Шостка: новий музей у старій індустріальній будівлі

Меморіально-освітній комплекс пам’яті жертв тоталітаризму та збройних конфліктів «Родинна пам’ять» було відкрито 15 жовтня 2015 р. у м. Шостка. Ця непересічна для міста подія зібрала і старих, і малих.

Насправді, багато мешканців, у тому числі старших, відвідали церемонію, а також уважно та прискіпливо оглянули експозицію – передусім тому, що саме вони, звичайні шосткінці, стали співтворцями музею – саме вони давали глибинні біографічні інтерв’ю, ділилися із дослідниками фотографіями та документами із сімейних архівів, передавали старі речі, що стали тепер музейними артефактами. Тепер, оглядаючи експозицію, нащадки згадували про своїх старших родичів, які вже відійшли, та переповідали їхні історії, показуючи «своїх» на експозиційних стендах. Колишні працівники потужних шосткінських заводів сперечалися, чи достатньо представлено саме їхнє підприємство. Напевно, саме в цьому найбільший потенціал такого музею – стати справжнім місцем зустрічі, публічним простором для локальної спільноти, стимулювати саморефлексію над особистим життєвим шляхом та історією міста і країни. Але, чи це дійсно буде так – залежить від того, яким життям буде наповнено ці стіни, які тепер радикально змінили свою функцію.

Славетна колись «Свема» нині – «промисловий майданчик із готовою інфраструктурою для розміщення обладнання та організації виробництва»[1], а простіше кажучи – це територія зі скелетами підприємств та рештками інфраструктури, що викликають сум колишніх працівників виробничого об’єднання та захоплення «сталкерів»[2]. Від 2004 р. підприємство перебуває у стані «санації», а кілька років тому виникла ідея позиціонування цієї території як «індустріального парку» для приваблення інвесторів, було знято також і яскравий промо-ролик про можливе майбутнє цього парку[3]. Нині тут зареєстровано близько 30 фірм, однак переважна частина площ все ж стоїть пусткою. В одній з будівель розмістився корпус Шосткінського інституту Сумського державного університету, який має стати основою майбутнього «корпоративного університету, що спеціалізується на біомедицині, нанотехнологіях, енергозбереженні». Міська та обласна влада резонно робить акцент на збереженні традицій хімічної промисловості та можливому потенціалі розвитку IT-сфери, однак масштабніші зрушення досі справа майбутнього… Перетворення колишньої будівлі відділу кадрів, парткому і профкому «Свеми» на музей є позитивним прикладом додання культурної складової до виробничого кластера, хоча власне профіль музею лише почасти використовує потенціал індустріальної спадщини, пов’язаної зі «Свемою» - з усією її багатою історією і міфологією. Крім того, це місце невипадкове: поруч із будівлею знаходиться поховання жертв нацизму, переважно євреїв та радянського активу[4].

Власне витоки створення музею – у ініціативі Мартіна Гузе з Документаційного центру досліджень історії порохового заводу Лібенау, що в Нижній Саксонії в Німеччині. Саме цей дослідник почав вивчати історію примусової праці остарбайтерів у Лібенау, а потім звернувся до фонду «Взаєморозуміння і толерантність». Розпочався проект, у рамках якого учні двох шкіл – української та німецької – досліджували історію примусової праці «східних робітників», подорожували та спілкувалися між собою. Власне, саме Шостка із численними селами навколо, що були джерелом робочої сили для фабрики кіноплівки та двох оборонних заводів, стала резервуаром примусової робочої сили для нацистського Райху, зокрема для Лібенау. Матеріалів назбиралося багато, виникла ідея створити кілька інформаційних стендів… проте, коли до роботи приєдналися київські науковці, то ідея переросла у створення цілого музею.

Отже, вступна частина експозиції слушно актуалізує довоєнну промислову історію Шостки. Кролевецькі рушники та шосткінська кіноплівка стали основою для візуального рішення, акцентуючи саме місцеві символи, які водночас відсилають до двох потужних модерних наративів – українського національного та (радянського) індустріально-модернізаційного. Пропагандистські радянські фото щасливого довоєнного життя, ентузіазму в будівництві нових заводів, колективізму, спортивні тіла, зльоти молоді – контрастують із низкою світлин з особових справ репресованих – анфас, профіль – уже вирваних із соціуму, знеособлених, препарованих пильним оком фотокамери. Засудження та розстріли стали долею багатьох директорів заводів та інженерів, серед яких як старі специ, так і молоді кадри. Саме ця частина добре показує специфіку місцевої історії, пов’язаної із важливим місцем Шостки у радянському модернізаційному та особливо воєнно-промисловому проекті. Однак, ключовою метафорою для розгортання експозиції стала родина – починаючи від невеликих фото з родинних архівів до збільшеного колективного фото 1939 р. «17-й выпуск ивотской неполной средней школы 1939 г.», де вперше бачимо героїв, чиї долі простежуються протягом усієї експозиції, і далі у кожному розділі бачимо цілий спектр життєвих траєкторій родичів та односільчан. Матеріали музею охоплюють не лише Шосткинщину, але також і найближчі до неї райони Сумщини та Чернігівщини.

Основна увага експозиції звертається на долі примусових робітників, однак у широкому контексті історій інших груп. Це необхідний контекст, у рамках якого стає зрозумілою політика щодо остарбайтерів: це і розстріл комуністів, знищення і працевикористання військовополонених, Голокост, боротьба з партизанами, налагодження економічного життя на окупованих територіях. Події «великої історії» представлені як через найбільш упізнавані, емблематичні образи, так і через їхній місцевий вимір, відображення у локальних джерелах. Власне, сам набір цих подій відображає критичний підхід до радянської версії війни: пакт Молотова-Ріббентропа, масова здача в полон радянських солдат у 1941 р., хаос евакуації. Водночас, погляд на роль радянського партизанського руху скоріше традиційно позитивний, без акцентування випадків провокування репресій щодо місцевого населення, що можна вважати, вочевидь, проявом місцевої гордості та офіційної культури пам’яті на Сумщині.

Основна частина експозиції присвячена власне остарбайтерам, причому показана як формальна регуляція умов життя та праці у офіційних розпорядженнях Райху, так і реальні індивідуальні життєві долі. Відвідувач знайомиться із цілими особливими видами джерел – робочими книжками, обліковими картками, нашивками, поштовими картками, листами, фото, матеріалами фільтраційних справ, агітаційними плакатами як нацистів, так і репатріаційних місій. Предмети побуту з 1930-х – 1940-х дозволяють створити атмосферу життя героїв. Присутні також персонажі фотографій, відтворені в людський зріст як окремі фігури, на яких акцентується увага глядача. А одна з кімнат відтворює вагон, яким вивозилися примусові робітники до Німеччини – спонукаючи відвідувачів стати на місце учасників подій минулого. Той самий вагон також повторено ззовні будівлі музею.

Закінчення експозиції промовисте – це кімната з чемоданом, що його ніби щойно залишила людина, яка повернулася з Німеччини; на стінах фоторамки, у деяких з них бракує фото – метафора втрати, загибелі і неповернення.

Однак, історія примусової праці триває і в післявоєнний період – уже у формі культури пам’яті про неї та у різних конфігураціях того, як повоєнне суспільство інтегрувало людей із різними досвідами війни – як фронтовиків, так і остарбайтерів, військовополонених, цивільних на окупованих територіях, дітей, народжених у Німеччині… Експозиція подає розслідування злочинів нацистів після окупації, репатріацію примусових робітників і подальшу політику радянської влади. У конференц-залі на стінах розміщені фото, які відображають учнівські дослідницькі проекти, що проводилися у співпраці із німецькою стороною: спілкування із колишніми примусовими працівниками, поїздки до місць, де в часи війни були підприємства із примусовою працею, праця над публічним поширенням результатів проекту.

Унікальні матеріали, які, напевно, навряд чи знайшли би місце у експозиції великого, скажімо, столичного, музею, набули цінності саме у локальному контексті, де можуть активізувати потенціал місцевої громади, сприяти розумінню цінності власної історії та спадщини, глибшого зв’язку з власним середовищем проживання, своєї відповідальності за майбутнє свого міста. Однак, ключовим питанням наразі є, як саме функціонуватиме музей. Як зробити експозицію більш інтерактивною, такою, яка не лише «викликає» певні почуття чи скеровує до певного роздуму чи настрою, але змушує глядача ставати більш активним критичним дослідником минулого? Як стимулювати питання та діалог із відвідувачем? Як зберегти традицію участі непрофесіоналів у творенні експозиції та виставок? Як можна більше розкрити потенціал самого місця і будівлі, у якій перебуває музей? Яким способом у музеї можливо ставити критичні питання не лише про саме минуле, але й про те, як ми «пам’ятаємо» ті чи інші події та чому саме ті чи інші елементи минулого відбираємо для представлення? Сподіваюся, музей «Родинна пам’ять» знайде свої власні способи відповідей на ці виклики.

Ірина Склокіна
(Центр міської історії Центрально-Східної Європи, м. Львів)

Коротко про музей

Ініціатори створення та автори ідеї
Мартін Ґузе, керівник Документаційного центру дослідження історії порохового заводу Лібенау (ФРН)
Микола Нога, міський голова Шостки

Авторський колектив:
Народний художник України Анатолій Гайдамака
Любов Даниленко, Володимир Єфремов, Микола Кокшайкін,Тетяна Пастушенко, Олександра Плодиста
Рекламна компанія «Райдуга», м. Київ
Шосткінський краєзнавчий музей

Партнери:
Міжнародна громадська організація «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність»
Документаційний центр дослідження історії порохового заводу Лібенау (ФРН)
Шосткінська міська рада

Науковий супровід: Інститут історії України Національної академії наук України

Фінансова підтримка у рамках програми сприяння «Примусова праця періоду нацизму. Забуті жертви»:
Німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», Берлін

Джерела:
Центральний державний архів кінофотофонодокументів ім. Пшеничного, Центральний державний архів громадських об’єднань, Центральний державний архів вищих органів влади та управління, Галузевий державний архів Служби безпеки України, Державний архів Сумської області, Bundesarchiv Berlin, Bundesarchiv/ Militärarchiv in Freiburg, архів Документаційного центру порохового заводу Лібенау, Національний музей історії України у Другій світовій війні, родинні архіви, Інтернет-ресурси: waralbum.ru, Internationale Wanderausstellung „Zwangsarbeit. Die Deutschen, die Zwangsarbeiter und der Krieg“