Про журналістські засади тисячолітньої української держави

Автор: Богдан Патриляк | 14 вересня 2020 17:56 |



Троє журналісток, як стало відомо, не постійних дописувачок колонки радіо «Свобода», вже тривалий час завзято тестують київських музейників «на державність». Дійшла черга і до Національного музею історії України. «Державницький» тест музей провалив. Але чи мають бодай якесь серйозне підґрунтя закиди носіїв еталонного патріотизму, які звинуватили співробітників у маніпуляціях, а науково-методичну раду музею в «послуговуванні міфами імперських графоманів і нехтуванні працями видатних українських істориків»?

Бентежить намагання викривальниць музейної «зради» підтвердити свої, м’яко кажучи, спрощені уявлення про минувшину, апелюючи до наукових авторитетів, передовсім Михайла Грушевського. Це стосується насамперед потрактування авторками поняття Україна-Русь та несприйняття ними назв Київська Русь та Давньоруська держава з інструментарію науковців Національного музею історії України та інших київських музеїв.

Попри те, що десятитомна монографія М. Грушевського називається «Історія України-Русі», цією назвою автор позначає сучасну йому етнічну українську територію кінця ХІХ – початку ХХ ст., розділену між двома імперіями, а не середньовічну княжу Русь. У вступному розділі вчений пише: «Тепер же в українськім письменстві прийняло ся ім’я «українсько-руський». Воно сполучає старе, традиційне ім’я з іменем новим, яке вийшло наверх в часи найбільшого напруження народнього життя, в Поднїпровю, що носило тоді ім’я України)…». Середньовічні володіння Великих київських князів Грушевський називає у своїй праці Русь, Київська держава, або Руська держава. Якщо услід за дописувачками вважати, що М. Грушевський ототожнював давню Русь з Україною-Руссю, то усі 10 томів «Історії України-Русі» мають стосуватись історії єдиної середньовічної держави київських князів. Натомість згадувана праця – історія етнічної української території станом на кінець ХІХ – початок ХХ ст. від палеоліту до Гадяцького трактату Івана Виговського з його Князівством Руським.

Термінами Київська Русь і Давня Русь послуговувались згадувані у дописі Михайло Брайчевський та Ярослав Дашкевич. Назвою Київська Русь використовують і авторитетні українські історики сучасності. То хто ж ці «імперські графомани», чиїми міфами послуговується науково-методична рада нашого музею?

На підтвердження своїх закидів авторки в одному з критичних дописів посилаються навіть не на Н. Полонську-Василенко, а на підручник з історії для 5-го класу (!!!).

Упорядники сучасних шкільних програм, вводячи гібридне поняття Русь-Україна (Київська держава), керувались міркуванням, що у шкільному курсі, сформованому в незалежній Україні, приділяється увага лише тим давньоруським князівствам, чиї території покриваються сучасними українськими кордонами. Загалом, політкоректна позиція вивчення у школі лише історії власної території, а не сусідніх держав. В українських школах учні не вивчають історію Рязанського чи Полоцького князівств. Але така Русь-Україна не відображає усієї суті тогочасної величезної багатоплемінної княжої Русі, населеної слов’янами, скандинавами, фіно-уграми, балтами, а пізніше й тюрками. Натомість її відображає експозиція Національного музею історії України де поруч із слов’янськими пам’ятками різних регіонів Київської Русі, представлені візантійські, скандинавські, фіно-угорські та тюркські артефакти. На наше переконання, це збагачує українську історію, робить привабливішим її виклад, тому ніяк не може шкодити патріотичному вихованню.

Проекція назви «Україна-Русь» чи «Русь-Україна» на середньовічну Київську державу, на нашу думку, є не зовсім вдалою. Адже сучасне поняття «Україна» охоплює нинішню етнічну українську територію, сформовану в пізніші періоди, яка значною мірою співпадає із сучасними державними кордонами. Якщо переносити його на середньовічну Русь, потрібно відмовитись від доброї половини теперішніх українських теренів, які до цієї держави ніколи не належали і слов’янами не замешкувались. Середньовічна «Русь-Україна» буде без Донбасу, Таврії, Слобожанщини та інших територій, натомість із «українськими» Рязанщиною, Псковщиною, Полоччиною та Ростовщиною. У чому ж тоді патріотизм та державницька позиція і де «зрада»?

Термінами «Київська Русь» та «Давньоруська держава» науковці НМІУ послуговуються саме для позначення державного утворення, до якого входили сучасні українські землі в ІХ–ХІІІ ст. Це княжа Русь із центром у Києві. Назва «Русь», попри її історичну достовірність, багатозначна і може стосуватись цілої низки державних утворень та територій: Московська Русь, Червона, Чорна та Біла Русь, Литовська Русь, Підкарпатська Русь і т. д. Отже, для екскурсійних текстів вона малопридатна. Назва «Київська держава» також не надто зручна, адже так можна позначити інші утворення, зокрема і сучасну Україну зі столицею в Києві.  

Подиву гідні й висновки авторок про те, що «саме український етнос був творцем тисячолітньої держави України-Русі», приписувані Михайлові Грушевському. Лишається не зрозумілим, звідки дописувачки почерпнули концепт «тисячолітньої держави»? Невже безпосередньо з Об’явлення Івана Богослова з його тисячолітнім царством Христовим? Чи вже через світоглядну призму  російських імперців, які святкували в 1862 році тисячоліття Росії з відкриттям монумента в Новгороді, беручи за початкову дату виникнення своєї держави сумнівне літописне повідомлення про закликання варягів? Хіба поняття Російська імперія і Русь тотожні? То хто ж насправді послуговується «міфами імперських графоманів», науковці музею, чи тестувальниці «на державність»? І вже зовсім не хочеться вірити, що концепція «тисячолітньої держави» дописувачок колонки радіо «Свобода» десь перегукується з ідеєю запланованого «Тисячолітнього райху», що насправді проіснував 12 років. З огляду на це, культурним людям варто дистанціюватись від словосполучення «тисячолітня держава», а не багаторазово повторювати його у своїх текстах.

Про яку тисячолітню державу йдеться? Якщо про Київську Русь (Київську державу М. Грушевського), то проіснувала вона від кінця ІХ до першої половини ХІІ ст., з величезною натяжкою до монгольського погрому Києва 1240 р. Якщо про імперську Росію, то де ж український патріотизм? Коли йдеться про ідею України-Русі, сконструйовану в ХІХ ст., де тут неперервна державність?

І звідки у дописувачок-викривачок таких пієтет до імперської величі та «тисячолітньої державності»? Чи не почерпнуті вони із праць тих же «імперських графоманів», лише перелицьовані на український копил? Чому можуть гідно жити і творити численні європейські нації без подібної міфотворчості?

Сучасний музей – не храм, наповнений фальшивими реліквіями, що покликаний виховувати бездумних фанатиків з гарячими серцями і порожніми головами. Це не місце, де будь-який сумнів щодо достовірності того чи іншого предмета чи його інтерпретації, або назви давнього державного утворення оголошується блюзнірством. Якщо науковці мають застереження щодо прочитання напису на «мечі коваля Людоти», вони не мають морального права пропагувати сумнівну інтерпретацію музейного предмета відвідувачам. «Брехня на благо», хай навіть дуже «патріотична», в науці не працює. Очевидна брехня з метою легкого рекрутування патріотів, пізніше обернеться глибоким розчаруванням неофітів після її легкого викриття. Не кажучи вже про те, що подібні інсинуації відштовхують від української історії та культури передовсім інтелектуальну частину суспільства. Музей – науково-дослідна та культурно-освітня установа місією якого є виховання вдумливих громадян-патріотів з критичним мисленням та жагою до пізнання.

Навіть за умов російської агресії та військового протистояння ми покликані передовсім виховувати не смертників з міфологічною свідомістю, а інтелектуалів, озброєних науково вивіреними знаннями, громадян, які цінуватимуть людське життя і гідність. Технологічно відсталі фанатики програють сучасні війни. Ілюстрацією тому є досвід т. зв. Ісламської держави Іраку і Леванту, якій не допоміг ні фанатизм, ні містично-міфологічна свідомість її «громадян». Більше того, історичні фантазії та захоплення історичною міфотворчістю призвели до повного краху в 40-х роках ХХ ст. найбільш технологічно та науково розвинутої на той час «тисячолітньої держави». Її фізики, хіміки, математики та інженери виявились на висоті. Підвели гуманітарії, які скотились до рівня пропагандистів.

Богдан Патриляк,
кандидат історичних наук,
заступник генерального директора 
Національного музею історії України 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Жовтень 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Вересень | Листопад