АННА ПЕТРИКІНА: «САМЕ ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР МАЄ НАЙВАГОМІШИЙ Й ВИРІШАЛЬНИЙ ВПЛИВ. ЙДЕТЬСЯ ПРО ЕМПАТІЮ»

У третьому інтерв’ю циклу я запросила до розмови Анну Петрикіну, керівника Музею історії Комунального закладу «Харківський спеціальний навчально-виховний комплекс імені В.Г.  Короленка» Харківської обласної ради.

Влітку цього року на Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю «Соціально-педагогічне партнерство як фактор забезпечення якості освіти дітей з порушенням зору», присвяченій 100-річчю факультету спеціальної та інклюзивної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова, я серед інших учасників події відвідала майстер-класс Анни Петрикіної, який називався «Від музею в школі – до школи-музею або сучасні практики музейної педагогіки». На деякий час знову повертаюся до теми незрячих в музеї, але розповідатиме не відвідувач, а музейна фахівчиня, моя колега, з якою не раз ми зустрічалися на наукових конференціях з інклюзії і яка блискуче мене навчала. 

Аню, доброго дня! Представтеся для читачів сайту «Музейний простір». Де Ви працюєте, навчаєтеся, про що Ваша наукова робота?

Я працюю у Комунальному закладі «Харківський спеціальний навчально-виховний комплекс імені В.Г.  Короленка» керівником Музею історії закладу та паралельно навчаюся в аспірантурі Інституту спеціальної педагогіки і психології імені Миколи Ярмаченка НАПНУ. Вивчаю вплив засобів музейної педагогіки на формування творчої активності школярів з порушеннями зору.

Тобто це школа для дітей з порушеннями зору. Як саме Ви потрапили до музею закладу, скільки років вже працюєте з незрячими?  

У сферу тифлопедагогіки прийшла ще студенткою, і на сьогодні мій стаж складає 11 років, впродовж яких я отримала досвід роботи вихователем, вчителем і керівником гуртка. Для мене завжди було важливо розвивати інтерес своїх учнів до пізнання довкілля, живити їх природню допитливість. Досліджуючи разом з ними безліч цікавих тем, ми прийшли до їхньої успішної участі у різноманітних конкурсах і проектах, результати наших досліджень лягли в основу загальношкільних заходів. Тож адміністрація школи довірила мені цю ланку роботи з вихованцями всього закладу.

Коли засновано Ваш заклад? Коли саме створено музей як його структурний підрозділ?

Наш заклад було засновано наприкінці 19 століття. І на сьогодні, за 132 роки свого існування, Харківський навчально-виховний комплекс імені В.Г. Короленка став яскравим прикладом успішного втілення гуманістичної ідеї, підтриманої метою змінити життя на краще, дати надію та наповнити її сенсом.

Створення музею історії закладу було ініційоване діючим директором нашої школи, заслуженим працівником освіти України, Білоусовим Олександром Миколайовичем. Відкриття було приурочене до сторічного ювілею школи й відбулося у жовтні 1987 року.

Навіщо музей незрячим та слабозорим школярам?

Музей – унікальний освітньо-виховний простір, рівнодоступний для кожного. Ці діти такі ж, як і інші, хоч і мають певні особливості сприйняття. Як показує тривала практика нашої школи, саме засоби музейної педагогіки сприятливо впливають на гармонійний розвиток школярів, їх успішну соціалізацію, формування стійкої громадянської позиції, творчих здібностей.

Які музейні програми, екскурсії Ви пропонуєте зараз відвідувачам? Що саме є головним у такому музеї?

Музей історії нашого закладу – це, перш за все, невід’ємна складова освітньо-виховного процесу. Наша музейна збірка являє собою квінтесенцію успіху та перемог учнів і педагогів, як приклад для тих, хто навчається нині, як доказ можливості реалізації себе в різних сферах життя та діяльності. Тут ви можете побачити: методичні розробки педагогів закладу різних років, авторські програми та навчальні посібники для учнів із інвалідністю за зором, науково-методичні посібники для вчителів спеціальних шкіл, книги, надруковані різними рельєфними техніками друку; особисті речі випускників, серед яких: наукові праці, кубки та нагороди, зокрема Паралімпійські, літературні твори тощо. Серед унікальних експонатів: прилади для письма шрифтом Брайля, тифлографічні географічні карти.

Наші експонати – не просто речі, це роки наполегливої та цілеспрямованої праці, пошук свого творчого «Я», реалізація внутрішнього потенціалу, перемога над собою. Це 132 роки безперервної історії, сповненої імен, які прагли, робили і ставали творцями подій. Тож наша мета – навчити своїх вихованців прийняти та усвідомити успішний досвід іншого, заради власного майбутнього, а вже результатом цієї роботи стають загальношкільні заходи, екскурсії для гостей, культурно-освітні проекти тощо.

Розкажіть, будь ласка, як у роботі і заходах музею задіяні учні школи, чи водять вони екскурсії, з якого класу і чи подобається їм ця позакласна активність, чи треба шкільну молодь до чогось примушувати?

З першого по четвертий клас вихованці відвідують музейні уроки, на яких знайомляться з історією школи, з її традиціями, вивчають експонати нашої музейної збірки, їхнє розташування в музеї, безпосередньо взаємодіють із ними, вчаться їх описувати, шукають способи їх застосування. Тут працює принцип «Hands on!» (Увімкни руки), відомий серед професійних музеїв. Більша частина музейних предметів перебуває у відкритому збереженні.

Вже у цьому віці учні закладу знайомляться із тим, як формується історія, розбирають поняття «експонат» та як саме предмет ним стає. У них зароджується бажання, яке не згасає й після закінчення школи: вони всі бажають стати часткою її історії, залишити в колекції особисто важливу річ, яка стане цінним експонатом!

Наші відвідувачі знають, що екскурсоводами працюють саме вихованці. Школярі беруть на себе важливу частину роботи, а саме – догляд за станом експозиції та за приміщенням музею, дослідження та висвітлення історично важливих подій історії закладу (лінійки, радіо-лінійки, усні журнали, творчі вітальні, майстер-класи).

Учні 5-9 класів вчаться інтерпретувати й презентувати отримані знання, стають екскурсоводами додаткового складу. Що це означає? Музейна експозиція розділена на певні історичні періоди, кожен з яких презентує окремий екскурсовод. Ми працюємо не з одного аркуша готового тексту, який дав керівник музею, наші екскурсоводи дотримуються періоду й знайомлять відвідувачів з тим, що самі вподобали. З кожним ми обговорюємо ті моменти історії, експонати, які б хотілося саме цій дитині висвітлити. Якщо хтось із екскурсоводів основного складу відсутній, його підміняє екскурсовод-новачок. Таким чином ті, хто починають, переймають майстерність під час активної практики.

У минулому випуску школярів скільки було тотально незрячих старшокласників? Які особливості музейної роботи з ними, як передавати інформацію за відсутності зору?

Серед випускників минулого року був один із тотальною сліпотою. Цього року, серед тих, хто готується до випуску – вісім незрячих. Всі вони були екскурсоводами основного складу.

Навчання школярів з порушеннями зору є специфічним процесом. Під час ознайомлення з предметами та явищами ці учні мають не лише оволодіти сумою знань, а опанувати способи й прийоми чуттєвого та логічного пізнання світу, отримати комунікативний досвід. Різноманітність свідомої пізнавальної діяльності сприяє, в свою чергу, засвоєнню методів та прийомів використання збережених аналізаторів, що відкриває перед зазначеною категорією учнів нові способи пізнавальної діяльності, мотивує до активності.

Це способи компенсації розвитку особистості, правильно я розумію?

Мова йде про розвиток компенсаторних навичок.

Якщо у спеціальної школи є свій музей, і учням можна навчатися на його базі, чи є потреба відвідувати інші музеї?

Як і в загальноосвітній школі, у плані навчально-виховної роботи нашого закладу передбачені навчальні екскурсії, культурно-просвітницькі відвідини музеїв, бібліотек, галерей тощо. Слід зазначити, що наші вихованці там є частими відвідувачами.

Якщо спитаєте їх самих, впевнена, що діти виокремлять наш шкільний музей від усіх інших. В ньому вони господарі, зберігачі, творці історії закладу; він постає своєрідним вікном, провідником у світ музеології. Тут вони вчаться по-справжньому пізнавати світ, відчувати плин історії та відповідально ставитися до її створення. Саме з таким сприйняттям вони йдуть до інших музеїв, будь-то при навчальних закладах, чи до класичних просвітницьких інституцій. Вони йдуть в очікуванні нових відкриттів, прагнучи знайти відповіді на свої запитання, налаштовані на комунікацію.

З якими музеями Харкова і України Ви співпрацюєте, назвіть, будь ласка, декілька з них?

Якщо вважати за співпрацю відвідини екскурсій та заходів, то сюди можна віднести чи не всі музеї Харкова й області. Довгі дружні стосунки склалися традиційно з Полтавським літературно-меморіальним музеєм В.Г. Короленка; вихованці із захопленням згадують відвідини Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, замріяно відгукуються про Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди.

З тим, від 2016 року, після участі в багатоетапній програмі «Культ чи культура. Розвиток учасницьких практик в музеях» ми перейшли на новий рівень взаємодії з музеями. Ми стали на шлях активної обопільної роботи заради адаптації музейних програм та самого музейного простору для людей, які мають порушення зору. Першими були Харківський літературний музей та Харківський художній музей, з якими ми продовжуємо щільну співпрацю. Отриманий досвід роботи з вихованцями нашого закладу розвивають та вдосконалюють співробітники Чорнобильської історичної майстерні (м. Харків), Педагогічного музею України (м. Київ). Змістовну роботу було реалізовано зі співробітниками музеїв Дніпра та зокрема з Художнім музеєм. На сьогодні розпочато співпрацю з Національним заповідником «Софія Київська».

Як реагують музейники інших музеїв на появу групи незрячих школярів? Що являє собою така група, і чи стають музеї за останні роки більш відкритими і привітними, більш адаптованими до відвідувачів з різними формами сприйняття, наприклад, невізуального?

Дякую за це питання. Реакція музейних працівників на групи, в яких є люди з інвалідністю – досить нова тема в Україні. Три роки тому, під час участі у вже згаданій вище програмі, від інших учасників (наукових співробітників музеїв) ми з колегами почули відверте: «Ми неймовірно хвилюємося. Нам ніяково проводити екскурсію. Ми не знаємо, як звернутися, як казати…». Це зрозуміла людська реакція на невідоме. Проте саме людський фактор має найвагоміший й вирішальний вплив. Тут ідеться про знання певних особливостей, специфіки подання матеріалу, але найголовніше – про емпатію, здатність людини до співпереживання, відчуття іншого. Навіть якщо простір музею, експозиція не адаптовані, є комунікація.

Коли ми з колегами готуємо групи школярів для планових екскурсій, то обов’язково проводимо попередню роботу як з вихованцями, так і з музейними фахівцями, які будуть вести екскурсію або захід. Ми не повчаємо, як робити музейну роботу, а ділимося власним досвідом роботи з різними віковими категоріями людей, які мають інвалідність за зором. Така взаємодія, як показує практика, дає найкращий результат.

На жаль, на сьогодні в Україні відсутня централізована система навчання працівників культури методикам роботи з відвідувачами, які мають інвалідність. Це може бути причиною і поясненням ситуації, яку спостерігаємо.

Чи обов’язково екскурсія для незрячих має розпочинатися із замовлення і наявності автобуса?

Якщо враховувати факт, що випускники нашого закладу подорожують світом, беруть активну участь у велопробігах по всій Україні, ходять в гори за маршрутами різної складності, а вихованці із задоволенням відвідують пішохідні екскурсії містом, наукові пікніки та ярмарки в парках, то відповідь стає зрозумілою. Проте тут слід враховувати відстань до локації, кількість дітей у групі, їхній вік, ступінь адаптованості. Під час реалізації одного з наших проектів ми мали досить складний маршрут, який включав п’ять різновіддалених локацій, то ми користувалися послугами шкільного автобусу.

Коли Ваші випускники виростають і залишають школу, чи відвідують вони музеї, театри, кіно самостійно, ставши дорослими?

Дослідженням цього питання ми ще не займалися, проте, судячи з того активного способу життя наших випускників, який ми з колегами спостерігаємо, скоріше так, аніж ні. Наприклад, один з наших випускників, Олександр Устименко, працював старшим науковим співробітником відділу науково-освітньої роботи Харківського історичного музею імені М.Ф. Сумцова.

«Запит на музейну культуру…»… Хтось каже, що у спільнотах людей з інвалідністю його немає, він заслабкий, музеї даремно зараз розпочинають адаптацію власних експозицій, впроваджують інклюзивні екскурсії тощо. На Вашу думку – є такий запит, нема його? Хто штовхає цей процес? Законодавчі ініціативи, департаменти та відділи культури на місцях, музеї, окремі люди?

Три роки тому ми проводили опитування серед своїх вихованців, учнів 5-12 класів, щодо їх відвідування музеїв разом з родинами та друзями. Відсоток був справді невисоким. На сьогодні маємо дещо іншу ситуацію. Сходивши на екскурсію до музею зі своєю групою, діти повертаються туди зі своїми батьками та родичами.

Питання необхідності адаптації експозицій, приміщень музею, території навколо музею, як на мене, важливе та відповідальне, але другорядне. Перш за все, слід починати з підготовки кадрів. Як я вже зазначала, наукові співробітники музеїв, екскурсоводи просто не знають, що і як можна змінити, аби екскурсії, музейні заходи стали доступними для всіх. Йдеться не про зовнішні, зримі зміни, а про власне ставлення. Перш ніж інклюзія відбудеться в архітектурі, дизайні, формах роботи, вона має відбутися в голові та серці. Розробляючи захід, виставку, екскурсію для якоїсь конкретної групи людей, ми рухаємося в бік виокремлення, підкреслення відмінності.

Знаковим можна вважати факт, що Міжнародна рада музеїв зараз переймається вибором сучасного трактування поняття музей. У новому визначенні, музеї розглядаються як демократичні, інклюзивні простори, спрямовані на активну співпрацю з та для суспільства, що має різноманітну природу, з метою підтримки людської гідності, соціальної справедливості, людської рівності та планетарного добробуту.

Отже, вагомою є й роль усієї мережі музеїв у їхньому різноманітті як наукових та культурних інституцій у здійсненні справжньої інклюзії. Що потрібно від інших, так би мовити, звичайних музеїв для того, щоб розпочати роботу з незрячими?

Знаючи основні особливості людини з інвалідністю по зору, ви зможете передбачити всі необхідні аспекти в роботі з нею.

А що з методичною базою і підтримкою?

Її мають забезпечувати фахівці й централізовано. На сьогодні наш заклад –

один з небагатьох, що ведуть консультативну роботу для музеїв, окрім того, на нашій базі паралельно проводиться й апробування виставок, експозицій, необхідних адаптованих матеріалів, методик роботи.

Що треба зробити, щоб відвідати Ваш музей чи отримати фахову консультацію?

Ми відкриті для співпраці. Всі необхідні контакти є на офіційному сайті нашого закладу (http://educom.org.ua/), поза тим, маємо сторінки в соціальних мережах. Група музею закладу у Фейсбуці https://www.facebook.com/groups/250250341990422/

Хто робить перший крок назустріч – люди з інвалідністю чи державні та приватні установи сфери культури?

Якісні результати спостерігаємо там, де установи звертаються по кваліфіковану допомогу, їхні фахівці опановують необхідний матеріал, проходить етап апробації та впровадження змін і результатом постає новий рівень діяльності музею.

Практики взаємодії і співпраці Вашого музею з іншими музеями та музейниками. Що вже зроблено?

Ми починали з проекту «Десяте відчуття». Його учасниками стали школярі однієї з загальноосвітніх шкіл міста й наші вихованці. У своєму музеї ми провели ряд занять, на яких показали представникам музеїв міста доступні методи роботи з інклюзивними групами в музейному просторі. За результатами було опубліковано методичні рекомендації; співробітниками Харківського літературного музею та Харківського художнього музею було адаптовано серію занять для школярів, з урахуванням особливостей сприймання інформації учнями з порушеннями зору.

Консультативна робота з боку наших співробітників і реалізація апробації нашими випускниками та учнями допомогли втіленню ініціативи колективу Харківського художнього музею у створенні тифлокоментаря до декількох екскурсій.

Ми систематично поширюємо свій досвід роботи в музеї на регіональних, всеукраїнських та міжнародних конференціях і семінарах; серед представників загальноосвітніх та позашкільних закладів, музеїв, громадських організацій.

З 2017 року ведемо активну співпрацю з Педагогічним музеєм України: вони проводили у нас заняття за авторською програмою «Школа юного екскурсовода», ми проводимо апробацію їх виставок. Минулого навчального року через посередництво зазначеного музею, було організовано апробацію тематичної виставки українського традиційного вбрання «Одяг, люди і мистецтво», розробленої Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського.

Минулого року, в рамках проекту «Дотик до мистецтва», було розпочато співпрацю з Художнім музеєм у м. Дніпро: проведено тренінги для співробітників музеїв міста та моніторинг експозиції музею щодо її доступності для людей з порушеннями зору.

Наразі ведеться робота зі співробітниками Національного заповідника «Софія Київська».

Чи врятують ситуацію великі і дорогі, але разові грантові проекти? Чи діяти треба якось інакше?

Грантові проекти цільові за своєю природою. Вони допомагають розв’язати  проблему локально, тоді як перед нами – необхідність у глобальних позитивних змінах.

 Ваші побажання для музеїв і окремих музейників, як розпочинати, чого боятися і чого не боятися?

Культура й освіта завжди розвиваються обопільно як взаємозалежні складові добробуту соціуму, якщо ми зможемо об’єднатися, як того вимагає від нас суспільство, питання чи доцільно адаптувати музеї для людей з інвалідністю зникне саме собою.

Дякую Вам, Аню, за чудову фахову бесіду і надані світлини!

Фото Юлії Патлань та надані Анною Петрикіною з групи музею історії закладу

Розмовляла Юлія Патлань,
провідний науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»