ПРО ХУНВЕЙБІНІВ ВІД НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

Автор: Федір Андрощук | 30 серпня 2020 20:16 |



30  серпня 2020 р. на ресурсі “Радіо свобода” вийшла стаття “Тисячолітній меч і українська мова. Що кажуть про це в Музеї історії України?”,  опублікована Іриною Костенко, Мариною Остапенко, Ларисою Мудрак у рубриці “Точка зору”. Із тексту цієї статті читач може дізнатися про те, що у збірці Національного музею історії України зберігається унікальний меч, який на своєму лезі має напис “Коваль Людота” - своєрідний автограф майстра “тисячолітньої давнини”. 


В чому ж унікальність цієї речі? На думку авторів цей напис свідчить про два найважливіші факти в історії Української держави.

По-перше, напис зроблено українською мовою і вона була розмовною мовою тисячолітньої України-Русі. Український аргумент тут авторки бачать у вжитому українському слові “коваль”, а не болгарському чи московському “кузнєц”.

По-друге, напис унікальний ще й тому, що він свідчить “про рівень освіченості тих часів  - адже грамоту знали не лише князі та священнослужителі, але і звичайні ремісники”.

Усвідомлюючи масштаби сенсаційності відкритого ними “факту” авторки висувають Національному музею історії України обвинувачення, що заклад начебто свідомо замовчує цей “історичний факт”:

"Розповідають (і ох як докладно) про арабські монети, пальчасті фібули, типи стародавніх комірців, розмаїття поховальних обрядів, особливості пряжок, ґатунки тканин, дорогоцінний одяг, шуби хутром донизу… а от про меч Людоти екскурсовод у темі «Східні слов’яни. Держава Русь» не згадала і словом.

Коли ж ми конкретно про нього запитали, то довелося вислухати цілу тираду про наукові дискусії щодо походження меча – з Полтавщини він насправді чи може десь північніше, про матеріали, з яких виготовлено цю зброю, про аналогічні мечі, які представлені десь там далі в експозиції…

Але про свідчення унікального напису – жодного слова".

Тут же авторки і пропонують читачам своє “наукове” пояснення – буцімто музейники займаються свідомою маніпуляцією для того, щоб "приховати ключову інформацію, забиваючи баки слухачам шквалом повідомлень третьорядного  значення".

Як виявилося, прихований від обуреної громадськості меч – не єдиний закид музею. От на що ще звернули увагу журналістки:

"Маніпуляція з історією меча Людоти була не єдиною упродовж півторагодинної екскурсії. У бурхливому потоці фібуло-монетно-поховальних тем ми не почули ключової інформації з історії нашої держави, яку передусім покликаний популяризувати Національний музей історії України”

Вони обурюються, що музей розповідає докладно про готів, гунів, аварів і хазар і “якихось абстрактних ранніх слов’ян та їхню першу державу – Русь”.

Обурених журналістів дуже дратує уникання назви ”Русь-Україна”, а замість цього вживання у тексті екскурсій та інформаційному матеріалі “давньоруської держави”, що на їхню думку є принциповим розмежуванням по лінії українсько-російського протистояння.

Наприкінці своєї статі авторки задають вже безпосередньо мені, як директору музею, наступні питання:

  • 1. Чому Науково-методична рада Музею при написанні екскурсійних текстів послуговується міфами імперських графоманів і нехтує працями видатних українських істориків (Грушевського, Полонської-Василенко, Брайчевського, Дашкевича, Гирича…)?
  • 2. Чи погоджуєтесь Ви, що на сьомому році російської агресії проти України (яку, до речі, розпочато з ідеї так званого «русского мира») питання української ідентичності набуває пріоритетного значення у системі національної безпеки України?
  • 3. Зрештою, кошти на підтримку музейної справи ідуть з бюджету України, а не Росії. А відтак, чому за гроші українських платників податків Національний музей історії України продовжує популяризувати ідеї, які працюють на посилення російського агресора?

Почну мої відповіді з меча.

Меч з села Хвощове, що поблизу Миргорода на Полтавщині, є дійсно унікальним експонатом у нашому музеї. Близько двадцяти років тому я присвятив його вивченню спеціальну роботу, яка вийшла англійською мовою у шведському журналі Fornvännen Про це я також писав у англомовному виданні моєї книги ”Мечі вікінгів”.

Про що там йдеться?

У своїх роботах я пишу, що бронзові навершя та перехрестя цього меча виготовлені на початку XI ст. у скандинавському звіриному стилі ”Рінгерікі”, в той час як руркоподібне руків’я, судячи з його оздоби, видає руку майстра, що мешкав на Британських островах у кінці XI ст. Різна стилістика оздоблення свідчить про складну і одночасно цікаву ”біографію” цієї, безумовно, статусної речі, яка була знайдена на Полтавщині.

У цих же роботах, я торкнувся питання напису на лезі меча. Так от, наші патріоти від журналістики не знали (а може й не захотіли згадати), що відкриття як цього, так іще одного сенсаційного напису на лезі іншого меча з нашої збірки належить не українському, а російському досліднику – Анатолію Миколайовичу Кірпічнікову. Проте детальний огляд обох написів привів мене до висновку, що єдине спільне, що мають ці два ”слов’янські” написи це те, що вони довільно інтерпретовані з погано збережених літер.



Справа в тому, що традиція виготовлення написів на мечах належать франкам, які інкрустували назви відомих зброярень – ULFBERHT або INEGELDR. Саме ці написи ми можемо бачити на численних ранньосередньовічних європейських мечах та їхніх скандинавських копіях. З часом ці літери випадали і від них залишалися напівстерті жолоби, які нерідко набували чудернадських форм. Саме такі напівстерті жолоби від латинських літер і геометричних знаків і були сприйняті російським дослідником за кириличні літери! 

Отже, ”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження.

До речі з приводу ”коваля”,  - це слово міститься у словнику І. Срезневського ”Матеріали для словника давньоруської мови”, що легко перевірити, звернувшись до сторінки 1241 тому 1, видання 1893 р. Дієслово ”ковати” є також у ”Старослов’янському словнику рукописів X-XI ст.”, які як відомо є болгарськими за походженням. Отже, рівень фактичної обізнаності згаданих журналісток переконує в тому, що їхньою референтною літературою є не згадані ними історики, а низькопробна пропаганда та радикальний націоналізм, з якими наш музей не має нічого спільного. Саме тому, я не бачу тут жодного сенсу вступати в інтелектуальну дискусії з приводу таких спірних назв як ”нація” або ”Русь-Україна”. Для цього є інші прийнятні формати і учасники.

Розвиток історії як науки не стоїть на місці. Змінюються методології, з’являються інші автори, які, до речі, не обов’язково друкуються українською мовою і які, очевидно, залишаються невідомими деяким українським журналістам. Низький рівень компетенції журналістики загальновідомий. Очевидно, наразі багатьом з них треба нарешті розібратися, що таке ”критика джерела”. Можливо, тоді був би сенс дослухатися до їхнього голосу. Привертає увагу, що у своєму "хрестовому поході" проти невідповідності музейних експозицій сучасним ідеологічним завданням, ці журналісти вдаються до майже тієї ж риторики, що й їхні радянські попередники 1930-х років. Як відомо, останнім це не допомогло: більшість з них розділили долю об’єктів своєї критики. Загалом, “політрук” як соціальний феномен є явищем в Україні наднаціональним, про це свідчить їхнє органічне перевтілення від поборників комунізму до радикального націоналізму. Однак нам – своє робить.

Національний музей історії України не є і ніколи не буде музеєм історії однієї нації. В нашому фокусі – територія всієї України і всі історичні спільноти, які мешкали тут протягом тисячоліть у взаємозв’язку з навколишнім світом. Ці спільності можуть і не мати генетичної спорідненості з сучасними українцями. Однак, ми несемо відповідальність перед рештою світу за культурну спадщину всіх, хто тут мешкав, без огляду на те, чи говорили вони українською мовою.

Як кожний музей, наш також має певні недоліки. Це нормально: музеї і уявлення про них змінюються одночасно з суспільством. Ми працюємо над створенням сучасного музею, який буде майданчиком історії ідей, а не пропаганди. Для цього, як це прийнято скрізь у цивілізованому світі, ми у першу чергу будемо дослухатися до авторитетних фахівців, а не радикальних пропагандистів.

Закінчу мою відповідь ремаркою на питання, яким відкрили свою статтю журналісти: ”Тисячолітній меч і українська мова. Що кажуть про це в Музеї історії України?” – Я дуже радий, що в нашому музеї про це нічого не кажуть.


Федір Андрощук,
доктор історичних наук, 
генеральний директор
Національного музею історії України 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Жовтень 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Вересень | Листопад