ПРО МУЗЕЙ І ГНОМІВ

Світлій пам’яті засновника і директора 
Вінницького обласного художнього музею 
Іллі Безбаха

Ця стаття писалася тяжко, як складним буває похід до стоматолога з флюсом, - наче й не болить, а лише муляє, і знаєш, скільки усілякої неестетичної гнилі твій похід вскриє, але усвідомлюєш необхідність і невідворотність того процесу, і рушаєш вперед. Йдеться мені про Вінницький обласний художній музей, його становлення і розвиток впродовж останніх 30 років, і, безумовно, про його майбутнє, турбота про яке, власне, і підштовхнула до оприлюднення цих рефлексій.

Я дуже добре пам’ятаю 1987 рік, коли, черговий раз зустрівши улюбленого харизматичного інспектора з мистецтва Управління культури Вінницького облвиконкому Іллю Безбаха, почула добру звістку про те, що йому нарешті вдалося затвердити на найвищому рівні свою давнішню ідею створення художнього музею у місті, і вже виділено приміщення у стародавніх «Мурах», і справа зрушила з місця, і стільки всього попереду! Пригадую, яким вогнем палали тоді його і без того завжди з іскоркою очі, з яким запалом він водив нас з мамою по викладених дощечках надзвичайно занедбаного будинку (підлогу саме збиралися класти, бо ніц у тих стінах не було!), з яким натхненням оповідав, де буде фондосховище, де постійна експозиція, де тимчасові виставки, де звучатиме рояль…

Нема вже Іллі Безбаха, і рояль запхано у куток. Так, люди смертні і від того моторошно. Але страшно від іншого, - коли талановитій людині не лише не вдалося уповні реалізувати всі задуми і мрії через номенклатурно-бюрократичні і фінансові перешкоди, але й ті всі, які матеріалізував ціною власного здоров’я і зрештою життя (бо нерви завжди рано чи пізно даються взнаки), перебувають під загрозою знищення. Люди, яких ти власноруч привів у світ мистецтва зокрема і культури (у найширшому розумінні слова) загалом, бо свято вірив у те, що воно здатне змінювати людей на краще і пробуджувати в них найсвітліші помисли, насправді не поділяють і, ймовірно, ніколи не поділяли твоїх цінностей.



Як на мене, у Іллі Васильовича була одна велика вада – він щиро намагався допомогти всім знедоленим, бо йому, сільському хлопцеві з тяжким повоєнним дитинством, який спромігся отримати середню художню і вищу музичну освіту, і здобув велику повагу в культурному середовищі України, здавалося, що всім треба допомагати. Як мистецтво не може належати всім, а в першу чергу тим, хто його розуміє, так і допомагати, як продемонстрував розвиток подій після передчасного відходу директора і непоодинокі випадки до того, варто лише тим, хто бажає розвиватися, вдосконалюватися і потребує у тому сприяння.

Вже понад півтора роки Вінницький обласний художній музей очолює в.о. директора Руслан Михайлович Паламаровський. Не можу і не хочу переходити на особистості, як людина, яка вірить у те, що в кожній людині є добро, у кожного з нас є своя Сковородинська «сродна праця», і головне лишень знайти її й не згубити. Не йдеться мені і про освіту в.о. директора та його кваліфікацію вчителя трудового навчання, бо один з найефективніших очільників Управління культури Вінницької області за радянських часів був за освітою вчителем фізичного виховання. Але останній вмів делегувати повноваження, добре формував склад своєї команди, і вчився, вчився, вчився, даруйте вимушену цитату непопулярного нині діяча. Тож на наявності розвитку хотілося б зосередитися детальніше… Отже, мої особисті «топ-3» приклади «прогресу» Вінницького обласного художнього музею за нинішнього керівництва:

Перше і чи не найголовніше, - падіння рівня виставок і заходів. На моїй пам’яті проведення таких проектів як персональна виставка ректора Національної академії мистецтв України, академіка Андрія Чебикіна, участь у Всеєвропейській акції «Ніч музеїв» спільно з паризьким музеєм д’Орсе, що тривала понад 10 років і занепала після передчасної смерті Іллі Безбаха, виставка «Скарбниці Лаврських майстерень», що представляла роботи молодих представників Лаврської іконописної школи, концерти класичної музики від виконавців національного та світового рівнів, тощо. Проекти ж минулого року, для порівняння, - «Духовна вись» за активної участі тодішніх представників УПЦ Московського патріархату (Ілля Безбах колись змушений був ночувати у музеї, аби саме ця громада рейдерським чином не захопила приміщення музею, після «геройської» експропріації домініканських і єзуїтським приміщень та брутального знищення вінницького органу!). З-поміж інших виставок особливо привертає увагу по-своєму милий, але не співвідносний із рівнем обласного художнього музею та його колекції з Лампі-старшим, Брюлловим, Світлицьким, Новаківським проект «Вінницькі гноми» (грудень 2018). Почувши про проект, щиро потішилася, що ми живемо не за радянської доби, бо така «продумана» назва викликала б чимало запитань у тодішнього керівництва регіону з приводу наявності іронії. Я чудово розумію прагнення нинішнього керівництва догодити смакам мас, але поп-культура у художньому музеї має бути бодай наближеною до рівня Е. Воргола. Чільна місія таких музеїв завжди полягала у формуванні та вихованні смаків аудиторії, як і в плеканні розуміння основних принципів естетики, а не у деградації до комерційного аспекту. Останній, безумовно, важливий для функціонування музею, але не може бути основним його пріоритетом.

Друге і не менш важливе за нашого глобалізованого та інформаційно насиченого часу – майже повна відсутність Вінницького обласного художнього музею у віртуальному просторі та на соцплатформах. Та ж мінімальна наявна інформація, що подається на офіційному сайті, написана не просто на рівні глибоко районної газети радянського штибу з примітивними гаслами, що, можливо, на думку авторів мали б апелювати до мас, але й елементарно не підлягала коректурі. Докази можна вільно й легко знайти, завітавши на офіційний сайт музею. «Мухей гостинно зустрів гостей – працівникув Департаменту культури» (23.11.2018) чи матеріал без назви (21.01.2019), в якому, вочевидь, подано чернетку прес-релізу, бо сказано: «Це, на думку… , може зробити мільйонні надходження у бюджет країни за рахунок інтуристів» - лише два свіжих приклади. Відтак, на жаль, не викликає подиву те, що за рік функціонування «оновленої» сторінки Вінницького обласного художнього музею у Фейсбуці вона має лише 120 лайків та 136 фолловерів, з яких чи не половина – нинішні працівники музею. До порівняння, аналогічна сторінка музею під керівництвом Іллі Безбаха набрала понад 4 тисячі лайків та фолловерів за 3 роки свого існування. Для додаткового порівняння – сторінка Вінницького обласного краєзнавчого музею має понад 1К уподобань. Динаміка популяризації теперішнього варіанту не дозволяє сподіватися навіть на наближений до цього результат.

Третє і найбільш вражаюче, особисто для мене, за останній рік роботи Вінницького обласного художнього музею, - шоу мильних бульбашок у безпосередній близькості до старовинного, щойно відреставрованого (ще з ініціативи Іллі Безбаха) полотна! «Портрет Хелени Потоцької з роду Радзивіллів» пензля М. Лейбовського, яке було атрибутовано історикинею Оксаною Лобко, яка, до слова, змушена була проводити презентацію свого понад десятирічного наукового дослідження в приміщенні приватної галереї у супроводі порожньої рами через небажання керівництва музею прийняти захід. Сама робота має високу художню, історичну та культурну цінність, що з першого погляду зрозуміло навіть людям, вельми далеким від мистецтва. У рамках передноворічних святкувань в.о. директора організував проведення дитячого свята, що загалом, безумовно, є справою доброю і потрібною. Але ж формат свята викликав відверте обурення у поєднанні із справжнім жахом. Гаразд, як людині, що мала радянське дитинство, керівникові не спало на думку, що Снігуронька – совковий рудимент, але ж та шкода, що наноситься творам мистецтва від порушення режиму їхнього збереження, зокрема, впливу лугів, які складають основу розчину для мильних бульбашок, мала б бути відома! Це – елементарні, базові знання музейної справи. Якщо хто з колег матиме бажання пожахатися, відео з велетенськими мильними бульбашками, які лопаються прямо перед портретом Хелени Потоцької, можна легко знайти в мережі. Підсумувати ж «топ-3» можна назвою одного з матеріалів, розміщеному на офіційному сайті музею: «Ура! Гноми у художньому музеї!».

Колись найвеличніша українська поетеса сучасності, чиє ім’я не хочеться згадувати у контексті цієї статті, сказала: «Після гігантів завжди приходять пігмеї…». Пігмеї, гноми – образи споріднені… Сказала вона то не з сумом, без жалю, але з болем від необхідності констатації таких прикрих життєвих реалій вітчизняної дійсності. Її слова були першим, що спало мені на думку в роздумах і одвічних інтелігентських сумнівах – оприлюднити чи не оприлюднити ці рефлексії, сказати чи не сказати, бо десь на задвірках свідомості підступний Васісуалій Лоханкін голосом Михайла Єфремова підбурює: «Зрештою, хтозна! А може так і треба! Може в цьому велика сермяжна правда!». А мистецтвознавчий здоровий глузд української патріотки родом з Поділля сумно, але рішуче йому відповідає: «Ні, так бути не має, і не на цей глечик та накривка, тож роби, що маєш, і будь що буде!».

Історія Вінницького обласного художнього музею як одного з правонаступників Вінницького історико-побутового музею свідчить про те, що бути його керівником значить не лише бути високоосвіченою та ерудованою людиною, але й надзвичайно відданою своїй справі, порядною, принциповою, шляхетною і готовою обстоювати рівень професійної роботи музею подеколи навіть ціною власного життя (за 30-ті рр. було фізично знищено 6 директорів музею через їхню відданість науковій об’єктивності у принципах формування колекції!).

Чи нинішній в.о. директора, будучи, певна, загалом хорошою людиною, гідний стати в один ряд з цими людьми?! Хай кожен вирішить для себе сам.

Стояти осторонь – тяжко, і так, боягузтво все ще один з найтяжчих гріхів. Тому з чистим сумлінням підписуюсь власним ім’ям, і закликаю колег – полиште вже нарешті радянський формат анонімок, бо він виявляє, наскільки мало ви вірите у правдивість, доцільність і обґрунтованість своїх слів.

Мілена Чорна,
мистецтвознавець, член НСХУ