Декомунізація по-херсонськи

Минулого тижня я мала нагоду бути в Херсоні з простим і складним завданням. На запрошення Сергія Дяченка та його колег, які реалізовують проект «Open museum: музей у публічному просторі», що спрямований на малі і середні музеї Херсонської області, у колі близько двадцяти директорів усіх районних музеїв регіону ми говорили про «закон про декомунізацію» та всі проблеми, що його супроводжують. Бо його нерозуміння, як виявилось, може стати на заваді подальшого розвитку цих осередків культури – чим, власне, й займається команда активістів культури.

Першою моєю емоцією після запрошення було здивування, адже від часу, коли Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» вступив у дію пройшло вже більше року, з позиції Києва, здається, вже стільки переговорено і усвідомлено… Але потім, коли ти говориш з директорами музеїв, деякі з яких розташовані в населених пунктах з кількома тисячами населення, і кожен з них може розказати свою історію з цієї теми, ти розумієш, що крапку ставити не те що рано, а категорично не можна. Треба говорити про історію процесу, пояснювати необхідність, аргументувати і наводити приклади… і справді їхати туди, в регіони, особливо ті, де рідко бувають «київські гастролери».

Зрештою, на зустрічі 8 вересня 2016 року в Херсонському обласному художньому музеї імені О. Шовкуненка десь так і було. Вони, хтось молодший, хтось має по 30 років стажу, спершу слухали, конспектували, а потім сперечалися до хрипоти, задавали море запитань, хтось виплескував всю образу «на Київ і владу», а потім говорили-обговорювали, ділилися враженнями і досягненнями.

Хоча хід зустрічі та висновки з неї можна було передбачити заздалегідь, оскільки за півтора роки «страшна» декомунізація встигла обрости такими міфами, що, часом, дивуєшся, звідки вони могли взятися. А причин всьому цьому, насправді, три:

-          перша – люди лінуються читати документи (положення, закони), незважаючи на те, що вони регулюють їхнє життя і роботу;

-          друга – рабська совкова психологія у пересічного українця, який навіть не намагається наводити аргументи у відповідь, коли начальник/керівник віддає наказ, причому навіть найбезглуздіший;

-          третя – ніхто й ніколи не думає про людину, тому нікому в голову не прийшло, розуміючи ситуацію та обставини, перш ніж приймати закон, розробити систему його імплементації аж до найнижчої ланки. Але не «вогнем і мечем», а зрозумілими методами, які б з кожним кроком мали все більше й більше прихильників.

До чого це я? Дивно і моторошно було слухати колег, які навперебій розповідали про відвідувачів, які вимагають прибрати георгіївську стрічку з вітрини, коли вона є частиною експоната; про керівників відділів культури міських та районних адміністрацій, за безглуздим усним наказом яких за ніч зникали цілі експозиції, бо останні боялися якихось покарань і штрафів, так само не почитавши закон №2558; і про банальну розгубленість музейниць, які просто не знають що робити з історією, що стала легендою, але не вписується в сучасну систему патріотичного виховання. Я про Бої на Каховському плацдармі…

І ти пояснюєш, що викреслювати їх з історії краю не треба – варто просто говорити не про чийсь умовний героїзм, а про трагедію тієї частини України, яка в 1920-му році була ареною, на якій зіткнулися списи шістьох імперських і просто амбітних акторів.

Ти береш, і в сотий раз читаєш той фундаментальний абзац «заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного режиму в експозиціях музеїв, тематичних виставках, Музейному фонді України, а також бібліотечних фондах на різних носіях інформацію».

Ти говориш, що декомунізація – це не замалювати зірки на танках і пілотках, декомунізація – це позбавити історичні наративи ідеологічної патини, а залишити лиш голе тло фактів, щоб відвідувач міг сам робити висновки. 

Ти переконуєш, що декомунізація – це зробити музей доброзичливим для відвідувачів, на противагу тим стереотипам, що вкорінювалися роками, з гнучким графіком, , відкритістю для всіх категорій відвідувачів, проблемними питаннями у роботі тощо.

На щастя, вони це теж розуміють. Може, не зовсім знають, як то робити… Але саме для цього й існує проект «Open museum: музей у публічному просторі». Та про нього і його результати я розкажу трохи згодом.

Леся Гасиджак, к.і.н.,
редактор веб-сайту "Музейний простір"
ГО "Український центр розвитку музейної справи"