Час допомагати колегам

У 1932-1933 рр. у цій будівлі розташовувалися органи НКВС, МДБ, КДБ, там допитували, «шили справи», катували і вбивали. В роки незалежності там облаштувалася одна установа зі сфери культури, на будинку з’явилась меморіальна табличка, яка інформувала про це всіх перехожих – разом із квіткою, яка була поруч останні років 10 постійно, будь-якої пори року, щодня жива. Ті, хто ініціювали встановлення таблички, навіть не підозрювали, що у тому краї, у ХХІ столітті, знову буде терор проти українців і української ідентичності, що знову будуть катування і смерті за українську мову і українську сорочку, і вони навіть уявити не могли, що їм самим доведеться переховуватися…

Даруйте за трохи довгий вступ, але днями почула історію про людину з цієї будівлі, яка, не уявляючи, як можна працювати з бандитською пропутінською владою, зазнаючи утисків за свою проукраїнську позицію, не маючи фінансової змоги не те що жити, а й існувати, приїхала в Київ до «головного органа по культурі» і написала заяву на звільнення - через неможливість виконувати посадові обов`язки.

Всі ми можемо радіти і плескати в долоні, бо:
- людина лишилася жива
- людина змогла виїхати до «Великої України»
- людина заявила про свою позицію

Але: тут у Києві людина не має ні житла, ні поки що нової роботи, ні родини, ні перспектив, бо… майже пенсійного віку.

Я, мабуть, трохи згустила фарби – щоб було якомога більш реалістично, бо насправді вірю, що фахівці тієї галузі культури не залишать в біді колегу, і житло і робота знайдуться.

А тут би хотіла звернутися до всіх вас/нас, хто працює в музейництві.

В кожному обласному центрі України є ті донеччани і луганці, які залишили свої домівки і змушені були обрати Ваше місто для (хочеться вірити) тимчасового проживання. Наскільки їм важко – ми не можемо собі навіть уявити. І серед них, хоч і одиниці, але є  наші колеги, ті, хто працював у музеях.

Тому я, від імені їх,  ДУЖЕ ПРОШУ ВАС ПРО ДОПОМОГУ.

Комусь із них потрібна робота – бо хліб поки що безкоштовно не роздають, зима на порозі, а люди виїжджали з однією валізкою… Комусь необхідно просто побути в колі колег, щоб не випадати з тієї сфери, якою вони жили донедавна, важливо бути долученим до якогось процесу, щоб відволіктися.

Так, ми всі читали замовні чи правдиві статті про «невдячних біженців»… Але ж музейне середовище не таке вже й велике і ми, насправді, практично всі знайомі один з одним, якщо хтось когось не знає, можна запитати у колег…

Може у вашому музеї є якісь пів ставки, може ви могли б порекомендувати колегу в якусь іншу «культурну» установу. Зрештою, власне музейників до України переїхало не більше десяти-двадцяти. Основна частина лишилася там, на передовій. Хтось через переконання, а більшість – через правдиве почуття відповідальності, бо екіпаж залишає корабель останнім.

Отже, будь ласка, ввійдіть в положення того колеги, який завтра може прийти до вас питати роботи. Поставте себе на його місце.  Ми не маємо права бути байдужими. Бо зараз – час допомагати.