Музейні реалії: канібалізм

Автор: Леся Гасиджак | 05 листопада 2014 11:41 |

Моя подруга є фахівцем з деформації традиційної культури українців в 1920-1930-ті роки. Про явище канібалізму (яке так люблять обговорювати деякі історики, наголошуючи на його тотальному поширенні в роки Голодомору) вона (на підставі досліджень архівів і опитування свідків) каже, що воно навпаки було винятково поодиноким, і що вдавалися до нього лише ті, хто від голоду мав психічні розлади.

Днями вперше в житті я була на судовому засіданні (сподіваюся, що й востаннє). Була попри страшну застуду і погане самопочуття - бо хотіла бачити, як їстимуть слабшого. І я вперше стала свідком трансформованого канібалізму, що стався в середовищі представників однієї галузі. Даруйте, та інакше я це ніяк назвати не можу.

Що сталося?

Національний музей літератури України вже вдруге в історії фінансових міжмузейних стосунків в Незалежній Україні подав позов на Літературно-меморіальний музей-квартиру П.Г. Тичини за несплату орендної плати за приміщення за адресою: вул. Терещенківська, 5, кв. 1,3. Власне, цьому й було присвячено чергове судове засідання.

Чому Музей Тичини має платити комусь кошти за приміщення, яке є меморіальним, де колись і справді понад 20 років жив Павло Тичина?

А історія така:

Музей Тичини було відкрито для відвідувачів у 1980-му році. Як окремий музей. Музей літератури розпочав свою роботу пізніше, у 1986 році. Музей Тичини ніколи не був нічиєю філією і історично приміщення, в якому він знаходиться, завжди перебувало на балансі ЖЕКу, який утримував і утримує цей будинок.

У 2009 році весь світ сколихнула звістка про те, що Музей Тичини, через недбалість міської влади, заборгувавши Фонду держмайна у місті Києві 16 000 грн., хочуть виселити зі свого історичного приміщення. Неофіційна інформація говорила про те, що один з київських чиновників мав на меті оселитися в тій квартирі, перепланувавши її на дворівневу. Гарний смак, правда?

Дякуючи залученню громадськості, журналістів і допомозі друзів музей вдалося врятувати від виселення. От тільки не вдалося позбутися високого «патронату» «музею-колеги» і приміщення й надалі лишилося на балансі Національному музею літератури України – очевидно, через повторення слова «література» в обох назвах… Ба, саме на підставі цього збігу слів, у 1997 році на той час вже зі статусом «Національний» - музей літератури України не моргнувши оком «ковтнув», тобто, взяв собі на баланс чужі, не свої приміщення. Ті, де розташовувався Музей Тичини. Для чого він це зробив? Відповідь знає лише сам Музей літератури. Бо будь-яка логіка в цих діях була відсутня. Але то був далекосяжний план, як виявилося з роками.

Згідно нового порядку, від 2009 року, Музей Тичини як установа, що є музеєм комунальної форми власності, має щомісяця виплачувати майже 7000 грн. за оренду приміщення у держави, причому 50% мають бути спрямовані до Фонду державного майна, а 50% суми – до Національного музею літератури України. Перші 50% коштів ідуть безпосередньо в держбюджет, а друга половина – Національному музею літератури Україну «за спритність рук», які взяли колись собі не своє, чуже приміщення.

Ці кошти для сплати за оренду приміщення згідно бюджетного законодавства і свого кошторису музей мав би отримувати з бюджету міста Києва. От тільки ви ж знаєте, що музеї НІКОМУ не потрібні. І «місто Київ» за 2 роки (2012-2014) Музею літератури змогло сплатити трохи більше 10 тисяч гривень. Бо інші кошти за оренду, виділені містом чи зароблені музеєм, з позиції допомоги державі були спрямовані до Фонду держмайна. Поясню – це було пряме вливання в бюджет держави. А на сплату оренди Музею літератури, який ніяким боком не причетний ні до створення, ні до утримання, ні до діяльності Музею Тичини, грошей просто не вистачає. У 2012-2013-му році відбувся вже один суд, рішенням якого кошти з музею мали бути стягнуті, але рішенням фінансових органів були проведені взаєморозрахунки і гроші до «вимагача» навряд чи колись дійдуть. Причому поки це відбувалося, всі рахунки Музею Тичини були арештовані. Всі кошти, які направду непосильною щоденною працею заробляє один з найменших музеїв столиці, спрямовувались і спрямовуються на погашення тих боргів, які забезпечують життєдіяльність закладу. Так, Музей Тичини з зароблених коштів сплачує за світло, телефон, за тепло, іноді – за охорону, за інші інженерні послуги. Якщо є додаткових дохід – він спрямовується до Фонду держмайна. У період арештованих рахунків про якийсь розвиток музею, стимулювання співробітників до роботи – мови не було і бути не могло. Гнітюча атмосфера несправедливості вбивала будь-які ініціативи…

Тепер Музей Тичини опинився в аналогічній ситуації. За 2012-2014-й рік «місто Київ» також майже не виділило грошей для сплати оренди. Як наслідок – позов Музею літератури на Музей Тичини. Зверніть увагу! Фонд держмайна утримується від такого позову, навпаки – продовжує Музею Тичини договір оренди на три роки, даючи тим самим приклад іншим опіки над культурною інституцією. А Національний музей літератури України прагне грошей. І прагне їх саме наприкінці року, коли потрібно «закрити» фінансовий рік в умовах суцільного недофінансування. І от нове рішення суду – сплатити 62 тис. грн. Дякувати нашому київському господарському суду, який відхилив прохання сплатити пеню і штраф. Суддя зауважила, що Національний музей літератури України розрахунок пені і штрафу дуже-дуже завищив. Тому їх і відхилили.

Довідка. За 10 місяців 2014 року саме таку суму – 62 тисячі гривень – Музей Тичини заробив своєю щоденною працею. Музей не здає в оренду приміщення, не проводить комерційних виставок, не практикує закритих вечірок, намагається утримуватися від кінозйомок, які негативно позначаються на стані меморіальної квартири. Музей отримує кошти лише за вхідні квитки, за друковану продукцію, за сувеніри та за свою інтелектуальну працю – екскурсії та проекти. Тепер я розумію чому цих проектів так багато – щоб заробити гроші на своє існування.

В чому проблема, спитаєте ви? Мовляв, по суду місто гроші все одно сплатить. Зобов’язане буде. Рано чи пізно.

Воно то так... Хоча, може й не факт… Я про страшенну кризу фінансову...

Питання і проблема в іншому: де є межа людської совісті?

Кошти на сплату оренди є цільовими. Використовувати не за призначенням музей їх не може. Тільки КМДА направляє їх на рахунок Музею Тичини – тут же, протягом кількох днів музей зобов’язаний їх перечислити на рахунок Національного музею літератури України. Тобто, якщо Музей Тичини цього не робить – значить кошти не надходили…

Невже це важко зрозуміти? Причому, не кому-небудь, а колегам?...

Більше того, всі знають, що фінансова ситуація не тільки в державі, а й у столиці є вкрай складною. З чого виплачуються заробітні плати бюджетникам і соціальні виплати – можна тільки здогадуватися. Зрозуміло, що видатки на культуру у 2015-му році будуть мінімальним. Для чого ж тоді вставляти ніж у спину колегам, місту, державі, вдаючись до судового позову? Адже при добрих намірах замість позову в суд Музей літератури міг допомагати Музею Тичини тим, що писати гнівні листи про борги меру міста. Може й прореагував би. Дивно, що й Мінкульт України подав до суду лист за підписом заступника Міністра-керівника апарату Л.Мазур про те, що вони «підтримують позицію Національного музею літератури України». А як же тоді задекларована Міністром Є.Нищуком позиція взаєморозуміння і взаємопідтримки в мистецькому середовищі в ці скрутні часи?

Невже важко перейти з вулиці Богдана Хмельницького на Терещенківську і вирішити всі питання за чашкою кави? Як освічені інтелігентні люди… Бо працівників Музею Тичини дирекція Національного музею літератури України «не приймає», бо не має часу вже років з три чи чотири.

І ще, даруйте, але для чого витрачати гроші на сплату судового збору?

В мене на всі ці питання є тільки одна відповідь.

Щоб з’їсти одного з собі подібних. Того, хто в 10 разів менший за площею і за кількістю працівників, який працює без вихідних, двері якого для відвідувачів відкриті до 20.00, а не зачиняються о 16.15; який приймає значно більше реальних платних відвідувачів, який продукує цікаві проекти, який є одним з центрів життя громади і який направду є у 10 разів кращим! З`їсти, бо активніші дратують!

Схожі публікації

Коментарі (9)

Максим Левада | 05 листопада 2014 13:20:51

А де точка зору іншої сторони конфлікту?

Відповісти

Леся Гасиджак | 05 листопада 2014 13:30:26

Точка зору іншої сторони конфлікту - у іншої сторони конфлікту. Вона (інша сторона) має право її опублікувати як на "Музейному просторі", так і на інших доступних ресурсах. Саме в цій конкретній публікації іншої точки зору нема - бо це блог (коротке емоційне повідомлення) і він не претендує на повноцінну різносторонню публікацію. він лише показує ставлення автора до ситуації.

Відповісти

Леся Гасиджак | 05 листопада 2014 13:35:35

P.S. Максиме Євгеновичу, буду вдячна, якщо візьмете на себе організацію процесу отримання позиції іншої сторони конфлікту. Бо я "женщіна слабая, лєгко возбудімая", не така інтелігентна, як Тетяна Сосновська, боюся, що мій візит на Хмельницького, 11 може мати некеровані наслідки. Яким би не був формат відповіді другої сторони конфлікту, ЗОБОВ`ЯЗУЮСЬ опублікувати його не в непримітному блозі, а в "Публікаціях". )))

Відповісти

Максим Левада | 05 листопада 2014 14:13:14

Лесю, з точки зору ЗАКОНУ (ми будуємо правову державу?) Національний музей літератури абсолютно правий! Більше того - якщо вони не вимагатимуть цього, директор сяде в тюрму. Музей Тичини договір оренди підписував? Підписував! Його виконувати треба? Треба! Ви взяли на себе сміливість бути адвокатом однієї з сторін конфлікту. Чому? Чому Ви жодного слова не сказали відносно КМДА? Адже це їхній клопіт – виділяти кошти на оренду держмайна. Вам треба звинувачувати саме КМДА, а не Нацмузей. На погашення заборгованості по оренді в Лаврі - там кілька музеїв, підпорядкованих КМДА, кошти знайшли. І всі директори розрахувалися. Може це питання до керівництва музею Тичини?Бо все це виглядає, пардон, як замовна стаття!

Відповісти

Тетяна Сосновська | 05 листопада 2014 21:38:07

Максиме, іще жоден директор музею не сів в тюрму за те, що в умовах економічної кризи не до суду позивався, а вимагав те ж саме листуванням. Листування - це демонстрація тієї самої активної позиції щодо захисту своїх інтересів. Для прикладу - так робить Фонд держмайна, знаючи, що коштів немає. Але пише листи і тим самим демонструє своє наполегливе бажання зменшити заборгованість. І всі перевірки беруть таку їх активність до уваги. І ніхто там не говорить про тюрму, а лише пропонують разом шукати можливі варіанти виходу з положення. Щодо нашого підписання Договору оренди. Інформую Вас особисто, що цей ДОГОВІР оренди підписували дві сторони - Фонд держмайна як орган, уповноважений дбати про наповнення держбюджету та Музей Тичини, який перебуває на цих площах. Музей літератури фігурує лише як балансоутримувач. Інформую Вас особисто вдруге, що Фонд держмайна навіть з існуючим боргом подовжив нам договір оренди на три роки (бо ж там працюють люди, які захищають ДЕРЖАВНІ інтереси). Музей літератури 15 років тому міг і не брати на баланс наші приміщення, міг відмовитися, але тишком-нишком, користуючись адміністративно-сімейним ресурсому, у всіх за спиною, при тихому покровительстві та сприянні тодішньої зав.відділом музеїв Міністерства (а тепер - одного з директорів музеїв) хапнули чуже, бо ласий шматочок був не зайвим. Про "передачу" приміщень Музею літератури, Київ довідався вже по факту підписання всіх паперів. Між іншим, дирекція Національного музею літератури прореагувала мовчанкою на минулорічну пропозицію Києва передати "зайві" приміщення в оперативне управління столиці. Інформую Вас втретє (бо Ви чули дзвін, та....), що музеї в Лаврі поки що за оренду своїх приміщень платять по старим угодам 1 гривню в рік. Розрахуватися такою сумою великих фінансувань та подвигів, як Ви розумієте, не треба. Не треба маніпулювати непорівнюваними величинами. Музеї в Лаврі мали (не знаю чи зараз іще мають) борги по світлу і теплу. Якщо їх Київ профінансував по цим статтям видатків, то треба дякувати Києву. Але оренду в контексті цих музеїв Ви згадали ну зовсім недоречно. На відміну від музеїв, які Ви ставите в приклад, ми не чекали манни столичної, а самі заробили і на своє світло, і на своє тепло. Увійшли в осінь без боргів. (Це Вам так, просто для інформації. На всякий випадок,). Не маю бажання запитувати чому так не зробили колеги в Лаврі при такому потоці туристів. Просто Вас інформую, щоб бува чогось Ви не переплутали в подальших розмовах та консультаціях. Я буду Вам, Максиме, також вдячна, якщо Ви з своїм великим досвідом музейної та іншої роботи, підкажете керівництву та колективу Музею Тичини як і за рахунок чого можна іще збільшити відвідуваність та дохід, щоб його вистачало не лише на утримання приміщення і частину оренди, яка спрямовується в бюджет країни, а й на сплату оренди Музею літератури. Бо їм, очевидно, не вистачає коштів. Вони, очевидно, також у фінансово скрутному положенні і власною діяльністю не можуть "закрити" всі борги. От і вирішили заткнути дірки таким чином. Адже характеристика "дохід музею" в звітності не поділяє дохід на "основну діяльність" та "додаткову діяльність". Нам, наприклад, доводиться розраховувати тільки на основну діяльність. Пояснюю: це вхідні квитки та екскурсійна робота. Інших джерел доходу (як то оренда) ми не маємо і принципово не ризикуємо. Щоб хоч якісь гроші заробити, треба працювати довше і тяжче, ніж наш орендар звик. Бо позиватися до суду значно легше, ніж заробляти гроші щоденною працею. Заодно, можливо, підкажете де іще в Україні музей-орендодавець подає в суд на музе-орендаря? Тоді ми просто-напросто запитаємо поради у них, якщо не дочекаємося її від Вас. А то поки що ми не можемо знайти аналогу цим сезонним наскокам (чомусь вони завжди в кінці року, Вам це ні про що не каже?) і тому випадково можемо сприйняти Ваші коментрарі як, пардон, замовні. Зрештою, номенклатурна солідарність "живее всєх живых". Гарантую Вам, Максиме, що ми й цю ситуацію вирішимо в законному полі. В умовах кризи гроші зайвими не бувають, і в державному, і в міському бюджеті також. А життя показує, що скупий платить двічі. При кредиторській заборгованості рано чи пізно її треба було б гасити і Київ шукав би вихід. А по рішенням суду зараз гроші так довго не надходять, що можуть взагалі стліти. Але саме в таких критичних ситуаціях люди й показують своє істинне лице. Успіхів Вам у пізнанні реалій життя.

Відповісти

НМЛУ | 10 листопада 2014 11:33:03

Музейні реалії: про що говорять факти У блогах «Музейного простору» з’явився відгук Лесі Гасиджак «Музейні реалії: каннібалізм». Так було завжди: як тільки справа доходить до того, що Музею П.Тичини «платити треба», піднімається багато шуму і галасу в інтернеті, ідуть звернення до преси, листи до всіх можливих інстанцій із розпачливим закликом «рятуйте нас від поганих колег». Насправді – це відомий, аморальний у своїй суті, прийом: є певний психологічний закон, за яким що зухваліша брехня, то охочіше їй вірять. Коли немає аргументів, у хід ідуть інші, недостойні засоби захисту – інтриги, скандали, скарги у всі можливі інстанції, звинувачення всіх і вся, звернення до засобів масової інформації. Стиль цих виступів завжди один – багато лайки, багато неправди і трішечки – по справі. Наведемо, для прикладу, один із висловів на адресу нашого музею, що належить «інтелігентному», за визначенням Л. Гасиджак, директору Музею П.Г.Тичини: «Варто говорити про агресивну і руйнівну поведінку параноїдального типу … . Стан озвіріння – утверджується як норма, на жаль, а про звучання музики в душі – їм марно і говорити. Сумні роздуми … . Меншим завжди дістається від старших. Особливо, якщо у старшого по-звірячому вирячені очі в жадобі помсти чи знищення. Цікаво: чи у ветеринарних клініках та людських лікарнях бувають однакові діагнози?». Це пасаж, який пані директор поширила в мережах 14.03.2013 року. До речі, чимало з того, що свого часу «озвучувалося» у такому ж звичному для неї тоні, було завбачливо підчищено. Зважаючи на зміст і форму таких відгуків, ніколи не вважали за можливе вступати в дискусію – просто не могли дозволити собі вести її в такому тоні, на такому рівні, бо це вже десь за межами того простору, який зветься культурою. Відгук Лесі Гасиджак – з того ж набору, так би мовити, «фірмовий» – і за стилем, і за змістом, і за тоном дискусії: від заголовка до висновку. Мабуть, воно й не дивно, адже на суді, після якого з’являється згаданий відгук, вона була не просто стороннім спостерігачем, а представлена як «старший науковий працівник Музею П.Тичини», тобто цілком і відверто зацікавлена особа. Ми знову ж таки не збиралися дискутувати із «зацікавленим» автором. Але, шануючи тих колег, хто читатиме цей «відгук», хочемо пояснити суть питання, навколо якого здіймаються такі хвилі. Музей літератури ніколи не був і не є власником чи розпорядником приміщень, де розміщується Музей П.Тичини. Як державна власність квартири 1, 3 по вул. Терещенківській, 5 належать органу державного управління – Міністерству культури України. Саме з його дозволу і за згодою укладаються договори оренди цих приміщень, саме тому як власник приміщень міністерство від імені держави виступало учасником судового процесу. Договір оренди було укладено між двома суб’єктами – Регіональним відділенням Фонду державного майна у м. Києві (далі РВ ФДМУ) та Музеєм П.Тичини. Підписуючи таку угоду, сторони підтверджують свою згоду на умови, на яких укладається угода, визначають свої зобов’язання та свою відповідальність за їх невиконання. П. 5.2 цього договору зобов’язує орендаря «своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату», а п. 3.6 визначає, що «орендна плата перераховується ФДМУ у м. Києві та Балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 10 числа наступного за звітним місяця», а п. 9.1 договору прямо вказує: « за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України». Балансоутримувачем міністерство визначило Музей літератури. Такими є роль і місце Музею літератури у цій угоді. Надходження від орендної плати до держбюджету чи, навпаки, її відсутність, музей-балансоутримувач, відповідно до вимог законодавства, повинен відображати у щомісячній фінансовій звітності. Якщо кошти не сплачуються, у музею з’являється дебіторська заборгованість перед бюджетом, яка з кожним неплатежем наростає і збільшується. Музей щомісячно звітує про таку заборгованість та дає пояснення про причини її виникнення вищестоящому органу – міністерству. Загальний нагляд за недопущенням дебіторської заборгованості здійснює прокуратура. У разі перевищення строку заборгованості в три місяці адресат неплатежів змушений звертатися до суду з метою їх примусового стягнення. Своїм листом до Музею літератури від 18.08. 2014 року Прокуратура м. Києва зобов’язувала музей дати пояснення причин наростання дебіторської заборгованості перед державним бюджетом та вжити вичерпних заходів до її ліквідації. У разі невиконання цих вимог законодавства відповідальність має нести Музей літератури. Наш музей завжди вчасно, щомісяця надавав Музею П.Тичини всі необхідні документи для проведення таких оплат: акти звірки, акти виконаних робіт, рахунки, надсилав необхідні претензійні листи, однак не одержував на них ніяких відповідей і ніякої реакції. Протягом всієї дії договору оренди, починаючи з 2009 року, Музей П.Тичини лише один раз (! ) здійснив оплату. На цьому фоні якимось уже дуже однобоким виглядає заклик Лесі Гасиджак до «взаєморозуміння і взаємодопомоги» між музеями – одним можна все, включаючи порушення закону, а інші повинні мовчати і нести відповідальність. От і змушений був Музей літератури після тривалої тяганини, постійних неплатежів звернутися до Господарського суду м. Києва з позовом про примусове стягнення орендної плати. Рішенням суду позов задоволений. До сказаного хочемо додати кілька зауважень. Щодо такого, за висловом автора відгуку, «поганого міста Києва». Якось дуже мало віриться, що протягом усіх цих років, починаючи з 2009-го, місто ніколи, окрім згаданого одного разу, не виділяло Музею П.Тичини коштів для оплати за договором оренди. Принаймні у своєму листі від 13.01.2014 р. Департамент культури КМДА інформує Міністерство культури України, що «Видатки на погашення заборгованості за послуги оренди майна Музею-квартири П.Тичини будуть передбачені в бюджеті м. Києва на 2014 р. та профінансовані у встановленому порядку…» . А, може, річ не так у відсутності необхідних коштів, як у їх неналежному витрачанні? І чи не варто було б спрямовувати свою енергію на знаходження необхідних коштів, а не на свідоме приниження людської і професійної гідності своїх колег? У відгуку є посилання на нібито дуже толерантну, на відміну від нашої, позицію Фонду державного майна. А в дійсності регулярно і постійно Музей літератури одержує листи-повідомлення від орендодавця – РВ ФДМУ у м. Києві – про заборгованість Музею П. Тичини, про судові процеси, до яких він вдається для їх погашення, про попередження, про можливі розриви з цієї причини укладеного договору – таких листів маємо чимало. В одному із своїх листів на адресу Міністерства культури та Музею літератури Фонд так прямо і пише: «На протязі всього терміну дії оренди орендна плата орендарем систематично вчасно не сплачується, постійно існує борг. Неодноразово регіональне відділення було змушене звертатися до суду з приводу примусового стягнення боргу перед державним бюджетом. Та як тільки, виключно після відповідного рішення суду, орендар сплачує борг, ним знову не сплачується орендна плата та виникає заборгованість перед бюджетом». Таких судових процесів є кілька. До прикладу, справа № 37/55 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа №11/391 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа №910/19129/13 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа 40/121 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву. На судовому процесі, про який ведемо мову, представник Фонду виступав на стороні позивача, тобто Музею літератури, і повністю підтвердив нашу позовну заяву, правильність і законність усіх розрахунків, включаючи пеню та розмір штрафних санкцій і повідомив про наявну заборгованість Музею П.Тичини перед орендодавцем-фондом та підготовку Фондом держмайна чергового судового позову. Щодо судового збору, то його справді наш музей сплатив із власних, а не державних коштів. Щодо роботи Національного музею літератури України. Якось ніби і не випадає порівнювати її обсяги та зміст з Музеєм П.Тичини – некоректно. Щороку приймаємо близько 90 тис. відвідувачів. За минулий рік, скажімо, у музеї відбулося понад 180 заходів та 68 виставок, 1122 екскурсії, прочитано 215 лекцій. Тобто наш музей живе активним щоденним життям. Пишаємося, що маємо багато добрих і вірних друзів, постійних відвідувачів. Так, лише за останній десяток днів у заходах музею взяли участь такі відомі особистості, як письменники Д. Павличко, М. Слабошпицький, Ю.Щербак, В. Скуратівський, М. Морозенко, вчені, академіки С. Комісаренко, Л. Пиріг, К. Амосова, радник Президента України генерал І. Смєшко, відомі артисти А. Рудницька, П. Миронов, Л. Недін, І. Якубівський, І. Марченко, Г. Стефанова, К. Гордієнко, народні майстри, художні колективи та ін. Успішно пройшов благодійний захід «На цій землі нас не здолать» – збір коштів на допомогу бійцям АТО та дітям Сходу, який був показаний майже по всіх телевізійних каналах. Щойно закінчилось навчання працівників літературних музеїв України «Сучасний музей в соціокультурному просторі». Днями відкрили дві цікаві виставки. Завжди радіємо за колег, які працюють цікаво, і від душі вітаємо їхні успіхи. Дуже дорожимо відгуками своїх відвідувачів, в них доброта і щирість, вдячність і душа – те, заради чого ми, музейники, власне, і працюємо. За роки роботи таких вдячних відгуків назбиралося кілька книг. Але є в одній з них і два негативних записи. Один з них, здогадайтеся, чий персонально? Його «інтелігентний» стиль, на жаль, дуже легко вгадується. Шкода, що такий потрібний музейній спільності журнал як «Музейний простір», передплатником якого ми є, вперто не помічає нашої роботи. Може, тому, що старший науковий працівник музею П. Г. Тичини Леся Гасиджак водночас є одним із співробітників журналу? І останнє. Безкарність розбещує. Багаторічне зневажливе ставлення керівництва Музею П. Г. Тичини до виконання своїх фінансових зобов’язань та дотримання фінансової дисципліни, нехтування вимогами законодавства, неприпустиме для працівника культури ставлення до колег та поводження з ними, за що не настає відповідальності, – все це, мабуть, вселяє віру у те, що можна все. І, цілком можливо, Музей П.Тичини й надалі не платитиме. А, отже, відповідно до вимог законодавства, ситуація повторюватиметься. Ми – з проханням про оплату, на нас – із скаргами, лайкою, образами у звичному «фірмовому» стилі. Принагідно хочемо нагадати, що ще древні зробили нам мудрий посил на всі часи: хто доводить свою правоту неправедно і грубо, той нічого не доводить. І ще: немає іншої моралі, крім тієї, що заснована на принципах тверезого глузду і випливає з цілком природної схильності людини до добра. Тому наперед повідомляємо – вести наступні дискусії відмовляємося. Не можемо дозволити собі – за стилем, не бачимо сенсу – за змістом. Та й часу шкода. У кожного в нашому колективі – напружений плановий графік і багато понадпланових цікавих проектів і справ. Просимо не заважати. Колектив Національного музею літератури України

Відповісти

спостерігач | 10 листопада 2014 13:23:55

Прочитав позиції сторін. Зрозумів одне: бюрократичний абсурд довів до конфлікту між двома нормальними музеями, які щиро роблять спільну справу. Гризня під ними привнесена ззовні - чиновниками! Тому нехай тепер Мінкультури вирішить раз і назавжди цю штучно створену конфліктну ситуацію. Чи Нищук тільки квіточки може саджати перед телекамерами?

Відповісти

Простір Павла Тичини/Tychyna's Space | 10 листопада 2014 16:46:00

"Спостерігач" явно не любить Нищука за те, що той вирішив зробити подарунок нашому музею до одного з свят. До слова - то був подарунок приватної особи на приватні гроші тієї особи придбаний. Чи та приватна особа вже не має права на приватні подарунки? Наступного року запрошуємо й "спрстерігача" докласти своїх рук та коштів на впорядкування довколамузейної території. Не заздріть на чужі подарунки. Та й Мінкульт в особі Нищука може вирішити одне - віддати прміщення в оперативне управління тому, хто там перебуває, так цього ж не хоче "великий" музей-балансоутримувач! А "без материної згоди батько на горище не полізе" кажуть в народі. Чому "мати" не хочуть - почитайте в коментарі з цифрами, якими сумами "мама" снять. Та криза та клята "мамині" сни з віщих робить примарними. Недаремно ж кажуть, що гроші псують стосунки між людьми.

Відповісти

Тетяна Сосновська | 10 листопада 2014 17:31:40

Посада та обставини вимагають від мене внести певні корективи в текст колег. Перше. Припиніть лякати читачів словами "прокуратура", "прокурорський нагляд" й усе інше пов"язане з цією професією. Прокуратура дійсно карає - за бездіяльність. Щоб засвідчити свою "діяльність" у вимогах оплати боргу можна застосовувати різні інструменти. В нашому випадку це можуть бути: листи до Музею Павла Тичини, листи до Головного розпорядника коштів - Департаменту культури, листи до КМДА, листи-скарги до Мінкульту, листи до депутатського корпусу Київради, яка формує бюджет й т.і. Позов до суду - це в нашому випадку не засіб захисту від прокуратиру, а бажання стягнути гроші, яких фізично немає на рахунках. Досвідчений керівник Музею-стягувача знає, що у відсутність грошей на рахунку за рішенням суду просто блокуються рахунки і будь-яка діяльність музею паралізується. Чого й прагне вже не вперше великий музей. Друге. Славнозвісний лист-відповідь Департаменту культури КМДА. Так, кошторисом кошти передбачені, але ж читаймо уважно далі: "видатки ...будуть профінансова у встановленому порядку..." Ви розумієте значення слів "у встановленому порядку"? Розумієте? Порядок такий: спочатку фінансуються захищені статті бюджету, потім оплачуються платежі, які забезпечують фунеціонування закладів (як то енергоносії, охорона), потім - все решта. Очевидно, передбачені кошторим кошти і ВИДІЛЕНІ гроші - це різні речі. Заплановані асигнування значно менші, ніж виділені. Третє. За Бюджетним законодавством кошти виділяються з цільовим призначенням. Якщо вони призначені для оплати охорони - їх не можна спрямувати на оренду. Це не дозволить ні Казначейство, ні та сама Прокуратура, якою ви страхаєте читачів. Коли приходять гроші цільово спрямовані на оренду - ми їх відразу ж , з затримкою в день-два відправляємо тому, кому вони призначалися. Якщо ж "в передбаченому порядку" кошти не надходять - то не туманіть людей статтями й пунктами. ГРОШЕЙ ПРОСТО НЕМАЄ. Відкрию страшну фінансово-бюджетну таємницю, яка допоможе зрозуміти як "джерела надходження коштів на оренду, так і гарячкуватість Національного музею літератури (НМЛУ) в бажанні ці грошенята отримати. 2012-й рік. Кошторисом передбачено 35 000 грн. на оплату оренди НМЛУ. ПЕРЕДБАЧЕНО. ПРОФІНАНСОВАНО (тобто виділено) - 0грн.00 коп. Гроші, які заробляв музей сам йшли на внутрішній розвиток музею, на оплату важливих для музею боргів. 2013-й рік. Кошторисом Музею Тичини було передбачено для сплати оренди НМЛУ (а тепер - УВАГА !!!) 160 997,00 грн. Так, СТО ШІСТДЕСЯТ ТИСЯЧ ((? грн! Хто ж такі гроші не хоче отримати? Виділено було 10643 грн.26коп. Усі ці 10 тисяч з хвостиком платіжкою № 91 08 липня 2013 року були відправлені НМЛУ. Мало? Можливо, але нам просто так з неба й такі суми ніколи не падають. 2014-й рік. Кошторисо Музею Тичини передбачено 48 тисяч 397 грн. 92 коп. Поки що нічого не профінансовано. Я навіть при ситуації судового примусу я цілком зрозумію міську владу, якщо вони вважатимуть, що є важливіші платежі. Ми всі читаємо пресу і знаємо яка фінансова ситуація в країні і в місті. Четверте. Шановні колеги з нашого НМЛУ! Ми б раді заробляти більше грошей, щоб вистачало й вам на оренду. Просимо вас вже рік - НАВЧІТЬ як. Пригадуєте? Рік тому ми попросили у вас дозволу почитати методичні розробки та узагальнений досвід інших музеїв, які акумулює ваш методвідділ. Пригадуєте? Тоді ми писали, що про ваш досвід і практики інтернет мовчить, а бібліотеки Києва не знаходять такої літератури за посиланням. Пригадуєте? Ми просили дозволу хочаб один-два дні у вашій бібліотеці почитати ті наукові напрацювання, які б можливо нам допомогли. Пригадуєте? Пригадуєте, що ви так і не дозаолили нам це зробити? То як же і де нам навчитися збільшити дохідність і заробити додатково на орендну плану? Звісно, я кепкую, бо відповіді від вас ми так і не дочекалися. Але позовів до суду - дочекалися запросто. Очевидно, це і є той досвід роботи, який варто переймати музеям? П"яте. Якщо ви не дозволяєте нам запозичити досвід, зібраний за тривалі роки вашими працівниками з немалою плантею, якщо ви дозволяєте собі на власний розсуд не допускати колег-музейників до ваших "наукових конференцій", якщо ви дозволяєье собі знищувати тих, хто вам не до вподоби - дозвольте й іншим мати свою думку й висловлювати її. Я наю на увазі Лесю Гасиджак. Так, вона працює в нашому музеї й за цей короткий час багато в чому допомогла нас саме як історик-науковець. Хоча, частину з її роботи мали б зробити для всіх літературних музеїв ви - НАЦІОНАЛЬНИЙ музей літератури. Так, вона працює в Музеї Тичини і за цей час на власні очі багато в чому пересвідчилася. Чому вона не може мати власної думки і писати її в БЛОГ, а не в статтю? Може й хтось з ваших працівників погодився б попрацювати у нас на 0,5 ставки і поглянути на все з середини? Але попереджпю відразу: платня у нас майже в три рази менша, робочий день до 19.00 чи до 20.00, в один з вихідних (субота чи неділя) треба бути на роботі. Вас це влаштує на малу зарплату? Якщо у вас є такі шалені ентузіасти як Леся Гасиджак - будемо раді їх присутності в нашому колективі. Відразу ж і можна пересвідчитися - що для кого є пріоритетним. Очевидно, тоді й ваші працівники, й адміністрація НМЛУ на багато речей поглянуть інакше. З розумінням.

Відповісти