СУРДОПЕДАГОГ ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО: «ФАХІВЦІВ МУЗЕЙНОЇ СФЕРИ ПОТРІБНО НАВЧАТИ СПІЛКУВАННЮ З ЛЮДЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ»

Завдячуючи нашій колезі - Юлії Патлань,  провідній науковій співробітниці Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» - "Музейний простір" має честь запропонувати до читання друге інтерв`ю з циклу публікацій, які представляють погляд на музеї і музейну справу з позиції осіб з інвалідністю, як відвідувачів, так і її безпосередніх активних акторів. З першим інтерв`ю з незрячою відвідувачкою та екскурсоводкою Тетяною Антоненко можете ознайомитись тут. Розмова друга - з сурдопедагогом та дослідником історії сурдопедагогіки Володимиром Шевченком. 

-       Пане Володимире, ми знайомі і я знаю Вас як науковця – дослідника історії освіти глухих в Україні, автора кількох монографій. Ви педагог з досить рідкісною спеціальністю. Для читачів порталу "Музейний простір України" розкажіть трохи про себе і Ваші фахові здобутки?

-       Я науковець, кандидат педагогічних наук, фахівець у галузі спеціальної педагогіки, сурдопедагог, дослідник історії сурдопедагогіки. У сфері освіти для осіб з порушеннями слуху вже 20 років. Працюю в Інституті спеціальної педагогіки і психології імені Миколи Ярмаченка Національної академії педагогічних наук України в Києві.

-       Тобто Ви кабінетний вчений чи маєте практичний досвід роботи з нечуючими дітьми та дорослими? До речі, одразу про термінологію – як коректно називати представників цієї спільноти та перекладачів?

-       Я не зовсім кабінетний вчений, мій практичний досвід роботи в спеціальних школах-інтернатах з дітьми, які мають порушення слуху, складає 6 років. Тепер щодо термінології. За офіційною термінологією – це діти або особи з порушеннями слуху. Нечуючі – це неофіційна назва всієї спільноти осіб з порушеннями слуху, на сьогодні так некоректно називати, хоча в офіційних документах вживання такої термінології непоодиноке. Глухі, слабочуючі – це внутрішнє розмежування осіб з порушеннями слуху. Їх можна вживати лише в такому варіанті. Термін «глухонімі» вживати не можна, він використовується лише в історичному контексті (період до середини 1960 року). Так само вже застарілий термін "вади", правильно вживати "порушення."

-       На фахових музейних конференціях питання термінології зараз розглядають досить часто. Музейних фахівців навчають, наприклад, що перекладачів для нечуючих людей треба називати "перекладач жестової мови", а не "сурдоперекладач". У мене був випадок, коли, у спілкуванні у соцмережах хлопець цього фаху образився на слово "сурдоперекладач", потім ми мирилися. Але працівники експозиційних відділів та відділів роботи з громадськістю в музеях таких відвідувачів і такий супровід бачать порівняно рідко. На Вашу думку, якщо від несподіванки заплутатися у термінології – це може завадити спілкуванню?  Чи є щось важливіше, що допоможе акуратно пройти мить першого знайомства і зберегти позитивні емоції від спілкування?

-       Насправді, фахівців цієї сфери краще називати "перекладач жестової мови", адже саме така термінологія закладена в офіційних документах. "Сурдоперекладач" вже сприймається як застарілий термін. Не дивно, що у нас відбувається така плутанина в термінології, оскільки дуже швидко відбуваються зміни в освітній сфері, широко введене інклюзія, особи з інвалідністю отримали рівні можливості і т.п. Суспільство ще не встигло перебудуватися, навіть в наукових та освітянських колах ще не всі дотримуються належної термінології. Тому для того, щоб працівники музейної сфери не плутались в термінології, а також могли надавати необхідну інформацію та допомогу особам з інвалідністю, їх необхідно навчати цьому, наприклад, провести лекцію або інформаційну бесіду.

-       Я знаю, що спільнота нечуючих людей найбільш своєрідна і відокремлена серед усіх інших. Вона потребує присутності і посередництва перекладача. Уточніть, чи це так і чи справді жестова мова – реальна мова? Адже крім жестовиків, є ще нечуючі, але словесники?

-       Ви маєте рацію, спільнота осіб з порушеннями слуху найбільш відокремлена від інших. Але вона не є однорідною, як багато хто вважає. Давайте розберемось в цьому. Така спільнота складається із глухих осіб, які народились у глухих батьків; із глухих осіб, які народились у чуючих батьків і втратили слух від народження або в ранньому віці; із слабочуючих осіб різного ступеня втрати слуху; із глухих осіб, слухопротезованих кохлеарними імплантами. Саме перша група є найбільш відокремленою і такі люди не можуть з чуючими спілкуватися без перекладача. Тепер щодо наступного Вашого питання. Жестова мова на сьогодні законодавчо визнана офіційною мовою для спільноти з порушеннями слуху. Діти, які навчалися і навчаються у спеціальних школах-інтернатах, володіють жестовою мовою, навіть слабочуючі, але більшість слабочуючих володіє ще й словесною мовою. Якщо ж дитина з порушенням слуху з родини чуючих батьків і не перебувала в школі-інтернаті, а навчалася в загальноосвітньому закладі, то такі діти жестовою мовою не володіють, хіба що одиниці.

-       Чи правильно я розумію, що існують українська жестова мова, російська і так далі? Оскільки в різних країнах жестові мови мають свої особливості, хоча в принципі нечуючі жестовики з різних країн між собою порозумітися можуть?

-       Так, кожна країна має свою жестову мову, але є й міжнародна жестова мова. Мені доводилось спостерігати за глухими дітьми різних країн, які вперше зустрілись. Спочатку їм було складно порозумітись, а вже за 10-15 хвилин вони вільно спілкувались. Маючи відеозв"язок, наприклад, за допомогою Skype, вони вільно спілкуються не лише в межах своєї країни, але і з глухими інших країн.

-       За останні місяці було ухвалено кілька законів, які стосуються обов`язкового дублювання інформації жестовою мовою та її доступності. Наприклад, це стало обов`язковим для передвиборчих відеороліків кандидатів у депутати. Який стан жестової мови в Україні – вона занепадає, стабільна, розвивається? І чи може сприяти її розвитку відвідання відповідно адаптованих закладів культури, насамперед музеїв? Бо музеї дуже різні і це потребує фахової підготовки перекладача жестової мови...

-       На сьогодні жестова мова в Україні розвивається. Цьому сприяє Українське товариство глухих та Відділ навчання жестової мови Інституту спеціальної педагогіки і психології імені Миколи Ярмаченка НАПН України. Відповідно до законодавства, всі сфери діяльності (працівники правоохоронних органів, медичних закладів, аптек, освітніх установ, закладів торгівлі, сфери послуг і т.д.), у яких відбувається постійний контакт "людина-людина" повинні на базовому рівні володіти жестовою мовою. Звичайно, перекладачі жестової мови супроводжують осіб з порушеннями слуху всюди – в медичні заклади, до нотаріуса або юриста, в установи соціальної сфери, державні структури тощо. Але вони не можуть знати всього і бути універсальними. Наприклад, для того, щоб кваліфіковано виконати переклад у юриста, перекладачу заздалегідь потрібно підготуватися до цього, адже там багато юридичної термінології, яка не використовується в повсякденному житті, так само і в інших сферах. Тому для того, щоб супроводжувати групу осіб з порушеннями слуху до музею, перекладачу необхідно ретельно підготуватись - вивчити інформацію на сайті музею або ж безпосередньо завітати до нього, адже як Ви правильно сказали, "музеї дуже різні". Це також сприятиме розвитку української жестової мови.

-       Де і як можна вивчити жестову мову?

-       Курси жестової мови проводить Українське товариство глухих (УТОГ) або громадські організації.

-       Декілька років тому наш музей, де я працюю, – Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара" брав участь у певній програмі з доступності. Тоді різні музеї Києва проводили тренінги для музейників з підготовки екскурсій для людей з різними видами інвалідності. З урахуванням того, що наша експозиція майже цілком візуальна, нам розподілили саме нечуючих школярів. І мої колеги готували і проводили таку екскурсію. Скажіть, чи учні спеціальних шкіл для дітей з порушеннями слуху відвідують музеї, це розповсюджена практика? У попередньому інтерв’ю я розмовляла з випускницею спеціальної школи-інтернату для дітей з порушеннями зору. Тетяна розповіла, що вони з класом відвідали дуже багато музеїв... А як у спільноті нечуючих, чи прийнято це? Які музеї є найбільш доступними для нечуючих людей?

-       Це питання не таке просте. Потрібно розуміти, що всі особи, які мають порушення слуху, візуали, тобто максимальну кількість інформації вони сприймають за допомогою зору. Відповідно, щоб вони могли відвідувати музеї та отримувати максимальну кількість інформації, музеї повинні дублювати всю аудіо інформацію і не лише її у друкованому виді. Найкраще це робити у виді інформаційного буклета, як за кордоном.

-       Тобто, друкований у текстовому вигляді путівник по музею і правильно дібраний етикетаж і супровідні матеріали у екскурсовода – це вихід?

-       Так, з цього потрібно починати.

-       Чи траплялося Вам особисто організовувати чи супроводжувати групу нечуючих дітей або дорослих до музеїв? Якщо так, то які це були музеї?

-       У мене особисто такого досвіду немає. Проте, доводилось зустрічати такі групи в музеях. Ще раз наголошую, щоб такі відвідувачі приходили в музеї, для них спочатку потрібно створити умови.

-       Ви вже вдруге наголошуєте, що перший крок назустріч спільноті нечуючих відвідувачів має зробити сам музей. Я так розумію, що це процес, який складається з чотирьох дій. Перше – визначити нечуючих людей як власну цільову аудиторію. Друге - адаптувати експозицію, підготувати текстовий супровід, в тому числі путівники, листівки, буклети, етикетаж. Третє – провести інструктаж персоналу, який працює з відвідувачами, навчання, тренінги. І четверте – запросити нечуючих відвідувачів до музею. Оцей останній пункт... Розкажіть, як музею це зробити, як сповістити нечуючих людей про готовий інклюзивний музейний продукт, куди звернутися, яким способом?

-       Ви загалом правильно визначили порядок дій. Саме музеї мають піти назустріч людям з особливими потребами та пристосувати свій простір, експозицію, отримання інформації про неї, підготовити персонал тощо. Діти з особливими потребами, які мають різні порушення, в т. ч. і порушення слуху – це і є цільова аудиторія музеїв і вони повинні бути готові до того, що до них завітають такі відвідувачі. Чому на сьогодні дуже мало дітей з порушеннями слуху відвідують музеї? Тут є кілька причин. Перше – це неготовність переважної більшості музеїв до надання послуг таким відвідувачам. Друге – це те, що музеї для сучасних дітей та підлітків сприймаються як застарілі архаїчні структури, в яких немає нічого цікавого. Третє – зараз діти живуть в цифровому, мультимедійному, інтерактивному світі, саме він їх цікавить найбільше. Тому музеям варто поміркувати над тим, як осучаснити свої експозиції, зробити їх цікавими, доступними та зрозумілими для осіб з порушеннями слуху. Мене особисто сучасним підходом та інтерактивністю вразив Музей Варшавського повстання у Варшаві, який на 100% є інклюзивним. Четверте – в сучасному світі музеї повинні заявляти про себе, тобто мати не лише веб-сайт в інтернеті, а й сторінки у тих соціальних мережах, у яких на сьогодні активно перебувають діти та молодь, а це Фейсбук, Інстаграм, Телеграм, Вайбер. І п’яте – музеї обов’язково повинні мати зворотній зв’язок зі своїми відвідувачами в будь якій формі (запис у журналі чи коментар в соціальній мережі), це дасть змогу оперативно реагувати на пропозиції та побажання, що надалі буде залучати більшу кількість такої аудиторії. Також не потрібно виключати співпрацю музеїв зі спеціальними школами-інтернатами та інклюзивними навчальними закладами у яких навчаються діти з порушеннями слуху та Українським товариством глухих.

-       Але часом лунають голоси, що спiльнотам людей з iнвалiднiстю послуги музеiв не потрiбнi. Або ще – що музей не може знайти цих людей. Стосовно нечуючих дiтей такі  осередки – це школи-iнтернати. Скiльки iх в Украiнi? Чи УТОГ має мiсцевi осередки, як УТОС? А ще – вiдповiднi громадськi органiзацii...

-       Я скажу так: музеї потрібні, адже в них зберігається наша історія і надбання. Проте, ми не можемо змусити всіх людей ходити в музеї, це справа вибору. Так і особи з інвалідністю – їхню увагу привертають не лише ті музеї, які їм цікаві, а й ті, які максимально пристосовані до їх потреб.

Ви праві, на сьогодні осередками для дітей з порушеннями слуху залишаються школи-інтернати. Їх на сьогодні в Україні, окрім анексованого Криму та непідконтрольних територій Луганської і Донецької областей, майже 50. Поділ по областях нерівномірний – від однієї до трьох на область. Проте, з активним реформуванням освіти, в т. ч. і спеціальної, та впровадженням інклюзивного навчання кількість таких закладів поступово скорочується, що не є добре. У батьків має бути вибір. Відповідно, нині певна частина дітей з порушеннями слуху навчається в загальноосвітніх закладах. На сьогодні в Україні можна виділити ще одну категорію дітей з порушеннями слуху окрім глухих та слабочуючих – це глухі діти, які переважно в ранньому віці були слухопротезовані кохлеарними імплантами. Якщо їхній слухомовленнєвий розвиток відбувається нормально, то вони можуть вільно відвідувати будь-які музеї, адже чують і розмовляють.

Українське товариство глухих має осередки в усіх областях. Проте, специфіка організації в тому, що вона активно допомагає дітям з порушеннями слуху переважно після закінчення школи (сприяння у працевлаштуванні, вступі до вищих навчальних закладів, соціальна підтримка тощо). Окрім УТОГу на сьогодні в усіх областях України є громадські організації, які опікуються дітьми з порушеннями слуху. Якщо музеї будуть підтримувати з ними зв’язки, то це піде на користь всім.

-       Дякую за роз’яснення. На мою думку, це важливо. Я музейник з уже досить значним стажем. Музеї трохи консервативні установи, ми зберігаємо минуле, і методисти можуть не наважитися звертатися безпосередньо до УТОГу чи громадських організацій, які працюють з нечуючими людьми. Краще, коли громадські осередки приходять самі. Та й навіть я зупинилася на бесіді з Вами, а не написала письмове офіційне звернення до осередку УТОГ, як Ви мені слушно порадили. Скажіть, чи заклади вищої освіти, тобто факультети спеціальної педагогіки, кафедри можуть надати музеям консультативну та методичну допомогу в адаптації екскурсій? Чи, можливо, проженуть, скажуть – це не до нас? 

-       Розумієте, коли, наприклад, громадська організація звертається до музею з проханням про екскурсію для людей з інвалідністю, то це означає, що екскурсія має відбутися в найближчий час, адже вони не будуть чекати тиждень або місяць, поки музей пристосується до їх потреб. Інша ситуація, коли діти з порушеннями слуху приходять до музею з людиною, яка володіє жестовою мовою, тоді не виникає проблем. Але так відбувається тоді, коли до музею йде організована група дітей, наприклад клас. А якщо відвідати певний музей мають намір кілька дітей з порушеннями слуху? В такому разі потрібно, щоб хоча б один співробітник музею, а краще два, на побутовому рівні володіли жестовою мовою. Щодо другої частини Вашого питання. Заклади вищої освіти, у яких є напрямки зі спеціальної педагогіки могли б надавати музеям необхідну допомогу. Але виникають питання: на якій підставі? адже в навчальному плані кафедри такої графи немає; хто за це буде платити? оскільки безкоштовно ніхто не погодиться; коли це буде відбуватися? адже викладачі ВУЗів перевантажені своєю роботою, знаю це з власного досвіду, тощо. Якщо з ними вдасться вирішити ці питання, тоді музеї отримають необхідну допомогу. На мою думку, краще у тих ВНЗ, де готують музейних працівників (на жаль, не знаю як правильно називається фах), давати необхідну інформацію, наприклад курс «Основи інклюзії».

-       Музейна справа, музеєзнавство і музеологія може бути названий цей фах, але такі студенти і фахівці, як свідчить досвід, бачили людей з інвалідністю хіба зрідка...

-       Щодо підготовки фахівців для роботи в музеях - то потрібно змінювати стереотипи і надавати й таку інформацію. На те й відбувається реформування освіти, щоб в тому числі змінити ставлення суспільства про людей з інвалідністю.

-       О, дякую! Ви відчули моє наступне питання. Але спочатку я трохи поясню. До музеїв звертаються ще громадські організації і спілки батьків дітей з інвалідністю з пропозиціями спільних проектів, часто грантових. Часто такі проекти реалізуються вже. Але у мене от яке питання. Змоделюємо ситуацію. Чи може краєзнавчий, чи історичний музей, наприклад, десь в області чи в районі, вирішити так: "Раз для людей з порушеннями слуху треба текстова інформація, то ми її забезпечимо і все, ми впоралися самі. І не будемо ні з ким консультуватися, ми вже зрозуміли". На Вашу думку, цього буде достатньо, чи в такій тонкій сфері, як інклюзія, консультації фахівців є обов’язковими?

-       На мою думку, консультація з фахівцями або громадськими організаціями необхідна, щоб музеї відразу робили те, що допомагатиме людям з інвалідністю. 

-       Це важливо. Добре, що ви про це сказали. Отже, рух музеїв до інклюзії мають спрямовувати відповідні фахівці.  

-       Саме так, музеї також мають рухатись до інклюзії, але під постійним супроводом, щоб не вигадували "велосипед".

-       З практики ми бачимо групи нечуючих людей-жестовиків лише десь часом у транспорті, коли вони спілкуються між собою жестовою мовою. Чи правильно я розумію, що групи нечуючих людей з глибокими порушеннями слуху переважно мають мати перекладача жестової мови під час відвідання закладів культури, театрів, музеїв тощо? Тому такі екскурсії будуть здебільшого за листом, в чітко визначений час, бо праця перекладача оплачується. Про дітей з кохлеарними імплантами Ви вже згадували, екскурсовода вони почують. Я вже зрозуміла, що, напевне, індивідуальне відвідання музеїв нечуючими людьми – досить рідкісне явище. Але чи є способи порозумітися, якщо нечуючі люди є, а перекладача нема? Чи допомагають сучасні телефони, смартфони, які дозволяють писати повідомлення?

-       Тут на сьогодні може бути два підходи: організовані групи приходять до музею з перекладачем жестової мови або музей забезпечує відвідувачів візуальними інформаційними матеріалами, а хтось із працівників на початковому рівні володіє жестовою мовою. Те ж саме стосується індивідуального відвідування музеїв особами з порушеннями слуху – або співробітник володіє основами жестової мови або спілкування відбувається за допомогою сучасних гаджетів. Проте, таким способом можна передати дуже мало інформації. Краще, якщо вона буде заздалегідь підготовлена у виді буклетів, брошур чи листівок.

-        Дякую Вам, шановний пане Володимире, за змістовну розмову для сайту «Музейний простір». Бажаю Вам успіхів у науковій та громадській роботі!

-        І я Вам дякую!

Розмовляла Юлія Патлань,
провідний науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»  

Спеціально для сайту «Музейний простір»