ЗЕЛЕНА ЛАМПА Й ГУСЯЧЕ ПЕРО

На Третьому освітньому фестивалі «Арсенал Ідей» біля стенду Літературно-меморіального музею Михаїла Булгакова панувала магія листування із модерним звуковим супроводом. Згадувався Гоголь: «Шум от пе­рьев был большой и по­хо­дил на то, как будто бы не­сколь­ко телег с хво­ро­стом проез­жа­ли лес, за­ва­лен­ный на четверть ар­ши­на иссох­ши­ми листьями». У нас до скрипіння справжніх гусячих пір’їв долучалися дзвінкі дитячі голоси та сміх.

У нашого Дому особлива аура, створена на початку минулого століття теплом грубки Саардам, що «гріла і ростила» дітей, яких в родині Булгакових було семеро. А ще мама Варвара Михайлівна брала на виховання двох кузенів та кузину. Життя сім’ї було вкрай насиченим і цікавим - святкували Різдво й Великдень, дні народження та іменини, ходили в театр, багато читали, грали на музичних інструментах, співали, танцювали, малювали, фотографували, взимку каталися на ковзанах, а влітку - на човнах, грали у футбол, крокет і настільні ігри, розводили квіти на дачі. Про всі ці події читаємо у сімейному епістолярії – діти й дорослі писали й отримували таку кількість листів, що їхній будинок можна було порівняти з поштовою скринькою.

Сьогодні у музеї Булгакова серед відроджених сімейних традицій – читання вголос на «Булгаковських збіговиськах», де діти й батьки зустрічаються з українськими дитячими письменниками. І минулого року на «Арсеналі ідей» ми здійснили проект «Читаємо біля зеленої лампи», де діти охоче читали вголос улюблені книжки. Цьогоріч вирішили: будемо присвітлі зеленої лампи писати листи, щоби нагадати про давні й дивні часи, коли не існувало планшетів, смартфонів і доступу до Wi-Fi, а люди не уявляли свого життя без листування.

Роздобули гусячі пера, старовинні ручки із сталевими перами, три чорнильниці-невиливайки, знайшли навіть прес-пап’є, підготували конверти, марки та багато музейних листівок. У музеї знайшлася дерев’яна скринька-будиночок із написом «Пошта», на неї посадили неперевершену листоношу - сову Гедвігу, подругу Гаррі Поттера (її, зроблену власноруч, подарувала друг нашого музею Ірина Шевченко).

Коли готувалися, уявляли таку картину: час від часу до нашого стенду підходить тиха, романтично налаштована дитина, ми їй розповідаємо про гусяче перо, голубину пошту, читаємо разом «Як було написано першого листа» Кіплінга або історію з «Пеппі Довгапанчохи», де Пеппі пише листа сама собі, а потім пропонуємо цій дитині теж написати комусь листа… Сталося зовсім не так – багато дітей одразу оточували наш стіл, помічали білі пера, які діяли на всіх гіпнотично, і починалося: «Що ви тут робите цікавого?», «А можна мені гусяче перо!», «Я буду писати сталевим!», «А про що писати?», «Дайте, будь ласка, конверт і марку!», «А що таке індекс?». Почули й таке: «Напишу електронного листа й запитаю адресу та індекс, щоби надіслати паперового листа» (!).

Виявилось, що є на світі такі діти, які ніколи в житті паперових листів не писали. І вперше написали - гусячими чи сталевими перами, чорнильними ручками. Користувалися чорнильницями та прес-пап’є, яке побачили вперше, наклеювали марку на конверт, писали адресу, а як її писати – не знали. Абсолютно невідомі для нового покоління речі – куди марку клеїти (хтось наклеїв на звороті), де адресу писати. Навчилися! І кидали листа до нашої поштової скриньки. Кому писали? Подружці, мамі, татові, бабусі, однокласнику, навіть самі собі, як Пеппі. «А можна я напишу листа сові?» - запитала одна дівчинка і написала: «Дорога сова, я вдячна тобі за те, що ти розносиш листи. Соня». А парочка закоханих написала листи одне одному. Хтось розгубився: «Не знаю, про що писати!», і почувши: «Пиши, що погода гарна», так і зробив.

Але більшість дітей знали! Ось фрагменти сучасного «дитячого епістолярію»: «Мамо і тату, ви найкращі. Привіт з Мистецького Арсеналу!», «Мамо, ти найкраща у світі. Я тебе дуже люблю», «Бабусю, ти незвичайна!», «Мой самый лучший друг! Я очень по тебе скучаю. Твой друг», «Бабуля и дедуля, я хочу сказать, что вы самые лучшие в мире! И я вас очень люблю!», «Бабусю, я бажаю хороших успіхів у роботі і щоби ти жила вічно», «Я пишу тобі гусячим пером, як 200 років тому».А шестирічна Віка кілька разів підносила свого листа до поштової скриньки, питала: «А він справді дійде? А мама його отримає?» І так і не наважилася вкинути, забрала з собою, щоби вдома вручити. Наймолодші, які ще не вміли писати, малювали малюночки, - їх теж надіслали. Так, кожен день ми опускали у справжню поштову скриньку близько 50 листів! Сподіваємося, адресати їх отримали.

Для старшого покоління наш проект виявився хвилюючою подорожжю у минуле. Розчулені дорослі вигукували: «Ой, у мене збереглася така чорнильниця!», «Я вчилася писати саме таким пером!», а потім теж присаджувалися, щоб листа написати. А професор КПІ поділився ностальгічними спогадами про перо № 11.  Ми почули багато добрих слів від батьків та колег за звернення до напівзабутого мистецтва писати листи. Хоча знайшлася дівчина-підліток, яка на запитання: «Коли ти останнього разу писала паперового листа?» відповіла: «Чотири дні тому. У нас з подругою така традиція».

 «У руці моєї не сталеве, а гусяче перо», - зізнався Булгаков на початку роману «Життя пана де Мольєра». Насправді гусячим пером писали його вчителі у літературі Мольєр та Гоголь, а сам Булгаков – сталевим. Можливо, серед дітей, що відвідали «Арсенал Ідей», є майбутні письменники, чому ні?

Ольга Савицька,
науковий співробітник
Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова