Історико-краєзнавчий екскурс до Дня міста Кропивницького

    Місто над Інгулом, яке є степовою перлиною України, з історичною назвою Єлисаветград, яке перейменовувалось декілька разів і зараз Кропивницький, у третю суботу вересня відзначає свій День народження. Місто з вишуканою архітектурою, цікавим життєвим літописом і талановитими особистостями. Недаремно ж  в ньому стільки меморіальних музеїв – корифеїв українського театру Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого, художників Олександра Осмьоркіна та Петра Оссовського, музикантів Генріха Нейгауза, Юлія Мейтуса та Кароля Шимановського, які популяризують творчість митців-земляків. Саме для шанувальників мистецтва та зацікавлених історією краю і створені ці музеї. І надзвичайно приємно, коли відвідувачі свої враження від споглядання експозицій не лише пишуть у музейній книзі відгуків чи соцмережах, а створюють справжні есе про візити до храму муз.

  Тож, до вашої уваги стаття відомого кропивницького краєзнавця, екскурсовода і музейного науковця Олени Классової, яка  нещодавно з групою школярів побувала в художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна. Цей візит, а вірніше представлений в меморіальній експозиції дитячий малюнок Олександра Осмьоркіна «Балаган» та мистецтвознавча дискусія з провідним науковим співробітником музею заслуженим художником України Андрієм Надєждіним, спонукав Олену Адольфівну написати історико-краєзнавчий екскурс про народний театр і життя міста Єлисаветграда, в якому зростав і творчо формувався Олександр Осмьоркін. 

Ярмарки, народні балагани, ляльковий театр «Петрушка»,
або Ще раз про витоки театральних захоплень Олександра Осмьоркіна 

  Художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна, що в місті Кропивницькому, завжди гостинно вітає шанувальників образотворчого мистецтва, особливо дітей та юнацтво… На одній з екскурсій, коли ми завітали сюди з групою дітей під час літніх канікул, зупиняємося біля чудової акварелі «Балаган», яку створив юний Олександр Осмьоркін у 1900-х роках. Це - враження майбутнього художника, а на той час захопленого мистецтвом хлопчика, від зустрічі з вуличним ляльковим театром. Навіть не віриться, що її створив молодий художник більше ста років тому, настільки вона зберегла всю свою яскраву, соковиту палітру і милу безпосередність уяви юної душі. Композиція поділяє площину аркуша на декілька частин. В першій, верхній – маленький ляльковий театр з зображенням сцени головного героя, якого звали Петрушкою. Нижче, трохи ближче до середини аркуша – живописна група музикантів – цілий  оркестр: скрипка, барабан, віолончель. У самому низу малюнка – глядачі. Підвищена поверхня імпровізованої сцени прикрашена, вірогідно, кольоровою тканиною, або килимком, у фактурі якого проглядається яскрава, червоно-жовто-гаряча з синім, затійлива грайливість кольорів східного килиму, складна візерунчасто-мереживна поверхня східної арабески. Десятками маленьких кольорових дотиків пензля юний живописець будує складну фактуру тканини, створює «обличчя» декоративної накидки.

    Діти, що прийшли на екскурсію, різного віку – від 9 до 13 років. Вони уважно роздивляються експозицію. Я ж, звертаючи їхню увагу на роботу «Балаган», зазначаю, що художник створив цю роботу, коли був майже таким, як і вони та задаю питання: «А ви знаєте що зображено на цій картинці?». Хлопчик років 10-и, розглядаючи акварель, відповідає: «Тут зображені ляльки». «Та це ж балаганчик! – кажу їм – Що ви знаєте про нього?» 

    Але що можуть знати діти ХХІ століття про ляльковий театр і взагалі театр минулого чи позаминулого століть з рухливими ляльками, що одягалися на пальці, або керувалися за допомогою шнурів та називалися маріонетками? Тож, разом з акварельним етюдом Осмьоркіна ми здійснили захопливу подорож в минуле нашого краю, знайомлячись з ярмарковою культурою старого міста Кропивницького, яке в той час мало назву Єлисаветград. Дослідили яскраве культурне явище - мистецтво ярмаркових театрів – балаганів, яке було простим і зрозумілим для людей минулих ХІХ і початку ХХ століть та можливо вплинуло і на майбутні творчі уподобання художника Олександра Осмьоркіна.  Ярмарковий театр народився зі сміху, жарту, пісні, прислів’я, анекдоту поширившись в усі верстви народного життя ставши живим організмом ярмаркового фольклору. 

    В Єлисаветграді потужні ярмарки відбувалися щорічно, починаючи від 1754 року. З часом їх стало п’ять на рік і приїздило на них купецтво з різних країв від Одеси, Херсона та Крилова до Москви, Вільно та Варшави. Чого тут тільки не було! Місцеві селяни привозили м’ясо, сало, птицю, картоплю, квашені та мочені овочі, спиртні напої. Продавали худобу, зокрема волів та коней. Тому й місце їхнього продажу називали «скотопригоном». За місцевою легендою саме це місце стало основою для назви міста «Скотопригоньєвск», придуманого для роману «Брати Карамазови» Федора Достоєвського, адже його брат Андрій був міським архітектором Єлисаветграда та описував місцеве життя в листах до родича.  

    Продавалося все: дитячі  іграшки-свистульки, штучні квіти, посуд, гончарні вироби, лубочні картинки та книжки, продукти, одяг, ліки. Торгували також іноземці – греки, вірмени, румуни, які продавали халву, мед, рахат-лукум, варений виноград, зацукровані фрукти. Людина, яка потрапляла на ярмарок, раптово опинялася в круговерті неймовірно яскравих звуків, подій, кольорів, втягувалася в усе це, навіть не розуміючи як це сталося, поза її бажанням. Поступово ярмарки у житті єлисаветградців займали помітне місце. Окрім основного процесу – купівля-продаж, відбувалися ще й так звані «народні гуляння», або «народні забави». Слід відзначити, що народною мовою такі «гуляння» навколо ярмарку – біля лотків, столиків, возів, магазинчиків у минулих століттях називалися «балаганом». Слово «балаган» (балагхан) відоме приблизно з першої чверті ХІІІ століття і прийшло до нас з тюркської мови та означає легку, тимчасову, розбірну прибудову – балкон, веранду, шатро до основного приміщення. Колись за кількістю наметів, шатрів, магазинчиків, лотків, оцінювали та судили про розмах ярмарку. До речі, такий ярмарок можна побачити в однойменній картині місцевого сучасного художника Андрія Ліпатова, який присвятив історії нашого міста цілу серію своїх творів.

    Нині всім широко відомі вертепні вистави, що з’явилися в Україні ще на початку ХVII століття. За допомогою такого іграшкового театру населенню демонструвалася Євангельська історія і Старий Заповіт – притчі про народження Христа, про Богородицю, про Райське дерево, про злого царя Ірода та інше. Носили «Вертепник» - велику скриню з ляльками, на спинах мандрівні лялькарі або шарманщики. В різних країнах такий пересувний ляльковий театр називався по-різному: у Польщі – «шопка», в Білорусі – «батлейка», в Росії – «райок», в Україні – «вертеп». 

    А з ХVII сторіччя, окрім «Вертепу», на ярмарках почали з’являтися італійсько-французькі трупи з 2-5 акторів, які представляли «комедію дель арте» - комедію масок. Тут головними героями були актори в образах веселого Арлекіна, сумного, посипаного білим борошном П’єро, грайливої Колумбіни, хитрого Панталоне та забіяки Петруччо, або Пульчинеля, який пізніше став прообразом Петрушки, що вийшов до широкої публіки у ХІХ сторіччі. Саме від Пульчинеля дісталася у спадок Петрушці дивакувата зовнішність.  Перебільшено великі руки з чотирма пальцями на кожній, велика голова, гіпертрофовані риси обличчя. Вирізане з дерева оброблене спеціальною рослинною рідиною, воно виглядає смаглявим, великі мигдалеподібні очі і величезний ніс з горбинкою, абсолютно білі очні яблука з темною райдужною оболонкою роблять його очі чорними. 

    Вистави, де «грав» Петрушка, спочатку не були окремими виставами, а лише однією з частин великої програми, пізніше ця вистава відокремилася в окремий виступ. З часом вистави лялькового театру «Петрушка» відбувалися в маленьких балаганах, частіше білого, червоного, або жовтого кольорів, на яких замість флагштока чи флюгера розвівалася на вітру біла або в червону клітинку носова хустка, щоб було ще смішніше. Такі вистави лялькового театру теж стали називатися балаганчики. Іноді театр «Петрушка», як складову частину своєї програми, возив із собою пересувний цирк, який спочатку виставляв для глядача свій «ударний легіон» –  дресированих звірів, борців-силачів, дівчат-вершниць, кімнату жахів і кімнату сміху, а вже потім – виступ «Петрушки». 

    А як виглядали такі балагани всередині? В залежності від матеріального становища власника, антрепренера балагани були або розкішні, або бідні. Розкішні були багато декоровані оксамитовою тканиною, шторами і являли собою кімнати-декорації з функціонуючими фонтанами, горами, скелями, штучними джунглями, кущами ліан, пальмами, де на гілках сиділи справжні птахи і мартишки. Але відвідування таких павільйонів було під силу лише дуже заможним людям, і там бувало зовсім не так цікаво і весело, ніж в більш скромних балаганчиках, куди заходив простий люд.

    Звісно, що юний Сашко Осмьоркін з батьками або ж з товаришами неодноразово бував на ярмарках. Ймовірно, одного дня, дізнавшись що в місті розпочався ярмарок, він відправився туди і потрапив в яскравий, казковий світ. Назустріч йому рухався веселий, галасливий натовп, який сміявся, кричав, лузав насіння, сперечався, купував і продавав. Сонце світило яскраво, торговки у дивовижних хустках, розшитих казковими квітами, розмахуючи руками, пропонують свій товар, чоловіки-селяни у вишитих сорочках, стережуть свої вози, на яких продаються овочі та фрукти, бігають діти, а в руках у них кольорові кулі та солодощі у вигляді півників та зайців, тріпотять на вітру вивіски. Уродженець нашого міста, друг Олександра Осмьоркіна, художник Амшей Нюренберг залишив спогади про те, як виглядали на початку ХХ століття в нашому місті базари та ярмарки: «Сентябрьское утро. Я стою у открытого окна и по старой фотографии рисую портрет празднующего двадцатилетие общественной деятельности городского головы, богача Пашутина.… Время от времени отрываясь от надоевшего портрета, я сажусь на подоконник и жадно разглядываю яркую картину украинского базара. Видно, как с утра подвыпившие крестьяне лениво стаскивают с гор изумрудных арбузов и лимонных дынь рваные рогожи… Как в один ряд выстраиваются подъехавшие огромные арбы с пламенными помидорами, синими сливами и винно-красными яблоками… Как толстые торговки в цветных платках расставляют на столах огромные горшки с горячими «пшенниками» (кукурузами)…Над всем этим – ярко сияющее, бездонное, нежно-голубое небо. Утренний ветерок доносит сладкие запахи спелых овощей и фруктов. И волнует меня. Нестерпимо хочется выскочить из окна и броситься в гущу базара» (Амшей Нюренберг «Одесса-Париж-Москва»).

    І ось, на ярмарці, в одному місці стоїть білий маленький намет, а на маленькому балкончику – раусі сидить дерев’яний хлопчик Петрушка у червоному ковпачку і вабить рукою, запрошуючи: «Заходьте до мене»! Всередині балаганчика починається вистава. Можливо, тут Сашко Осмьоркін відчув те саме, що описав в своїх спогадах інший видатний художник початку ХХ ст. Олександр Бенуа, на якого зустріч з ляльковим театром вплинула вражаюче і назавжди врізалася в пам’ять: «…четырехлетний мальчишка, одурманенный, опьяненный, безумный, понял тогда, что он сподобился приобщиться к чему-то весьма прекрасному, весьма значительному…». 

    Петрушка гостинно запрошує дітей до балаганчика. Він зустрічає їх святково вбраний, з посмішкою на круглому обличчі з гостреньким носиком. Він смється і вигукує: «Добрий день, друзі! Я прийшов. Звати мене Петрушка. А ще мене іноді звуть Петько Ра-та-туй»! І починалася вистава, яка включала обов’язкові окремі номери та сценки: Знайомство з Петрушкою; Знайомство з його нареченою – Варварою Іванівною; Весілля Петрушки; Петрушка і циган; Купівля циганського коня; Викрадення коня; Петрушка і лікар; Петрушка і солдат. Починалося все із знайомства з чудовою нареченою, яку Петрушка називав своєю «кирпатенькою красунею». Задумавши оженитися, він вирішує обзавестися господарством і забажав купити коня. Циган продає йому коня. Кінь шкутильгає. Петрушка свариться з циганом і вони побилися. Циган тікає і краде коня. Приїжджає лікар і починає шукати у Петрушки хворе місце, але не може знайти… Всі сценки були дуже смішними з використанням пантоміми, жартів, стусанів. Петрушка співав, жартував, читав вірші.

    А що ж музиканти, які зображені на чудовій акварелі Олександра Осмьоркіна «Балаган»? Чи вони важливі, чи художник увів їх сюди як елемент композиції? Дійсно, маленький оркестр з’явився тут не просто так. По-перше, він виконував роль музичного супроводу вистави. Частіше, в залежності від матеріального становища власника балагану, роль музичного супроводу випадала на долю тільки одного музиканта. Зазвичай, це був барабанщик, який бив або в барабан, або в бубен, іноді в мідні тарілки, але бувало, якщо платили добре, оркестр складався із 3-4 осіб: 2 скрипаля, кларнетист, барабанщик. Один з музикантів грав роль конферанса. Його можна було вважати другим після Петрушки героєм лялькової комедії. Одночасно він виконував три обов’язки: супроводжував разом з іншими виставу грою на інструменті, був співбесідником Петрушки, задавав йому питання, відповідав, а також був посередником між глядачами і Петрушкою. 

    А можливо все було зовсім не так. І дія зображена в композиції «Балаган» відбувається на подвір’ї будинку знаменитого єлисаветградського архітектора Якова Паученка, який дуже любив театр та передав це захоплення разом з любов’ю до мистецтва своєму племіннику майбутньому професору живопису Олександру Осмьоркіну. І в образах музикантів перед театральною ширмою можна побачити знайому особу - Якова Паученка, що гримає в барабан. А чому б і ні?..

    Коли Олександр Осмьоркін навчався в Єлисаветградському земському реальному училищі, а це було на початку 1900- років, у місті діяло багато самодіяльних театрів - при класичній чоловічій гімназії, реальному, духовному та ремісничо-грамотному училищах, при Товаристві заохочення грамотності і ремесел, Громадському зібранні та при клубі заводу Ельворті. Ось як писав про це в своїй книзі «Поезд на третьем пути» уродженець міста Єлисаветграда поет Дон-Амінадо (Амінодав Шполянський): «Елисаветградцы любят хороших певцов, хороших музыкантов, хороших актеров. Редкий уездный город изобилует такой массой любительских спектаклей как наш… Одним из страстных увлечений ранних гимназических лет был театр… Только в провинциях по-настоящему любили театр. Преувеличенно, трогательно, почти самоотверженно, до настоящего, восторженного одурения». А художник Петро Покаржевський, теж наш земляк, в своїх спогадах про той період життя, згадував про захоплення Олександра Осмьоркіна театром: «Шура был заядлым театралом и, наверное, мечтал стать актером». 

    Але любов до живопису в ньому перемогла актора. Мистецтвознавець Андрій Надєждін в своїй доповіді «Театр в творчості Олександра Осмьоркіна» зазначає: «Фактично О.Осмьоркін, як і більшість художників групи «Бубновий Валет», з якою постійно співвідносив себе художник, розглядав театр не як самостійне мистецтво, а вбачав в ньому частину розвитку загального живописного процесу». Не випадково ж саме естетика ярмаркової вивіски, лубка, лубочно-балаганного сприйняття світу зустрічається в багатьох театральних та натюрмортних композиціях Олександра Осмьоркіна  навіть останнього періоду життя, як, наприклад, в картинах: «Пиріг з чорницею» 1948р., «Натюрморт з сьомгою та порцеляновим чайником» 1951р.,  «Натюрморт з ходиками» та «Натюрморт на фоні персидської набійки» 1952р. Тож, можливо, ця «театральна складова» його душі відіграла, поряд з захопленням французьким постімпресіонізмом Поля Сезанна, свою особливу роль у виборі мистецького шляху. 

    Олександр Осмьоркін постійно займався експериментами зі створення нового театру, пошуками нових досягнень і синтезу в мистецтві живопису, поезії, драматичного мистецтва,  в об’єднанні мистецтва цирку та театру, вирішував питання розвитку ідей художнього універсалізму. І театр для нього в цьому сенсі був найбільш придатною дослідницькою територією.

Олена Классова
краєзнавець, екскурсовод,
головний зберігач фондів
музею музичної культури
імені Кароля Шимановського
м. Кропивницький