«Від памперса до памперса»: цікава історія на щодень

Уявіть ситуацію. Наукова конференція. Музейна. Весь перший день триває пленарне засідання. До перерви на ньому присутні зо 60 доповідачів-слухачів, слово мають доктори наук і директори установ. Перерва/обід. А потім продовження. І в залі сидить лише 12 людей (аспіранти, молодші наукові співробітники). І жодного з тих, маститих і іменитих, хто мав слово в першій частині…

Чомусь я впевнена, що всі, хто дочитав до цього абзацу, посміхнулися – бо це класична картина для всіх подібних наукових зібрань і вона красномовно підтверджує той факт, що наша українська наука є здебільшого декаданською за своєю суттю. Непристосовані до потреб суспільства теми дисертацій, наукові збірники накладом у 100 примірників, які потрібні (але не цікаві) тільки авторам, небажання слухати своїх колег, публікації заради публікацій, відсутність діалогу між науковцями і суспільством, а відповідно – брак інтересу з боку широкого суспільства до тієї ж науки, її відкриттів, винаходів, висновків.  Її такою формували десятиріччями, її плекали і зрощували, і щось змінювати в цій царині дуже нелегко.

Та хто за це береться – той бачить, що зібрати щедрий врожай насправді можна. Володимира В`ятровича, Івана Патриляка чи Ірину Ігнатенко сьогодні знають в обличчя. Їхні відкриті лекції мають аншлаги, не гірші за Тімоті Снайдера. І успіх полягає в розумінні того, що треба відчути слухача чи читача, вміти його зацікавити, адаптувати наукові речі таким чином, щоб людина не відчувала себе невігласом через те, що не розрізняє доричний та іонічний ордери, а навпаки – хотіла більше дізнатися про них обох.

Тому надзвичайно приємно говорити про ті історії, коли науковці не лише пишуть «в стіл», а й займаються активною популяризацією своїх відкриттів та досягнень, коли завдяки їм суха академічна наука стає живою, цікавою, спонукає до роздумів, до пошуків, до нових відкриттів. Власне таким є видавничий проект «Історія на власні очі», ідеологом якого є мистецтвознавець та журналіст Катерина Липа.

Попит формує пропозицію

- До ідеї «візуальної енциклопедії» з української історії я йшла поступово. Багато років тому до мого сина (ще школяра) прийшов друг, який похвалився подарунком його батьків – англійською енциклопедією з історії лицарства. Вона була розкішна, гарно ілюстрована, її хотілося гортати, читати… І він поставив мені питання, яке змусило серйозно задуматись: чи є щось подібне з історії України, з історії козацтва, приміром. І я розуміла, що нема. Другим знаком була книга, подарована подругою, «Зброя і обладунки», яка побачила світ у видавництві «Дорлінг Кіндерслі», що є світовим лідером у виданні от таких науково-популярних енциклопедій. І саме тоді я зрозуміла, що потрібно щось робити, - з посмішкою пригадує Катерина Липа зачин цього проекту.

- Так склалося, що в нас відсутні зв’язки між різними історичними дисциплінами. Не кожен вчитель і не кожен екскурсовод вміє нанизати окремі історичні факти чи явища на загальноісторичний процес. А від цього в учня чи слухача формується фрагментарне враження від історії, її нерозуміння, а як наслідок – вона як предмет чи напрямок стає нецікавою. Важливо всі дрібниці показати в контексті – архітектурні споруди чи археологічні залишки фундаментів «заселити» мешканцями, вмеблювати їх, наповнити інтер’єри, розказати, як вони жили і що їли. Адже історія повсякдення – це найцікавіше, що може бути. Наші науковці лише зараз починають більш детально підходити до цього напрямку, хоча колеги в Європі чи США вже давно пройшли цей етап. І музеї з їхніми зібраннями повинні бути першими і беззаперечними партнерами в цьому процесі.

Але в нашій країні «бажання» і «можливості» - це речі, які дуже часто існують окремо, і щоб їх поєднати, доводиться докласти титанічних зусиль. Катерині Липі справді пощастило, бо їй зустрілось видавництво «Laurus» і повне розуміння з боку його керівництва у необхідності формувати смаки дорослих читачів ще з дитинства. «У нашому асортименті є достатньо наукових монографій, але читача для них треба вирощувати змалечку», - такий девіз неодноразово озвучувала директорка видавництва Поліна Лаврова.  

Для будь-якого проекту вкрай важливі автори, і тут також треба віддати належне науковцям, академічним і музейним, що долучилися до проекту, які знають Захоплюючу Історію і вміють її проілюструвати Цікавими Експонатами. Ну і, звісно, не було б проекту без так званих «музеїв для людей», де популяризації фондового надбання приділяють уваги не менше, ніж його збереженню.

«Від памперса до памперса»

Катерина Липа окреслює читацьку аудиторію проекту – «від памперса до памперса». Але в цьому жарті насправді є велика доля істини. Бо починати говорити з дитиною ніколи не рано, навпаки, в ранньому віці дитячий мозок всотує 80% тієї інформації, якою потім буде користатися протягом всього життя. Ну а 10-річна дитина цілком вільно самостійно зможе поринути у цікавий світ енциклопедії.

Мова видань – українська, за виключенням термінів – адаптована для сприйняття наймолодшими читачами. Працюючи над видання автори намагаються «порвати думку на клаптики і накласти її на зображення» - і це найважливіше, бо навіть сторінки суцільного тексту в візуальній енциклопедії бути просто не може.

«Історія на власні очі»

Отже, розпочала проект енциклопедія Катерини Липи «Твердині князів Острозьких». Чому саме Острозьких? Бо це давньоукраїнських шляхетський рід, що вів своє походження від литовського князя Гедиміна. Це династія, що впливала на процеси не тільки в тогочасній Україні, а й у всьому європейському світі, вони розбудовували державу, дотували культуру, залишили по собі окремий пласт пам’яток в архітектурі. Для всіх, хто читатиме цю книгу, це історія про українські перемоги, звитягу і славу, приклад, на якому варто виховувати покоління вільних українців «з хребтом». Крім того – це ще й наочний посібник з історії середньовічної архітектури.

Друге видання в серії було присвячене Трипіллю. В час, коли одні спекулюють на історії цієї цивілізації, а інші бояться зайвий раз згадати, коли є маса різноманітної літератури, одні автори якої пов’язують трипільців з інопланетянами, а інші – заперечують факт існування як такої – потреба в такій енциклопедичній монографії була більш ніж очевидною. Без міфів, послуговуючись виключно археологічними джерелами, один з кращих фахівців з цього періоду, Михайло Відейко, свою справу зробив, як на мене, на «відмінно».

Оминути війну автори проекту також просто не могли. У війнах формувалася державність, росли лідери, війни творили мистецтво – яким би оксюмороном це не звучало. Тому показати війну крізь призму маленької частини військової амуніції – порохівниці – це була більш ніж геніальна ідея. Адже це й своєрідна технологія, ремесло, побут, люди, окремі історії і, зрештою, унікальне мистецтво. За словами Людмили Білоус, співавтора видання «Козацькі порохівниці», заступника директора Національного музею українського народного декоративного мистецтва – у фондах музею зберігається 66 (!!) порохівниць. Хтось скаже, що це дуже мало (виходячи з загальної кількості одиниць збереження), але коли музейники кажуть, що за останні 30 років до фондів музею надійшла лише одна така річ – ти розумієш, що та колекція є безцінною.

Так само і сфера тем для майбутніх проектів у цій серії – безмежна. А отже – кожен музей може долучитися, запропонувати щось своє. Головне – щоб було бажання працювати, популяризувати, бути цікавим наймолодшій аудиторії, яка б не знічувалася при слові «музей», а завмирала в радісному передчутті. 

Леся Гасиджак,
для "Музейного простору"

Використані у статті фото - Катерини Липи