ПРИМАРА МУЗЕЙНОГО КОЛАПСУ (приховане закулісної законотворчості)

11 листопада 2015 року Верховна Рада України прийняла за основу зі скороченням строку підготовки проект Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури» (№2669-Д), внесений народними депутатами І. І. Подоляк, С. О. Тарутою, М. Л. Княжицьким та М. В. Матіос.

На фоні тривалих розмов у музейному середовищі про актуальність запровадження конкурсної процедури призначення керівників музейних закладів, парламентське проміжне рішення виглядає немовби прогресивним кроком у вирішенні окремих задавнених проблем національного культурницького поступу. Про це свідчить і оптимістичний коментар Віце-прем’єр-міністра – Міністра культури України В’ячеслава Кириленка, який охарактеризував його як «спільний продукт парламенту і Уряду, …який, в основному для всіх є прийнятним». За словами очільника міністерства, упродовж останніх місяців «відбулося багато дискусій на цю тему в профільному комітеті» Верховної Ради України [2].

Тим часом дискусійним майданчиком обговорення важливої теми стало не музейне середовище, а лише обмежений простір профільного для культури, але не музеєзнавства, комітету. Про скільки-небудь ґрунтовний аналіз положень проекту серед музеологів країни, керівників музейних закладів так і не довелося отримати жодної інформації. Очевидно, що вони виявилися відлученими від цього процесу, немовби він зовсім їх не стосується. За таких обставин, законопроект більше схожий на підготовку чергового новорічного сюрпризу для музейників у вигляді знаменитого кота в мішку, коли насправді вони отримають дещо інше, аніж сподівалося.

Законодавці ж мантрично стверджують, немовби цей закон вкрай необхідний «для зміцнення демократії та розвитку самоврядності у сфері культури, вдосконалення професійних стандартів і наближення нормативного забезпечення охорони культурної спадщини України до стандартів ЄС». Також вони обіцяють, що «прийняття цього законопроекту уможливить початок реформ в галузі культури» [8, с. 1]. Щоб не заколисуватися примарною урядово-парламентською «турботою» запрошую музейників, передовсім керівників музейних закладів, разом проаналізувати прийнятий у першому читанні законопроект. Отже:

       I. Законопроектом передбачається доповнити ст. 21 Закону України «Про культуру» такою новелою: «Керівника державного чи комунального закладу культури призначають на посаду шляхом укладення з ними контракту строком на п’ять років за результатами проведення конкурсу. Особа може обіймати посаду керівника державного чи комунального закладу культури не більше двох строків підряд» [10, с.1].

 Насправді, незрозумілим і непереконливим є обмеження можливості центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері культури і мистецтв (Міністерство культури України), органів місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні ради) самостійно, без конкурсу, призначати керівників музеїв, зважаючи на те, що всю відповідальність за діяльність підпорядкованих закладів несуть саме вони. Скажімо, якщо після закінчення першого 5-річного контракту керівник успішно виконав свою програму, має можливість  і надалі ефективно керувати закладом, якою є необхідність проведення повторного конкурсного призначення, якщо можна продовжити контракт на черговий термін і не встрявати в бюрократичні виборчі ігри? Хіба міністерству чи радам більше нічим займатися, як перманентно проводити конкурсні процедури?

Обмеження директорування двома термінами (10 років сукупно) теж викликає подивування. Зрозуміло, що його запозичено із Закону України «Про вищу освіту». Проте, чи співрозмірно порівнювати колектив і масштаби діяльності вищого навчального закладу зі, скажімо, районним краєзнавчим музеєм, де за штатним розписом всього-навсього кілька працівників? А якщо керівник цілком віддається роботі, успішно реалізовує музейні проекти, добився значних успіхів, його поступ і успішне керування закладом неодмінно треба безпідставно обірвати і взяти на роботу іншого керівника, який почне все спочатку? Фактично ж, законодавчо планується закріпити принцип фаталізму в діяльності керівника, який працюватиме з думкою, що незалежно від результатів його роботи, він стане персоною nongrata, будевигнаний з посади як професіонал і як використаний матеріал. У закон закладається норма, яка вилучає мотиваційну складову до музейного подвижництва, бо апріорі будь-яке заохочення за позитивний кінцевий результат роботи впродовж 10 років відсутній!

Натомість, маємо приклади успішного керівництва закладами видатними постатями, які все життя поклали на вівтар музейної справи: Дмитро Яворницький більше 30 років керував Катеринославським обласним музеєм ім. О. М. Поля, Дніпропетровським історично-археологічним музеєм (нині ‒ Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького); Борис Возницький майже 50 років керував Львівською картинною галереєю; Михайло Сікарський майже 60 років розбудовував Переяслав-Хмельницький історичний музей та Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Чи стали б вони такими, якби кожні 5 років доказували своє вміння конкурсній комісії, а через 10 років були звільнені? Чи нові Яворницькі, Сікорські й Возницькі сучасній Україні не потрібні? Запитання риторичне.

Отже, законопроектна норма є банальною ілюстрація сучасних українських реалій, за яких для влади фахівці маловартісні, порівняно з родинними чи бізнесовими постатями; чергове українське «реформаторське» ноу-хау, спрямоване на подальше гальмування й нуртування музейної галузі. Чи назве хто-небудь таку логіку дій законотворців мудрою й державницькою? Напевно, що ні, окрім тих, хто волів би бачити музейну справу України й надалі притлумленою постійними кадровими чистками, конфліктами й неспроможною переконувати громадян країни в самобутності їхнього буття на противагу імперським окупаційним постулатам про марґінальність і вторинність рідної культури.

Інша колізія: як правило контракт з керівниками закладів укладає один міністр (голова ради), а на завершення його терміну з’являється інший, нерідко інших партійних, політичних, ідеологічних і культурних уподобань. З’являється бажання (особисте чи як директива зверху) вибудувати віддану партійну вертикаль у закладах культури, як це можна було бачити за керування міністра Кулиняка. І ніяка конкурсна процедура не гарантує прийняття кінцевого рішення відповідно до одноосібного бажання. Законодавчо закріплений механізм «конкурс + контракт» позбавляє керівництво музейної галузі набридливих оскаржень у суді незаконних звільнень керівників, а закулісні призначення невдовзі майстерно маскуватимуться ширмою демократичного конкурсу.

Ймовірно через 5, і обов’язково через 10 років новий керівник музейного закладу ніскільки не сприятиме повноцінному функціонуванню галузі культури та збереженню культурної спадщини. Бо, як правило, новий керівник ‒ це «нова команда», нові вибіркові звільнення зверху донизу, нові працівники зі стійким імунітетом до музейної проблематики. Процес імплантації керівника-чужинця в усталений колектив музею потребує певного часу й психологічної майстерності. «Неофіти» ж у гонитві за моментальними результатами роблять ставку не на індивідуальну роботу з кожним працівником, а на сформування власної «нової» адміністративної команди переважно не з професіоналів, а зі своїх знайомих, співробітників за попередніми місцями роботи, нарешті, родичів тощо. Це можливо зробити тільки за умови звільнення під різними приводами працівників, що й породжує конфлікт інтересів. Його вирішення стає основним змістом «реформаторської» діяльності нового керівника впродовж перших років директорування, що й спостерігається нині в деяких «оновлених» музейних закладах країни. Очевидно, музейна спільнота найближчими роками стане свідком регулярних кадрових зачисток, унаслідок чого музеї позбудуться частини фахівців зі значним досвідом роботи.

Пропонована схема системно-конкурсної заміни керівників музейних закладів ‒ це чергова спроба паралізувати музейну справу в Україні, яка, незважаючи на численні проблеми, усе ж продовжує залишатися посутнім фактором збереження етнічної самобутності й розвитку національної ідентичності. Це також спроба виставити керівників як козлів відбувайлів, і пов’язати винятково з ними стагнацію музейної галузі: мовляв, вони не справляються зі своїми обов’язками. Таким чином успішно приховується деструктивна діяльність органів державної влади, парламентарів, які зробили все для того, щоб музеї законсервувалися в своєму розвитку. Хіба керівники винні в тому, що їхні проекти розвитку розбиваються об китайську стіну законів Верховної Ради України та постанов Кабінету Міністрів України, які фактично паралізували поступ галузі впродовж останнього десятиліття. Ось свідчення:

       I. З державного бюджету фінансуються лише:

- зарплата,

- нарахування на зарплату;

- комунальні послуги.

    II.            Не фінансуються з державного бюджету:

-  поточні ремонти;

-  капітальні ремонти;

-  нове будівництво;

-  закупівля експонатів;

-  придбання виставкового обладнання;

-  наукова діяльність;

-  видавнича діяльність;

-  службові відрядження.

ІІІ. Зовсім заборонено:

-  придбання автотранспорту (з 2008);

-  мати більше одного легкового автомобіля (з 2014);

-  придбання меблів (з 2008);

-  проведення ремонту приміщень (з 2008);

-  витрати на придбання мобільних телефонів та оплату послуг мобільного зв’язку (з 2008, 2014);

-  витрати на проведення виставок, ярмарків, з’їздів, симпозіумів, конгресів за рахунок коштів загального фонду бюджету (з 2015);

-  вступ до міжнародних організацій (з 2014);

-  збільшення чисельності працівників (з 2008);

-  ініціювання питань про надання закладам (установам) статусу національного (з 2014);

-  службові відрядження за кордон без погодження з Віце-прем’єр-міністром України згідно з розподілом функціональних повноважень (з 2014).

За таких драконівських умов і неможливості Міністерства культури України брати на себе консолідовану з керівниками музейних закладів відповідальність за результати втілення авторських концепцій розвитку музеїв конкурсний відбір працівників не стане панацеєю від усіх музейних проблем. Ситуація зміниться тільки тоді, коли припиниться деструктивний вплив владних структур.

Керівник ‒ ключова фігура в повсякденній діяльності музейного закладу, що його харизмою, чи навпаки, відсутністю харизми, переформатовується в потрібному владі напрямку. Не випадково в 1920-ті ‒ 1930-ті роки окупаційна влада в Україні починала ревізію діяльності музеїв і культурної спадщини загалом саме з керівників музеїв. Згадаймо, хоча б організатора й директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер ‒ Національний художній музей України) впродовж 1902‒1923 років Миколу Біляшівського, усуненого з посади 1923 року. На його місце прийшов колишній чекіст без закінченої середньої освіти Андрій Винницький, який доти займав адміністративну посаду завідувача музейно-екскурсійно-виставочного відділу Київської губернської політосвіти. За спогадами Вадима Павловського, «з приходом Винницького обставини праці в музеї круто змінилися. Він «адміністрував», видавав безглузді з наукового погляду накази, не рахувався з вимогами та особливостями музейної праці, зокрема по зберіганню зібраного в фондах музею багатющого матеріялу…

Десь у 1925‒26 pp. неофіційний співробітник ҐПУ, який працював у музеї бібліотекарем ‒ Антін Онищук, колишній народний вчитель з Гуцульщини, який був у політичному контакті з Винницьким, а також Євген Дзбановський, пов’язаний з Винницьким і прийнятий ним до музею на посаду вченого секретаря, почали розповсюджувати чутки про буцімто «некомпетентність» археолога Валерії Козловської і, особливо, Данила Щербаківського, про те, що, мовляв, Щербаківський «не вміє», або «не хоче» оберігати збірок музею від руйнування. Потроху почали йти чутки, ніби Щербаківський навмисне робить це, щоб понищити музейні фонди. Далі Онищук і Дзбановський почали «перевіряти» стан цих фондів…» [7,  с.86-87]. Чи не вбачаються аналогії в сьогочасних осередках конфлікту музейних інтересів?

А як бути, якщо буде тільки один кандидат на посаду? Як тоді відбуватиметься повноцінний конкурс? А якщо з різних причин конкурсні комісії не визначать переможців, хто в такому випадку керуватиме закладами? Виконуючі обов’язки директора? Але ж у національному класифікаторі України (класифікаторі професій) ДК 003:2010 є тільки «генеральний директор», «директор установи (підприємства, організації) культури (кінотеатру, театру, кіновідеопрокату, кіностудії та ін.)» і немає «виконуючого обов’язки»! Що ж кадровики запишуть у трудову книжку такому працівникові?

    II.            Чергова новела законопроекту:«Стаття 21-1. Вимоги до керівника державного чи комунального закладу культури.

1. 1.      Керівником державного чи комунального закладу культури може бути особа, яка має вищу освіту, стаж роботи у галузі культури не менше трьох років, володіє державною мовою та здатна за своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем виконувати відповідні посадові обов’язки.
2. 2.      Керівником національного закладу культури може бути особа, яка має вищу освіту, стаж роботи у галузі культури не менше трьох років, володіє державною мовою, досвід роботи на керівних посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності не менше трьох років та здатна за своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем виконувати відповідні посадові обов’язки»[10, с.1].

За розмовами про професіоналізм у музейній галузі насправді приховується спроба депрофесіоналізації. Як насправді фахово буде керувати музейною справою людина, яка дня не працювала в музеї й не має відповідної освіти? З тексту законопроекту випливає, що не має значення, яку саме «вищу освіту» матиме кандидат. Стаж роботи в галузі культури важливий сам по собі, без різниці, яку посаду особа займала, тобто в діапазоні від керівника до робітника, але зі «здатністювиконувати відповідні посадові обов’язки». Якщо вести мову про національні музейні заклади, то, виявляється, стаж роботи в музеї, у тому числі на керівних посадах, не має ніякого вирішального кваліфікаційного значення. Жодного слова про наявність спеціальної освіти, у даному випадку зі спеціальності «музеєзнавство (музеологія», «пам’яткознавство»; наявність наукового ступеня за спеціальністю «26.00.05 – музеєзнавство. Пам’яткознавство». Чи на кафедрах музеєзнавства декількох українських університетів уже не готують майбутніх керівників музеїв?

Натомість, і на цю обставину слід звернути особливу увагу,  важливо, щоб окрім будь-якої трирічної роботи в культурі, ще був «досвід роботи на керівних посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності». Очевидно, автори й досі пам’ятають, як у пріснопам’ятні радянські часи директорами майже всіх обласних і республіканських музеїв ставали здебільшого партійні та комсомольські функціонери, яких найчастіше почесно прилаштовували керувати там до пенсії або ж після неї. Напевно, цю радянську традицію працевлаштування директорами музеїв сучасних керівників органів державної влади й місцевого самоврядування та організацій усіх форм власності вони хотіли б поновити, що не викликає особливої радості від такого ретроградства народних депутатів. Тим часом, ст. 42 Закону України «Про вищу освіту» встановлює наявність у претендента на посаду керівника вишу «стажу роботи на посадах науково-педагогічних працівників не менш як 10 років» [5]. Порівняйте це зі стажем у галузі культури:  не менше трьох років! Очевидно, що цього замало, особливо ж для керівництва національними закладами. Навіть у «Довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 81. Культура та мистецтво» передбачена наявність у генерального директора національного музею, директора музею повної вищої освіти відповідного напряму підготовки та стажу роботи в галузі культури за професіями керівників нижчого рівня не менше 5 років. Очевидно, що ігнорування попередньої роботи кандидата на керівних посадах у музеях, як і загалом пониження стажу роботи в галузі культури до 3-х років у новому законопроекті необхідне для проведення в керівники музеїв людей, які мало пов’язані чи не пов’язані зовсім із музейною спільнотою й пам’яткоохоронною діяльністю.

Як видно, визначення вимог до кандидатів  на керівника загалом у галузі культури має дуже широкий діапазон відмінностей, а тому краще було б мати окремі підзаконні акти Міністерства культури України чи Кабінету Міністрів України, які б враховували специфіку, скажімо, музейної справи, бібліотечної справи, театральної діяльності тощо. Умови проведення конкурсу не можуть деталізуватися в узагальнюючому законі «Про культуру», оскільки не відображають специфіки кожної підгалузі. Також не можуть ретельно виписуватися і в законах нижчого рівня, скажімо в Законах України «Про музеї та музейну справу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про театри і театральну справу», «Про охорону культурної спадщини», бо ці умови не апробовані практикою, і в процесі застосування потребуватимуть змін, уточнень, які вносити в закон кожного року буде неможливо.

Окрім цих основних зауважень, потребують уточнення деякі положення власне процедури проведення конкурсу, наприклад:

• Йдеться про те, що «членами конкурсної комісії можуть бути:- незалежні фахівці у сфері культури, публічного або бізнес адміністрування» [10, с. 4].

Постає запитання: як незалежні фахівці «публічного або бізнес-адміністрування», незнайомі зі специфікою музейної діяльності й не маючи відповідного досвіду практичної роботи, можуть оцінити відповідність кандидатів посаді керівника музею? Відповідь на поверхні: якщо до музеїв «заводимуться» представники бізнесу, їх буде кому лобіювати.

• Передбачається, що «у разі проведення конкурсного добору…по три кандидатури до складу конкурсної комісії подають члени трудового колективу…»,а далі стверджується, що «членом конкурсної комісії не може бути особа, яка… є членом трудового колективу закладу культури, в якому проводиться конкурс» [10, с. 4, 5].

У такому випадку, чиї ж кандидатури до конкурсної комісії подає трудовий колектив? Менеджерів? Бізнесменів? Політиків?

Нарешті, постає ще одне запитання: а інші судді хто? Які це 3 представники від «громадських організацій у сфері культури»? Чи потрапляють під це визначення Музейна рада при Міністерстві культури України, національні комітети ІСОМ, ІСОМОS, нарешті, Наглядова рада музею? Відомо, що нині будь-яку громадську організацію можна зареєструвати за 7 робочих днів за наявності лише двох осіб засновників!!! Подібні масові маніпуляції зі створенням політичних партій і рухів можна спостерігати під час кожної чергової виборчої кампанії до рад різних рівнів.

Отже, 3 представники від громадських організацій ‒ це знову ж таки, як кіт у мішку, не кажучи вже про їх фаховість у музейних справах. Ще три представники ‒ від трудового колективу, але не члени трудового колективу!!! Залишаються три представники Міністерства культури, які теж можуть бути не працівниками установи й не представляти музейної спільноти. Питання «а судді хто?» так і залишається без конкретної відповіді. Зрозуміло тільки те, що можливі ситуації, коли керівників музейних закладів обиратимуть особи, які до музейної справи не мають жодного стосунку.

• Спочатку стверджується, що «конкурсна комісія складається з дев'яти членів», а далі пропонується: «Конкурсна комісія вважається повноважною в разі затвердження в її складі не менше шести осіб» [10, с. 3, 5].

Погляньте на картину Брейгеля на початку цієї статті й побачите теж саме символічне число сліпців ‒ 6, якіне за фізичною вадою, а внаслідок своєї недалекоглядності, об’єдналися й покладаються один на одного! Отже, до закону закладається можливість маніпуляції кількістю затверджених членів конкурсної комісії за потреби провести необхідне рішення. А чому кількісний склад конкурсної комісії має бути чітко фіксованим і максимально мінімізованим? Чому не передбачити цей склад у кількості не менше 10 осіб, залежно від статусу й специфіки закладу? Відповідь теж на поверхні: щоб комусь легше було приймати необхідні рішення.

• Сумнівною є вимога: «Упродовж трьох робочих днів після закінчення строку подання орган управління оприлюднює на своєму офіційному веб-сайті документи», які кандидат на посаду подає органу управління [10, с. 5].

Оприлюднення в інтернеті детальної автобіографії, копії документа, що посвідчує особу, копії документів про вищу освіту; рекомендаційних листів, мотиваційного листа, напевно, вже є втручанням в особисте життя кожного кандидата, причому ще до процедури «добору кандидатів на посаду керівника»:особа може бути недопущеною до участі в конкурсі, а її матеріали вже гулятимуть віртуальним безмежжям.

• Те ж саме стосується ще одного бажання авторів законопроекту: «Орган управління забезпечує відео- та аудіофіксацію усіх засідань конкурсної комісії та розміщує матеріали засідань конкурсної комісії на своєму офіційному веб-сайті»; можливості участікандидатів «в засіданнях конкурсної комісії в режимі відео-конференції»; оприлюднення на офіційному веб-сайті органу управління «умов праці, відомостей про матеріально-технічну базу закладу культури, фінансову звітність за попередній бюджетний період закладу культури, в якому проводиться конкурс», «істотних умов контракту» [10, с. 6, 7].

• Пропонується, щоб «обов’язковими умовами контракту з керівником державного чи комунального закладу культури» була «програма розвитку закладу культури на один та п’ять років, яка розглядалася на засіданні конкурсної комісії» [10, с. 8].

Цю директиву Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України прокоментувало так: «Звертаємо увагу, що такі положення не узгоджуються з природою трудового договору, визначеного Кодексом законів про працю України, а тому програма розвитку не може бути невід’ємною частиною трудового договору (контракту)» [3].

Очевидно, у майбутніх планах авторів законопроекту ‒ завести в керівні музейні крісла менеджерів від великого бізнесу, передовсім арт-бізнесу, які ймовірно, під своїх «управителів» інвестуватимуть кошти на розвиток окремих музейних програм, передовсім тих, які в перспективі даватимуть фінансовий зиск.

Претенденти на посаду подаватимуть концепцію розвитку, ніскільки не підкріплену наявними фінансовими ресурсами. Це буде радше Fata Morgana, маніловщина, за умов, коли коштів на реалізацію тих прожектів ніхто не дає, а Міністерство культури України чи місцеві ради, які фінансують музейні заклади, залишають їх автора сам на сам з пошуками фінансових ресурсів. Тому за 5 років жодних серйозних напрацювань у музейній галузі України реалізувати неможливо. Звичайно ж, якщо мова не йде про персональні музеологічні проекти голови Верховної Ради України, Президента України чи  інших високопосадовців, які мають доступ до бюджетних коштів і важелі впливу на бізнес-структури, що на певний час стають меценатами (згадаймо Київ, Батурин, Чигирин, Канів, Мотронівку і т. д.)

• Особливо відвертими й показовими  є «допоміжні критерії під час голосування на користь кандидатів», якими  пропонується вважати:

-  післядипломну освіту в галузі управління;

-  ступінь MBA (Master of Business Administration), MPA (Master of Public Administration), MLA (Master of Liberal Arts), магістрбізнесадмініструваннячимагістрдержавногоуправління;

-  науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук), чи доктора наук;

-  досвід роботи на керівних посадах в українських/міжнародних компаніях, установах, програмах, проектах в галузі культури;

-  володіння офіційними мовами Європейського Союзу;

-  досвід розроблення і реалізації інвестиційних та інноваційних проектів;

-  схвальні відгуки в українських та закордонних галузевих засобах масової інформації;

-  бездоганна ділова репутація» [10, с. 7].

Формування певної інфраструктури арт-ринку передбачає також підготовку законодавчої сфери, що й продовжується в даний час в Україні. Як видно, більшість із цих критеріїв теж спрямована на законодавче «заведення» до музеїв представників бізнесу, причому не тільки українського, а й чужоземного. Вони не враховують специфіку діяльності комунальних музеїв (обласних, районних, міських, селищних, бо де там магістри гуманітарних наук, досвід роботи в міжнародних компаніях та реалізації інвестиційних проектів, схвальні відгуки в закордонних ЗМІ тощо. Отже, метою авторів проекту є не лише найбільші музейні колекції (київські, львівські); провінційні музеї теж можуть бути не менш привабливими.

Цей висновок підтверджується першим проектом змін до закону №2669-1 від 24 квітня 2015 року, яким передбачалося: «Керівником закладу культури може бути громадянин України, іноземець або особа без громадянства», а також директивною вказівкою для членів конкурсної комісії «під час проведення конкурсу перевагу …надавати кандидатам», які хоча б формально відповідають переліченим вище допоміжним критеріям [9, с. 2, 19]. За таких обставин, попередній стаж роботи в галузі культури, професійні музеологічні знання, досвід роботи, публічні презентації програми розвитку закладу культури втрачають будь-який смисл, і виконують роль ширми, демократичного туману для романтиків задля приведення на керівні крісла музеїв представників бізнесу.

Ця «пісенька» про манну небесну для музеїв від майбутніх керівників-менеджерів уже не нова в музейному просторі України. Перше виконання її прозвучало 2011 року у виконанні біло-голубого скрипаля-газотрейдера, бізнесмена, який мав стаж роботи в культурі, післядипломну освіту в галузі управління, Михайла Кулиняка й супроводжувалося брутально-масовим звільненням керівників національних музейних закладів та процвітанням «чорної археології».

Чи назве хтось успішного музейного керівника, за освітою та заняттям менеджера, який би пропрацював у музеї 5-10 років? Чи хоч один музей в Україні, який би самостійно, без мільйонних бюджетних коштів і лобіювання керманичів країни, успішно розвинувся за такий же термін за доби СРСР чи в роки Української Незалежності? Чи відомі приклади, щоб якийсь музей в Україні створив менеджер чи бізнес-адміністратор? Натомість, усім зрозуміло, що такі «фахівці» від культури завжди приходять на готове, вже створене кимось, і не для того, щоб стати новітніми продовжувачами справи будівничих, а лише для того, щоб очолювати, контролювати, наглядати, і, нарешті, користуватися, хапати вершки.

Зверніть увагу: рекомендується обирати керівниками тих, хто «має досвід розроблення і реалізації інвестиційних та інноваційних проектів». Майже вся економіка України на сьогодні приватизована. Театральна, бібліотечна справа в країні, як і загалом у світі, є малоприбутковими, а тому й малопривабливими для бізнесу. Залишається незначний сегмент державної гуманітарної сфери, де найбільш ласим шматком, об’єктом прискіпливої уваги постають музейні колекції. Це пов’язано, насамперед з тим, щотвори мистецтва, старожитності мають значну ліквідність, а отже й  інвестиційну привабливість. Дохідність творів мистецтва в середньострокових і довгострокових інвестиціях переважає над золотом. Звідси випливає вигода від вкладання коштів у мистецькі об’єкти та встановлення над ними контролю з метою підвищення провенансу на окремі твори та імена, ринкової капіталізація окремих митців, капіталізації окремих періодів (напрямів) у мистецтві; використання колекційних творів як фінансово-економічного інструмента; формування специфічної ієрархії творів мистецтва; розвитку арт-банкінгу як інструмента державної політики у сфері популяризації й розвитку вітчизняного мистецтва; надання інформаційних послуг тощо. Одним із надзавдань сучасного арт-ринку в Україні є просування на ринок нових сучасних авторів.

На сьогодні вважається, що більша частка арт-активів знаходиться у державній власності, а держава нібито зацікавлена в тому, щоб арт-ринок залишався непрозорим. З позиції держави немовби вигідно, щоб на арт-ринок не виводилися не тільки ті твори, що належать їй, але й ті, які мають велике історичне значення й важливі для формування музейних колекцій. «Таким чином, домінування держави у сфері колекціонування, зберігання і управління вартістю арт-активів на арт-ринку стало причиною відсутності інновацій, а також збереження кастовості на ньому» [1].

Аналітики відзначають, що перешкодою до розширення арт-ринку є закритість доступу до більшої частки необхідної інформації. При цьому представники арт-бізнесу в Україні незадоволені тим, що «арт-галереї, як найбільш комерціалізована ланка арт-ринку, вимушені брати на себе нестандартні функції (займатись систематизацією, популяризацією мистецтва, фінансувати спеціальні видання, проводити мистецькі акції і т. і.)», тобто брати на себе певні функції, які доти були презумпцією держави [1]. Отже, вони зацікавлені перекласти ці витрати на державні музеї через своїх керівників-менеджерів.

Оскільки поки що музеї неможливо приватизувати, то їх можна, принаймні, очолити і включити до певного бізнес-кластеру.Арт-інвестування здійснюється за допомогою арт-менеджерів. Дослідники вважають, що в Україні «роль арт-менеджера в реаліях нерозвинутого арт-ринку набуває значно більшого значення вже тільки через те, що вони мають виключні права доступу до закритих інформаційних джерел арт-ринку. …Нагальною залишається проблема налагодження специфічної співпраці із суміжними науками» [1].

Значна роль в цьому процесі покладається на майбутніх нових керівників-менеджерів національних музеїв, що постають джерелом формування інвестиційної привабливості сучасного мистецтва, прикметного найменшим ризиком ліквідності.  Через державні й комунальні музеї арт-ринок прагне вийти на «формування відкритих реєстрів творів мистецтва (що спростить визначення автентичності творів мистецтва)» та «використання нових технологій для контролю місцезнаходження та автентичності творів». Куратори арт-бізнесу  мріють про той час, коли «наслідком еволюції арт-ринку стане вдосконалення схем функціонування закладів культури. Так, можливим є вихід на самоокупність музеїв і фестивалів, що потребує вдосконалення гнучкості інфраструктури арт-ринку» [1].

При цьому вважається, що середній мінімальний термін арт-інвестиційного циклу триває близько10 років. Причиною цього є можливі стратегічні зміни в бізнесі інвестора, тобто патрона керівника-менеджера, пов’язані з банальною закономірністю: приблизно кожні 10 років виникають фінансові кризи різного масштабу, які змушують бізнесменів переглядати власні активи й пріоритети інвестиційних стратегій. Тепер порівняйте цю тривалість інвестиційного циклу з пропонованою тривалістю роботи новітніх бізнес-менеджерів на посаді керівників національних музеїв! Напевно, що збіг буде не випадковий, а закономірний і далекоглядний. Звідси випливає, що 10-річне керівництво музеєм неодмінно має завершитися ситуацією «derMohrhatseineSchuldigkeitgetan, derMohrkanngehen», тобто мавр виконав свою роботу, мавр може піти.

Найприбутковішим видом бізнесу на сьогодні залишається ювелірний. Певно тому останнім часом стільки розмов і про Золоту скарбницю країни ‒ Музей історичних коштовностей України!

Отже, приходжу до висновку, що «батьки» проекту Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури» стурбовані не стільки розвитком музейної справи в Україні, скільки заклопотані встановленням бізнес-контролю над найбільшими музейними колекціями. Очевидно, що ніхто не заперечує необхідності повноцінної співпраці державних і комунальних музеїв зі структурами арт-бізнесу в Україні. Але при цьому музеями все ж таки мають керувати музейники, а не приставлені сірі кардинали від арт-бізнесу.

Цілком очевидно, що автори законопроекту ніскільки не переймаються жебрацьким існуванням вітчизняних музеїв. Якби було так, вони б лобіювали збільшення фінансування закладів культури, що різко змінило б їх становище на краще й сприяло б консолідації українського суспільства, зростанню національної ідентичності громадян. Тим часом у музеях нардепи вбачають винятково джерело збагачення арт-бізнесу. Тому вимога проведення обов’язкових конкурсів керівників музеїв ‒ це вимога капіталу, а не нагальна потреба розвитку музейної справи в Україні. Відповідно, й Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України у своєму висновку до проекту закону наголошує, що «не вбачає потреби у прийнятті цього законопроекту як такого, що суттєво не вплине на регулювання відповідних суспільних відносин» [4].

На мою думку, зміни до чинного законодавства мають містити одне речення: «Керівника державного чи комунального закладу культури призначають на посаду шляхом укладення з ним контракту строком на п’ять років, у тому числі за результатами проведення конкурсу чи виборів у трудовому колективі».Я не знаю жодного прикладу в Україні, коли б прихід нового керівника в музей за 5 років кардинально змінив його діяльність на краще. З огляду на це, чи не краще було б обирати керівника фахівцями музейних закладів, як це апробовано багаторічною практикою вищих навчальних закладів?!

Умови конкурсів необхідно напрацювати конкретно для кожного напрямку галузі із затвердженням їх Міністерством культури України або Кабінетом Міністрів України, наприклад, у формі «Методичних рекомендацій щодоособливостей виборчої системи та порядку обрання керівника вищого навчального закладу»[див.: 6]. У випадку укладення контрактів без проведення конкурсу вибір кандидатури має погоджуватися з Музейною радою при Міністерстві культури України таукраїнськими національними комітетами Міжнародної ради музеїв (ICOM)і Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС).

З огляду на викладене вище, пропоную винести порушені питання на обговорення Музейної ради при Міністерстві культури України та чергової музейної зустрічі №4, що започатковані Управлінням музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури України з наступним зверненням до Міністерства культури України та профільної комісії Верховної Ради України з проханням внести суттєві зміни до законопроекту №2669-Д «Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури»).

______________________________

1. Арт-інвестування: світовий контекст // http://5fan.ru/wievjob.php?id=37427
2. Верховна Рада України прийняла за основу законопроект щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівників в усіх закладах культури // http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=245016322&cat_id=244913751
3. Висновок Головного науково-експертного управління 18.05.2015 // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54932
4. Висновок комітету 13.05.1015 // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54932
5. Закон України «Про вищу освіту» // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page3
6. Методичні рекомендацій щодо особливостей виборчої системи та порядку обрання керівника вищого навчального закладу // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/726-2014-п/paran11#n11
7. Павловський Вадим. Данило Щербаківський (1877‒1977) // http://shron.chtyvo.org.ua/Pavlovskyi_Vadym/Danylo_Scherbakivskyi_1877-1977.pdf
8. Пояснювальна записка 16.09.2015 // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56517
9. Проект Закону 24.04.2015 // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54932
10. Проект Закону 16.09.2015 // http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56517

© Олесь Пошивайло, доктор історичних наук, професор, 2015