ПОЛІТИК І КУЛЬТУРА: СТРАСТІ ЗА МАТВІЄМ

Днями політик та народний депутат Сергій Лещенко висловився стосовно діяльності Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини. Він опублікував емоційне, хоча і малозрозуміле відео з критикою на адресу Мінкультури.

Суть питання, про яке йдеться в сюжеті, мені здається малоцікавою. Претензії нардепа виглядають надто вразливими, хоча б тому, що питання, про яке йдеться в сюжеті, взагалі не стосується охорони культурної спадщини. Але є два моменти, над якими варто поміркувати.

Перший момент. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про охорону культурної спадщини» науково-методична рада створюється «для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо розроблення основних напрямів розвитку охорони культурної спадщини, обговорення найважливіших програм, проектів з питань охорони культурної спадщини». А створюється вона з «провідних учених і висококваліфікованих фахівців-практиків».

Таким чином, ця рада, хоча і діє на громадських засадах, але не є громадською радою при центральному органі влади. Вона є професійною радою, а питання, які там розглядаються, обговорюється, та по яких приймаються рішення, є питаннями професійної, тобто вузької компетенції або спеціалізації.

Сергій Лещенко не спеціаліст з охорони культурної спадщини. Але він дозволив собі тиснути на прийняття суто рішення суто професійного кола. Підозрюю, що він і потрапив на це засідання не як пересічна роззява, а використавши свій статус народного депутата.

Абсурдність його дій мені вбачається очевидною. Наступного разу він так само заявиться на засідання, приміром, вченої ради Інституту археології, або ради по захистах Інституту історії та наполягатиме на рішенні, яке вважатиме для себе правильним. В принципі він і дозволив собі те саме, що нещодавно зробила сумновідома активістка Аннабелла Моріна, яка заявилася на прес-конференцію Інституту археології НАН та влаштувала там скандал.

Політик, який дозволяє собі подібне, аж ніяк не може вважатися чесним, коли він заявляє про необхідність системних змін.

Водночас я не можу втриматися від оцінки дій членів ради. На мій погляд ви можете розглядати питання в присутності будь-яких сторонніх осіб, але не повинні приймати рішення в їх присутності. Це стосується не лише людей з вулиці, але й співробітників Мінкультури, які не входять до складу ради. І вам варто було припинити засідання, а не ковтати мовчки витівки цього невігласа.

Другий момент. З сюжету я несподівано для себе відкрив новацію, яка раніше в положенні про цю раду була відсутня. З’ясувалося, що «у разі рівного розподілу голосів вирішальним є голос головуючого на засіданні».

Я не можу зрозуміти, чому у раді, діяльність якої спрямована на вироблення наукових (!) рекомендації та пропозицій, людина, яка виконує символічні адміністративні функції, має два голоси! Особливо, якщо врахувати, що до ради входять фахівці з дуже різних та вузьких напрямків пам’яткоохоронної справи.

Цікаво, що свого часу я неодноразово подавав до міністерства пропозиції стосовно положення про цю раду, де пропонував взагалі відмовитися від посад голови та його заступників. Усі члени ради такі поважні та досвідчені люди, що вони цілком здатні вести засідання по черзі.

Поцікавившись цим новим положенням про раду, я помітив ще один сумнівний момент. До складу ради входить у якості її відповідального секретаря (чому «відповідального»?) уповноважений представник Мінкультури. Ця особа також бере участь у голосування, тобто прийнятті наукових рекомендації та пропозицій.

Але вона залишається, передусім, чиновником міністерства (якою би компетентною вона не була!), тобто не може вважатися незалежною та незаангажованою.

Отже, ця історія є ґрунтом для сумного висновку. Ті, хто у владі, не дуже розуміють що, як і для чого треба робити. Ті, хто вимагає зміни системи – ще менше. А тих, хто щось знав та міг, давно немає ані в політиці, ані в міністерстві. Бо і політики, і чиновники, незалежно від політичної або владної орієнтації, належать до однієї соціальної групи. Я це підкреслюю, бо хочу нагадати те, що американський соціолог Роберт Мертон свого часу назвав «ефектом Матвія», маючи на увазі феномен нерівномірного розподілу переваг та відому євангельську притчу. Той, хто володіє, продовжує накопичувати, той, хто обмежений, втрачає останнє.

«Бо кожному, хто має, дасться і примножиться; а в того, хто не має, відніметься і те, що має» Мт. 25:29.