але Нерултенґ докинув:

– Бо світ поділений на два ворожих табори, і ви перебували по різних боках…

Тепер я перебив його:

– Однак, я завжди мріяв знайти друзів, з якими мені було б добре.

Чукча мовив з ледь помітною іронією:

– І, щоб їх знайти, ти помандрував світ за очі, покинув Москву, опинився аж тут, так? І хіба заради друзів потрібно принижувати себе перед негідниками?

Ця глибока думка вколола мене в самісіньке серце:

– Можливо, заради друзів я не мав права робити цього»…

Схоже, що на момент публікації «Триходівки» 1947 року Єрошенко вже знав про арешт, а можливо, й про загибель старшого брата у таборах. Як приклад, відомих дослідників народів Півночі, таких як О. Форштейн, Є. Крейнович та низку інших працівників Інституту народів Півночі в Ленінграді, включно з його ректором, у травні 1937 року були заарештовано за звинуваченням у «шпіонажі та організації терористичного заговору». Форштейна та Крейновича звинуватили в участі у «японській шпигунській організації», куди їх нібито було завербовано під час роботи на Далекому Сході саме наприкінці 1920-х років. У січні 1938 року Інститут було закрито, усі викладачі отримали смертні вироки як «шпигуни й терористи». Ректора й декількох науковців було розстріляно, а Форштейну та Крейновичу розстріл замінили 10 роками виправно-трудових робіт у таборах ГУТАБу у Східному Сибіру. Вони вижили й були звільнені 1948 року. Тут окреслено фактично ті  ж дати, які позначає й Єрошенко: 1928 – 1937 – 1948. У Єрошенка прямо названо дати 1929 – 1934/38 – 1947 (публікація «Триходівки» за кордоном дорівнює поверненню її автора до друзів, це знак того, що він вижив).

Нами було здійснене текстологічне дослідження повісті Тихона Сьомушкіна «Чукотка» (видання 1931, 1936, 1939, 1970 років) порівняно з «чукотськими» творами Єрошенка, при цьому відстежуючи зміну текстів «Чукотки» за 40 років. Відомо, що в основу повісті Сьомушкіна ліг нарис, надрукований у журналі «Советский Север». Далі один з фрагментів майбутньої повісті, «Школа на Чукотці», з’явився у журналі «Красная новь» на пропозицію його редактора О. Фадеєва. Перша редакція твору Т.З.Сьомушкіна опублікована М.Горьким 1936 року в альманасі «Год ХІХ-й» під назвою «Моя Чукотка». Окремо повість «Чукотка» з’явилася 1938-го року в Хабаровську, під заголовком «На Чукотке», та 1939-го у Москві.

Але лишень з архівного звіту завідувача культбазою В.І.Ліванова вдалося дізнатися, що вербовку дітей кочовиків до школи було зірвано, а посеред навчального року у грудні 1929 р. завідувач школою Сьомушкін був знятий з роботи розпорядженням Комітету Півночі! Підстави для цього мали бути більш ніж вагомими.

Підзаголовок «Записки зимівника перших років радянської влади» Сьомушкіна певною мірою корелює з підзаголовком Єрошенка «Нарис з життя чукчів». Пріоритети розставлено вже тут: у першого – колонізатори, у другого – корінний народ.

Обидва тексти претендують на документальність, однак суто документальними не є. Між «Шаховою триходівкою» та «Чукоткою» Т.Сьомушкіна є багато спільного. Це і поділ текстів на дрібніші підрозділи із власними заголовками (у Сьомушкіна – 24 підрозділи, у Єрошенка  – передмова і 10 підрозділів), і сюжетні паралелі.

Так, збігаються описи культбази, «усного телеграфу» Тундри, високої цікавості чукчів, підкреслення особливого становища дитини в тундрі, передражнювання лікаря (Сьомушкін пише про «танець лікаря» з боку дітей), надзвичайні здібності чукчів до малювання, наслідування почерку, дивовижну зорову пам'ять. Схоже описано у різних текстах тубільну екзотику: принципи лічби серед чукчів, їхню самоназву «лігі-оравіллі», оповідь про духів-«келе», про миття посуду язиком, про звичай добровільної смерті старих, про прояви конкретного мислення, про довірливість тубільців (у Єрошенка – епізод з книгою Дж. Лондона), про враження від кінопередвижки, телеграфу, літака, гру в шахи з доктором, у якого завжди є спирт. Скрипку у Єрошенка мав Оповідач, у Сьомушкіна – фармацевт культбази. Як у Сьомушкіна, так і в Єрошенка лікар називає чукчів ведмежатами, тільки у Єрошенка – це презирлива лайка, а у Сьомушкіна – прояв бажання допомогти дітям.

Серед найважливіших сюжетних паралелей текстів Сьомушкіна до пізнішого тексту Єрошенка назву дві. Перша у Сьомушкіна –  епізод з чукчею на ім’я Пной, який на березі моря знайшов американську гранату, розколупав її, і йому відірвало кисть руки, але він сам пішов до лікарні рятуватися і засинає під наркозом, думаючи, що помирає. І другий –  оповідь Сьомушкіна про те, як  «у гонитві за ефектами» лікар-окуліст кривій чукчанці поставив штучне око, яке слід було вночі тримати у склянці з водою. А оскільки у ярангах майже нема чистої води, та й чукчанка не могла сприйняти таку поведінку, то вона осліпла цілком. Це був єдиний такий випадок, «що загубився серед багатьох справжніх успіхів білого лікування». Показово, що названі епізоди у виданнях Сьомушкіна 1936 та 1939 років входять до розділу «Шаман у шкурах та шаман у білому халаті». У виданні 1970 року епізод з оком відсутній. Однак там збережено спогад доктора про германську війну, коли солдатам різали обморожені ноги, та репліку у відповідь про те, як на Чукотці 1924 року начальнику міліції, напоївши його до безтями, відморожені руки відрізав пилою начальник факторії. Під час операції той отямився, і йому дали стільки снодійного, що ледве розбудили, думали, не прокинеться. Далі йде згадка про рятівне відрізання ноги чукчі Хухутану.

Певною мірою «Шахова триходівка» Єрошенка є оберненим на свою протилежність текстом «Чукотки» Сьомушкіна: з химерного плетива названих мотивів і скомпоновано «Шахову триходівку» Єрошенка. Навіть у Сьомушкіна лікар мимоволі (?) виразно виступає носієм злого, реакційного начала. Цей підхід Єрошенко логічно розвинув. Тут лікар прямо погрожує з помсти видалити непокірному чукчі очі та відрізати руки-ноги. Втім, за звітами завідувача культбазою за 1928-1931 роки таки було щороку по 2 смерті чукчів у лікарні. Такі збіги, крім підтвердження перебування Єрошенка на Чукотці, можуть свідчити також про те, що письменник знав твір Сьомушкіна, спирався на нього й полемізував із ним.

Проаналізувавши більшість творів Єрошенка, можна дійти висновку, що свої символічні тексти він вибудовує з реальних фактів, однак химерно наново поєднує їх в художній оповіді, яка відображає знання оповідача про дійсність. Так, у тексті «Одна сторінка з мого шкільного життя» йдеться про зустріч хлопчика-Оповідача з китайським сановником Лі Хун Чжаном. Раніше вважалося, що це подія з життя Єрошенка. Але хлопчик був прийнятий до Московської школи сліпих 15 серпня 1899 року, а візит пана Лі на коронацію Миколи II відбувся у травні 1896 р., і китаєць не відвідував школи сліпих. Цієї зустрічі не було в реальності.

За тим-таки принципом побудовано й текст «Шахової триходівки». На реальній фактичній канві письменник Єрошенко вигаптовує свою символічну реальність. Лише подальше вивчення звітів про роботу Чукотської культбази допоможе детально окреслити історичне тло і зрозуміти задум митця-символіста. Отже, й Оповідача «Триходівки» не варто прямо ототожнювати з Єрошенком, хоч оповідь і ведеться від першої особи.

Остання фраза тексту: «У чому вона переконалася, я вже не чув, бо поринув у сон… Я зникав… Я вмер». Однак реальний Автор повідомляє нам у вступі до тексту історію його створення, називає дати редакцій тексту, та й помер він у грудні 1952 року. Отже, це художня смерть не автора, який є творцем тексту, а Оповідача, від імені якого автор вибудовує текст зсередини. Померла не реальна людина Єрошенко, а персонаж символічного тексту на ім’я «Какуме» – дивовижний сліпець, який відвідав Чукотку. На мотиві сну, сну-смерті, марева, безсоння побудований весь текст.

І саме наявність кількох світів дозволяє вважати «Шахову триходівку» символістським твором. Особливу ритмічно-змістову роль виконують його повторювані музичні лейтмотиви: мілітаристичний «Марш Будьонного» і його опозиція – бандитсько-міщанське «жорстоке» «Аргентинське танго» доби НЕПу. Це несподівані мотиви для дикої Чукотки, але надзвичайно точні маркери імперства й затятого бандитизму. Наскільки точний музичний слух мав Єрошенко, свідчать чукотські  імена, віднайдені у фаховій літературі: Тинерультин та Турилькот, оленярі. З них ніхто не загинув, але це ж явні прототипи Нерультенга та Таврулькотля! На Чукотці жив і Аліхан, син інгуша та ескімоски, чиє ім’я нагадує про казку Єрошенка «Аліхан-боягуз».

У вступі до тексту Єрошенко дає певну хронологічну систему координат, не випадково називаючи дати: був на Чукотці влітку 1929 року; записав текст у Туркменії, але втратив – 1934-го, відновив наново для друзів-есперантистів-незрячих – довіреного кола читачів – 1947-го року. Отже, пунктиром окреслено три десятиліття з життя СРСР, як довоєнного, так і повоєнного. 1929 рік – колективізація у розпалі, батьки полишають Обухівку й живуть у Олександра – у Грозному, далі у Воскресенську; 1934 – масові репресії, наслідки голоду в Україні та на слобідських землях; Єрошенко залишає Москву, прийнявши пропозицію Наркомпросу Туркменської ССР про роботу в системі освіти сліпих дітей. Звільнений 1945 року з посади вчителя ним створеного дитбудинку-інтернату в Кушці, Василь повертається до Москви.

Перебуваючи у Туркменії у 1935 – 1945 роках, Василь Єрошенко мав перед собою завдання «окультурити» незрячих дітей-туркменів. Ситуація у південній Кушці є дзеркальною стосовно народів північної Чукотки. Так само, як і текст Єрошенка віддзеркалює в негативній площині загальновідомі тексти Сьомушкіна. Відкритим залишається питання – хто кого окультурює: комуністи тубільців Півночі й Півдня, яких підтягали під поняття «первісного комунізму», чи навпаки?

Існує реальний епізод, який також міг вплинути на архітектоніку й сюжет тексту Єрошенка. Це гучна «справа Семенчука й Старцева», судовий процес про вбивство начальником зимівлі 1934-1935 рр. на о. Врангеля К.Д. Семенчуком за допомогою каюра С.П.Старцева лікаря полярної станції М.Л.Вульфсона, який вимагав від деспотичного начальника видачі харчів голодуючим ескімосам.

Показовий відкритий процес із залом на 2 тис. місць у травні 1936 року вів прокурор СРСР О.Я. Вишинський, засідання цілком транслювалися по радіо. У Єрошенка відносно «добрий» начальник бази виступає проти шовініста-лікаря на прізвисько «Аміак», у житті – злий начальник бази є вбивцею лікаря-нацмена. Розстріляні Семенчук і Старцев зараз виправдані. Хоч справу й було сфабриковано, але процес про «націоналізм на Крайній Півночі» був насправді. І тонкий письменник-есперантист Єрошенко не міг не помітити цього. Сюжетна лінія про вигадане створення Оповідачем осередку «ворогів народу» на Чукотці, думаю, буде зрозумілою й нинішнім читачам. Тодішній радянський громадянин розумів її з півслова.

І останнє, але надзвичайно важливе. Сон-смерть, як його показано у «Шаховій триходівці», схоже, прямо ґрунтується на чукотському звичаї добровільної смерті,  про який  саме йдеться у тексті, колись дуже поширеному серед чукчів. Ось що пише дослідник: «Звичай добровільної смерті у корінних народів Півночі набагато ширший, ніж практика вбивства близькими своїх хворих родичів на їхнє ж прохання. До добровільної смерті у вигляді самогубства деколи вдаються цілком здорові люди, які потрапили у складні життєві ситуації і не можуть їх подолати. Зазвичай вони стріляються чи вішаються. В основі добровільного відходу з життя покладено віру в реінкарнацію. «Той, хто вірно відійшов», обов’язково повернеться у комусь зі знову народжених, рідним треба лише вгадати, хто «прийшов» з новонародженим. Тому корінні мешканці не кажуть «він помер», а повідомляють: «він пішов» чи «він заснув».

У «Триходівці» Єрошенка так пішов Оповідач. У рік 125-ліття від дня народження я писала цей коментар, мислячи про повернення Єрошенка-письменника до свого читача. Хай із затримками та повільно, однак, згідно з вірою прадавнього народу, це повернення вже відбулося.

Для статті використано матеріали з державних і приватних архівів: Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву соціально-політичної історії, Державного літературного музею (Москва), Державного архіву Бєлгородської області (Бєлгород), особисті архіви.

Дякую за консультації Олександру Джаяні, за допомогу в роботі над статтею Михайлу Коробку та Олександру Лімарову.

ЛІТЕРАТУРА:

[Eroŝenko V.] El vivo de la ĉukĉoj. Skizoj de V.J. Eroŝenko. Tria skizo: "La trimova ŝakproblemo". Aldono al "Esperanta Ligilo". – 1947. –  decembro. – brajle.

Eroŝenko V. Blindaj ĉukĉoj: 1. Filip Onkudimpv. 2. La destinita vivi // Esperanta ligilo. – 1933. – № 5-8. – brajle.

Eroŝenko V. Ĉukĉa elegio // Ligilo por vidantoj. – 1933. – № 13.

Eroŝenko V. Destinita vivi  // Ligilo por vidantoj. – 1934. – № 14

Eroŝenko V. La ĉukĉa elegio // Esperanta ligilo . – 1933. – № 3. – brajle.  

Eroŝenko V. La ĉukĉa idilio  // Esperanta ligilo. – 1933. – № 4. – brajle.

Eroŝenko V. La trimova ŝakproblemo // Eroŝenko V. Lumo kaj Ombro. Toyonaka: Japana Esperanta Librokooperativo,  1979. –  94 p.

Eroŝenko V. La tundro ĝemas. Toyonaka: Japana Esperanta Librokooperativo,  1980. – 84 p.

Eroŝenko Vasilij. El vivo de la ĉukĉoj: originale verkita en Esperanto. Kompil.: A. Masenko; A. Pankov. Kislovodsk: [memeldone], 1974. – 64 p.

Eroŝenko Vasilij. El vivo de la ĉukĉoj: originale verkita en Esperanto. Kompil.: A. Masenko; A. Pankov. Antauparolo de N. Gudskov. Moskvo: Impeto- Ruthenia, 1992. – 47 p.

Ерошенко В. Встречи на Чукотке. Очерк. [По Советской земле] // Жизнь слепых. – 1930. – № 7-8. – брайлем.

Ерошенко В. Первый всесоюзный шахматный турнир слепых // Жизнь слепых. – 1938. – № 15. – август.

Ерошенко В. Трехходовая шахматная задача. Третий очерк из чукотской жизни. Пер. с эсп. А.Масенко и А.Панкова [1. Какомэй. 2. Луораветланы] // Собеседник. Вып. 2. Воронеж, 1973.

Ерошенко В. Трехходовая шахматная задача: Очерк из чукотской жизни. В сокращении. Пер. с эсп. А.Масенко и А.Панкова // Белгородская правда. – 1988. – 14 июня.

Єрошенко В. Зустрічі на Чукотці. Пер. з рос. Н.М. Андріанової // Єрошенко В. Квітка справедливості. К.: Молодь, 1969.

Єрошенко В. Той, кому судилося жити.Пер. с есперанто Н.Андріанової // Вітчизна (Київ). – 1968. – № 10.

Єрошенко В. Чукотська ідилія. Пер. з есп. Н. Андріанової // Літературна Україна. – 1968. – 13 лютого.

Єрошенко В. Шахова триходівка. Пер. з есп. В. Паюка // Всесвіт. – 2000. – № 7-8.

Бобышев С.В. Советское государство и коренные народы Сибири и Дальнего Востока в 20-е-30-е гг. Комсомольск-на-Амуре, 2005. – 82 с.

Время. События. Люди. Исторические очерки о становлении советской власти на Чукотке и Колыме. Магадан: Магаданское книжное издательство, 1967. – 288 с.

История и культура народов Севера дальнего Востока. Выпуск 17. М.: Наука, 1967. – 218 с.

История Чукотки с древнейших времен до наших дней.  Под ред. Н.И. Дикова. М.: Мысль, 1989. – 492 с.

Меновщиков Г.А. На Чукотской земле. Магаданское книжное издательство, 1977. – 128 с.

Морозов В. На Чукотской культбазе // Советский Север. – 1931. – № 3-4.

Победители на всероссийском шахматном турнире в Ленинграде // Жизнь слепых. –1938. – №16. –август.

Сельвинский И. Умка Белый Медведь. М.: Государственное издательство «Художественная литература», 1935. – 124 с.

Семушкин  Т.  Моя Чукотка // Год XIX-й. Альманах десятый. – М.: Художественная литература, 1936.

Семушкин  Т.З. Опыт работы по организации школы-интерната Чукотской культбазы ДВК // Советский Север. – 1931. – № 3-4.

Семушкин Т. Избранные произведения в 2 тт. Т.1. Алитет уходит в горы. Т.2. Чукотка. Сын Арктики. Очерки. – М.: Художественная литература, 1970.  – 448 с. + 558 с.

Семушкин Т. На Чукотке. – Хабаровск: Дальневосточное краевое государственное издательство, 1938. – 192 с.

Слезкин В. Арктические зеркала. Россия и малые народы Севера. – М.: НЛО, 2008. – 516 с.

Тропою Богораза. Научные и литературные материалы. Сост. Богословская Л. С., Кривощеков В. С., Крупник И. И. – М.: Институт Наследия – ГЕОС, 2008. – 353 с.

Шпрыгов Ю.М. Молодость Дальнего Севера. – М.: Современник, 1984. – 320 с.