Тульчинський післясмак

Дуже сподіваюся, що після чотирьох вихідних днів подібного тексту чи коментаря «в стилі» не буде ні в кого. Ну бо ж це треба вже взагалі бути «на Ви» з музейним маркетингом, щоб закрити музей в одні з найбільш «хлібних» днів у році.

Моя ж історія банальна і сумна. Повертаючись з Кам`янця-Подільського до Києва ми спеціально маршрут розрахували так, щоб поїхати через Немирів і Тульчин. Тульчин мене цікавив навіть більше. І не лише палацом-маєтком «Хороше».  З усіх музеїв як явище мені найбільше цікаві меморіальні. Музей-квартира Павла Тичини, де мала щастя працювати і пізнавати музейну практику, відкрив такий цікавий і глибокий пласт світу меморіальних музеїв, що хочеться відкривати їх для себе ще і ще. Тому Тульчин на карті був позначений наявністю Музею-квартири Миколи Леонтовича. Видатний композитор жив тут, викладаючи в жіночому училищі для доньок священиків, був засновником першої музичної школи у Тульчині. Тут був написаний всесвітньовідомий «Щедрик». Саме сюди в 1920-му році з гастролями приїжджала хорова капела під керівництвом Кирила Стеценка, де другим диригентом був Павло Тичина.

Отже, до Тульчина ми приїхали в четвер, будній робочий день для більшості громадян. (На сторінці музею, що є  відділом Тульчинського краєзнавчого музею, зазначено, що музей Леонтовича працює з 9.00 до 17.00, з понеділка по п’ятницю). Краєзнавчий музей я дивитися не хотіла, але повернулись ми туди від безвиході – з 6-х опитаних перехожих ніхто не знав, де музей Леонтовича… (На що заслуговує народ, який на 16-тисячне містечко має 2 музеї і не знає, де розташований один з них???)

Купивши квиток, ми оглянули і сфотографували всі чучела в експозиції, помилувалися залишками мармурових скульптур, порахували зброю, купили пару магнітів і репринтне видання польської збірочки про Тульчин. Коли я уточнювала в музейного співробітника дорогу, на годиннику було 10.32. Подальшу розмову передам діалогом:

-          Підкажіть, як проїхати до музею Леонтовича.

-          Ну, отак їдьте просто прямо, а потім на перехресті, біля жовтого будинку, повертайте трошки лівіше і їдьте догори. Але та співробітниця у нас сидить…

-          О, ну так добре. Давайте ми її візьмемо в машину і поїдемо разом.

-          Добре, але трошки пізніше, бо її зараз нема.

-          Так вона там в музеї, чи у Вас тут?

-          У нас тут.

-          Ну так ми можемо їхати вже, бо трошки поспішаємо. Я довго музей дивитися не буду.

-          Ну… її зараз нема. Вона вийшла.

-          Так а коли вона буде?

-          Пізніше.

-          Так а коли «пізніше»? Бо півгодини ми ще можемо почекати, а більше – ні.

-          Ну вона пізніше буде.

-          Так а Ви нам відкрити можете музей?

-          В мене ключів нема.

-          ….

Як ви розумієте, музей (а точніше його садибу і саму будівлю ззовні) ми дивилися від воріт. Садиба затишна, доглянута, і відчуття було якесь таке, наче ти додому повернувся. Але прикрість від того, що не потрапили всередину не пройшла ще й сьогодні. Коли я ще вдруге в Тульчині буду?... Може й ніколи.

І я несвідомо знову повертаюсь до чиєїсь думки-ідеї про переведення таких малих музеїв, районних, особливо тих, які знаходяться обабіч розтиражованих туристичних маршрутів, на дводенний робочий тиждень. Який сенс в 5-денному сидінні співробітників на роботі, коли для нас, відвідувачів, у четвер, з 10-ти грн. вони не мали решти, бо ми були першими відвідувачами на тижні!? Туристів такі відкриття теж не спонукають до подальших відкриттів. Може б, якби всі знали, що, приміром, робочі дні тільки в суботу і неділю, все було б інакше?..