РЕФОРМИ МІНКУЛЬТУРИ

Завжди вважав, що не варто писати про себе. Але змушений відмовитися від цього, бо йдеться про моє місце роботи, якого мене позбавляють чиновники. Новорічний подарунок Міністерства культури України стосовно модернізації підтримки наукової діяльності та популяризації здобутків національної культури безпосередньо стосується Українського центру культурних досліджень.

          «– Чем занимается ваша лабоЛатория?

           – Слабыми токами.

           – За столько лет могли бы уже заняться и сильными токами!».

Міністерство подає такі відомості про УЦКД: «Український центр культурних досліджень у складі 2 доктора наук – сумісника, 11 кандидатів наук (8 штатних і 3 сумісника, загальна кількість штатних одиниць – 73) надає послуги з проведення семінарів, супровід українського бюро «Креативна Європа», бере разом з Мінкультури участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, забезпечує реалізацію Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини, проекту COMUS – спільного проекту Ради Європи і Європейської Комісії "Урбаністичні стратегії в історичних містах, скеровані громадянами"».

І далі: «Така діяльність наукових установ не відповідає вимогам законодавства про наукову та науково-технічну діяльність і є лише апробацією відповідних прикладних розробок та не потребує наукового обґрунтування, оскільки пов’язана з мистецькими та культурно-освітніми практиками».

Перш за все треба наголосити, що, згідно свого статуту, УЦКД проводить семінари, конференції та кругли столи, як одну із форм апробації науково-дослідних розробок і виключно за темами цих розробок.

А от «послуги з проведення семінарів», про які пише Мінкультури, це абсолютна інша діяльність, яка жодним чином не стосується роботи центру. УЦКД не надає і не планує надавати послуги стосовно підбору та бронювання місця проведення семінарів, бронювання готелів, транспортного супроводу учасників, виготовлення поліграфічної продукції, організації кава-брейків, фуршетів тощо.

По-друге, «мистецькі та культурно-освітні практики», які на думку міністерства «не потребують наукового обґрунтування» жодного відношення до діяльності УЦКД не мають.

Нарешті, третє. У період від кінця 2014 до початку 2016 рр. УЦКД першим в галузі провів реструктуризацію, у тому числі як зразок для інших установ. Саме задля модернізації управління, осучаснення фінансових можливостей і підвищення ефективності роботи. І наразі в УЦКД працює не 73 «штатні одиниці», а лише 23 особи, з яких 4 – технічний персонал. Але дійсно, існує 73 вакансії, які залишилися від старої структури, бо Міністерство не виконує власні накази і не затверджує новий штатний розпис.

То що ж таке робить УЦКД, що «не відповідає вимогам законодавства про наукову та науково-технічну діяльність»?

Наразі в Центрі виконуються п’ять науково-дослідних тем:

1. «Науковий супровід дослідного впровадження та доопрацювання Порядку обліку музейних предметів в електронній формі»;

2. «Збереження культурної спадщини України в умовах кризи та надзвичайних ситуацій»;

3. «Нематеріальна культурна спадщина в контексті культурної політики України»;

4. «Методологія створення Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини»;

5. «Аналіз стану музейних закладів та розробка критеріїв ефективності їхньої діяльності».

На цей рік планувалося відкриття ще двох тем. Однієї стосовно електронного обліку пам’яток (створення електронного Реєстру), іншої – стосовно аналізу ефективності органів охорони культурної спадщини, стану пам’яток та рекомендації стосовно змін пам’яткоохоронної системи та законодавства. Нажаль, не складається…

Ідеї міністерства вражають новизною: «Мінкультури профінансує на конкурсній основі завершення у 2017 році розпочатих у попередні роки наукових розробок, які перебувають нині на завершальному етапі». Але на теми, розпочаті в попередні роки, поширюється дія авторського права. Яким чином ці розробки можуть бути продовженні «на конкурсній основі»?

Міністерство пропонує перетворити науково-дослідні установи на культурно-просвітницькі центри. Подібні центри згадуються у Законі «Про культуру» як один з видів закладів культури базової мережі (ст. 23). Але жоден нормативний документ не роз’яснює, що це таке. Більше того, усі культурно-просвітницькі центри, що існують на сьогодні, є громадськими об’єднаннями.

Наразі УЦКД є державною науковою установою, атестованою державою відповідно до законодавства. Перетворення його на культурно-просвітницький центр є фактичним знищенням, хоча би з тих міркувань, що бюджетне фінансування для таких роботи центрів є дуже проблематичним, а чистий госпрозрахунок під дахом Мінкультури (ми це вже проходили!) має величезні корупційні складові.

Прикро, що новації стосовно «модернізації підтримки наукової діяльності» розроблялися таємно від наукових установ. Більше того, Міністерство останні два місяці, як це було і в попередні роки, вимагало від керівництва УЦКД подати на наступний рік заявки по наукових темах. Жодного слова про зміни, про те, що таке планування більше взагалі не потрібно, ми не чули. Наскільки мені відомо, про це не знали навіть ті управління Мінкультури, які фактично і є замовниками відповідних тем. Така неповага до людей, які здійснюють наукові дослідження, є, на мою думку, невдалим початком «модернізації управління, осучаснення фінансових можливостей і підвищення ефективності роботи».

Усю цю реформу науково-дослідних установ вигадано та розроблено у надрах Департаменту мистецтв та навчальних закладів. У зв’язку з чим виникає два прості питання, і зовсім вони не риторичні!

1. Яке практичне відношення мають автори ідеї «модернізації» до організації наукової діяльності?

2. Коли і де ці люди здійснювали подібне реформування і які були його наслідки?

Зрозуміло, Мінкультури є лише частиною великого державного та суспільного механізму. З усіма його проблемами, головною з яких наразі стає некомпетентність. Але є і пряма відповідальність міністра як посадовця та як політичного діяча. Доручати складну та делікатну роботу реформування наукових установ людині, яка про науку знає лише в контексті факультативної теми про роль дитячих мистецьких шкіл в процесах культуроутворення, було не варто. Бо, наприклад, ніхто не доручає реформувати Національну академію наук України водопровіднику. Навіть пори те, що він можливо і працює у Президії НАНУ.

Оцінювати наукові результати мають фахівці. Так побудована наука у всьому світі. Для цього існує такий важливий інструмент як рецензування та наукова апробація. Науково-дослідні розробки Мінкультури здійснюються за конкретними напрямками – бібліотечна справа, музейна, пам’яткоохоронна тощо. Хто з чиновників того департаменту міністерства, який розробляв ідею «модернізації», є фахівцем у музейній або пам’яткоохоронній справі? Їх там немає! Тоді, яким чином оцінювалася ефективність діяльності науково-дослідних установ?

Якщо міністерство заявляє про «відмову від застарілих радянських методів управління», то воно має розпочинати з себе. Інакше все це дуже сильно нагадує діяльність типового райкомівського інструктора радянських часів…