Музей як свято і музей як будень

Харківський літературний музей відсвяткував ювілей — чверть століття від часу заснування. Відкритий у вже далекому 1988 році, він і сьогодні є центром культурного життя в Харкові, щодня широко відчиняє двері для численних відвідувачів. З нагоди пам’ятної дати ми зустрілися з Тетяною Михайлівною Трофименко — кандидатом філологічних наук, заступником директора музею з наукової роботи для розмови про історію музею, його сучасний стан і статус.

 «Музеї не лише місце експонування та збереження культурних пам’яток,
але насамперед простір, де особистість формується, навчається,
включається в процес спільної творчості завдяки залученню спадщини
попередніх поколінь».  Тетяна Трофименко


Ігор Михайлин: У своїй статті «Історія та сучасність Харківського літературного музею» («Літ. Україна», 2013. — 10 жовтня) ви написали: «Провідним напрямком експозиційної й наукової роботи музею є донесення до відвідувачів історії вітчизняної літератури в її особливій версії, що могла б зацікавити до поглиблення знань» І далі про виставку «Апокриф: тексти і долі українських письменників ХХ століття» ви пишете: «…в основі якої лежить неканонічний погляд на світ, Харків та українську літературу».

Що таке «канонічний погляд на світ, Харків і літературу»? Кому належить «честь» створення цього канону? Чому його треба поборювати? І як це здійснюється в музеї. Що таке «особлива версія історії літератури»? Як вона реалізована в музеї.

Уточню: зрозуміло, що тоталітарна держава тримається на каноні. І в 1988 році канон тієї держави необхідно було спростовувати. Але я подумав, що ідея, яку ви висловили, не тимчасова, а значно глибша, стратегічна. Чи це так? Тож як Ви ці пошуки неканонічності реалізуєте в роботі музею?

Тетяна Трофименко: Українська література ХХ століття має трагічний досвід як насильницької, так і добровільної ідеологічної «ангажованості», як і будь-яка література, що творилася в умовах тоталітарного політичного режиму. Виставка «Апокриф» була відкрита 2004 року, уже в часи незалежності, однак можна сказати, що тоталітарний спадок не подоланий і до сьогодні. Значною мірою він законсервований у «підручниковому літературознавстві», для якого класики й зараз лишаються борцями за щастя народних мас, більшість поетів — авторами одного вірша, історія літератури завершується шістдесятниками тощо. На жаль, саме на такому рівні засвоюють знання сучасні школярі. Особливо добре ілюструють ситуацію «власні висловлення», які пишуть учасники ЗНО, — цитати з них багато хто залюбки поширює в Інтернеті, жахаючись загальної неосвіченості. Однак насправді змінити ситуацію — це завдання інтелектуальної громади, і зараз знову, як і століття тому, доводиться робити це не завдяки, а всупереч. Навчити сучасну дитину (чи молоду людину) любити літературу — завдання так само складне, як і раніше, можливо, навіть складніше, бо ж зараз конкурентами вчителя чи музейного працівника є Інтернет, комп’ютерні ігри, розвинута кіноіндустрія та багато інших значно цікавіших речей.

Тож «апокрифічність» експозицій передбачає їхню альтернативність усталеній версії, обов’язкове багатоголосся, завдяки якому та чи інша постать, стиль або конкретний текст розглядаються під різним кутом зору. Також важливо, щоб про літературу ми говорили мовою, яку може зрозуміти сучасний відвідувач. У випадку експозиції «Апокриф» — це також широкий суспільно‑політичний контекст, у який включені події літературного життя. Ми спробували подати українську літературу як самодостатню структуру, із власними принципами функціонування й логікою творчого розвитку, та одночасно як один з видів культурної діяльності людини. Відповідно, літературний процес подано в системі загальнокультурних, соціальних, політичних, науково-технічних та інших процесів розвитку людства — вони репрезентовані у вигляді фотоколажу, такої собі «стрічки часу», що охоплює всю експозицію. Стрічка часу сформована основними подіями й культовими постатями кожного конкретного періоду: тут і брати Райт, і загибель «Титаніка», і реклама, і нобелівські лауреати, і фото Харкова ХХ століття. Водночас у виставкових шафах ми бачимо українські книги та часописи, які створювались і видавались у певний період часу, фотографії та особисті речі українських письменників.

Ми ставили собі за мету не тільки показати, якою була українська література ХХ століття, але й спробувати зрозуміти, чому саме такі принципи були в основі її формування, як література сприймалась суспільством, самими її творцями і як літературні тексти ХХ століття «читаються» в сучасному контексті.

Ігор Михайлин: Скільки в Україні літературних музеїв? Чи існує якась вертикаль літературних музеїв, (взаємо)зв’язки? У контексті того, що ми часто не знаємо, що видається і як відбувається літературне життя в сусідніх містах? Чи є можливість відвідати нову виставку в літмузеях Києва, Одеси, обмінятися досвідом з колегами?

Тетяна Трофименко: Власне літературних музеїв в Україні не так багато — Національний музей літератури України в Києві, Одеський літературний музей, Харківський літературний музей, обласні музеї — Житомирський та Хмельницький, літературний музей Прикарпаття. Іще добрих п’ять десятків — музеї, присвячені персоналіям, літературно-меморіальні музеї. На жаль, не можу сказати, щоб зв’язки між нашими закладами були налагодженими, а співпраця — активною. Звісно, музейники з різних міст час від часу зустрічаються на конференціях чи тренінгах, слідкуємо за подіями та новими експозиціями в Інтернеті, однак поїхати до Києва чи Одеси на відкриття виставки немає ані часу, ані фінансових можливостей. Із Одеським музеєм 2001 року ми робили спільну виставку, присвячену творчості І. Ільфа та Є. Петрова, а Національний музей літератури свого часу надав істотну методичну підтримку новоствореному Харківському літературному музеєві. Можна сказати, що на сьогодні у ХЛМ найближчі стосунки з Національним літературно-меморіальним музеєм Г. С. Сковороди, що в с. Сковородинівці Золочівського району на Харківщині. Нас об’єднує насамперед постать мандрівного філософа, якому в нашому музеєві так само присвячена окрема експозиція, а ще — бажання наблизити розуміння перебігу літературного процесу до сучасних відвідувачів, показати, що класики літератури — це не просто обличчя з грошових купюр, а цікаві й актуальні автори, яким є що сказати й нині.

Ігор Михайлин: Для чого потрібні музеї? Яку функцію вони повинні виконувати? Чи Вам відомо, коли виник перший музей? А коли виникла ідея літературних музеїв, де була вперше реалізована?

Тетяна Трофименко: Розуміння функції та призначення музеїв, безперечно, істотно еволюціонувало від найдавніших часів до сьогодні. Дослідники розглядають як протомузеї храми-печери первісного світу та колекції коштовностей із палаців правителів давніх цивілізацій, але й у часи античності, і в середньовіччі головною метою було зібрання, збереження та експонування. Епоха Ренесансу вперше розглянула музей як джерело знань, активізувала його науковий потенціал. 17–18 ст. — час виокремлення «тематичних» колекцій, що пізніше стануть основою державних національних музеїв: природознавчих, етнографічних, історико-художніх та інших.

Перші літературні музеї з’явилися в 19 ст., однак їхнє офіційне оформлення як національних музеїв припадає переважно на століття 20-те. Скажімо, будинок Шиллера в Німеччині перейшов у власність товариства імені поета 1859 року, а датою заснування Національного музею в місті Марбах є 1903 рік. У Росії в 1880-х з’явилися Пушкінський та Лермонтівський музеї. Найбільшої популярності набула ідея дому-музею — наприклад, щодо Льва Толстого вона виникла ще за його життя, однак справжнім бумом відкриття «персональних музеїв» стало все-таки 20 ст.

Зміну уявлень про функцію та роль літературних музеїв добре ілюструє історія музею Чарльза Діккенса в Лондоні. На початку 1920-х Братство Діккенса придбало будинок, у якому жив письменник від 1837 до 1839-го, та заснувало там музей, який тихо існував аж до початку 2000-х. Напередодні 200‑річчя від дня народження письменника (2012) керівництвом було прийнято рішення про повну реконструкцію закладу. Музейники виграли грант, знайшли меценатів, купили на аукціонах меблі, що належали родині Діккенсів і повністю відтворили атмосферу тогочасного життя: у їдальні ніби відбувається родинна вечеря, у кабінеті звучать уривки романів, відвідувачі можуть вільно читати прижиттєві видання письменника. У планах організаторів — костюмовані вечірки, читання біля каміну, фестиваль їжі часів Діккенса, кінопокази та вистави.

Отож, можна сказати, що нині у світовій практиці музеї сприймаються не лише як місце експонування та збереження певних культурних пам’яток, але насамперед як простір, де особистість формується, навчається, включається в процес спільної творчості завдяки залученню спадщини попередніх поколінь. Це стосується й літературних музеїв, зокрема Харківського літературного, де життя та творчість письменників також не вміщено «за скло», навпаки: усі екскурсії та освітні програми покликані дати відчути колорит того чи іншого літературного періоду, заглибитися в обставини літературного побуту та уявити себе письменником певної доби.

Ігор Михайлин: Як створюється виставка? Як виникає її ідея, виношується задум, добираються матеріали? Хто у Вашому колективі продукує такі ідеї? Якщо виставка — це художній твір, то скільки в неї співавторів? Як і ким створюється текст екскурсії. Екскурсоводи (скільки їх у Вас?) цей текст зазубрюють чи імпровізують? Наскільки творчою є робота екскурсовода? Протягом якого часу «живе» виставка? Як часто їх (виставки) треба міняти, щоб підтримувати інтерес відвідувачів? Як ви працюєте над залученням відвідувачів? Чи існує цифра: скільки відвідувачів побувало в музеї за 25 років? Які критерії виміру ефективності роботи музею?

Тетяна Трофименко: Теоретично, усі виставки мають плануватися заздалегідь та затверджуватися науково-методичною радою музею у плані роботи на рік. Саме в такий спосіб ми й намагаємося діяти, уявляючи собі, ювілеї яких письменників чекають на нас у найближчому майбутньому, а також плануючи ті виставки, які завжди користуються попитом у відвідувачів: це, насамперед, різдвяні та великодні виставки, пов’язані з відповідними літературними сюжетами, що дають можливість проводити тематичні майстер‑класи (виготовлення різдвяних листівок, різдвяних «павуків», співу колядок, писанкарства тощо). Крім того, дуже популярними є будь-які виставки, пов’язані з дитячою літературою, до яких освітній відділ музею створює цікаві й креативні освітні програми (скажімо, зараз ми активно проводимо інтерактивні екскурсії та програми, ґрунтовані на творчості Льюїса Керрола та Роальда Дала). Однак, звичайно, ідеї виставок народжуються й спонтанно — пропозиції надходять від художників чи краєзнавців; часом самі співробітники бачать потребу тієї чи іншої експозиції. Існують також пересувні виставки, коли бібліотека, навчальний заклад чи будь-яка інша установа звертаються з проханням показати тематичну виставку.

Як правило, до виставки тимчасового експонування існує чіткий текст екскурсії або експлікації, які озвучує науковий співробітник (посади екскурсовода в Літмузеї немає), а от у експозиціях, що працюють на основі постійних — «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям» та «Апокриф: тексти та долі українських письменників ХХ ст.» можна виявити власний підхід і закцентувати увагу на тому, що видається найважливішим. Саме тому «Сковорода» Тетяни Пилипчук, Наталі Руденко та Ольги Черемської може бути зовсім різним. Не лишаємо без уваги й особисті вподобання: скажімо, мені найцікавіше проводити екскурсії в залі сучасної літератури, а Ірина Сальник знайшла себе в організації «моднього шпаціру» за мотивами «Енеїди» Івана Котляревського.

Згадані мною виставки, що діють на основі постійних (створити «справжню» постійну експозицію нам не дають можливості замалі площі та відсутність коштів) діють уже кілька років: «Апокриф» від 2004-го, а «Мандрівка за щастям» — від 2011-го. Експрес-виставки змінюються частіше — протягом року їх буває близько п’яти, однак у парадоксальний спосіб харків’яни «відкривають» для себе виставку саме тоді, коли вона вже закінчує свою роботу. І це незважаючи на те, що ми регулярно надсилаємо анонси в усі харківські та багато загальноукраїнських ЗМІ, телефонуємо до шкіл і запрошуємо на виставки, роздаємо флаєри тощо.

Знову ж таки, у теорії дієвим засобом залучення відвідувачів до музею є масові заходи — і ХЛМ активно проводить або бере участь у їх організації, сподіваючись на те, що учасники щорічного «Йогансен-фесту», Різдвяного трамваю чи Ночі в музеї стануть нашими постійними відвідувачами. Точної цифри відвідувачів за 25 років існування музею я Вам не назву, однак щороку число наших відвідувачів становить близько 30 000 — на жаль, із року в рік зменшується кількість тих, хто регулярно ходить на екскурсії, і збільшується потік людей на разових заходах.

Ігор Михайлин: У чому полягає наукова робота в музеях? І в чому полягає наукова робота в Харківському літературному музеї? Ваша недавня публікація в «Літ. Україні»: де шукати архів І. Дніпровського — чим зумовлена? Скільки у Вас підлеглих, як у заступника директора з наукової роботи. У чому полягає їх наукова праця?

Тетяна Трофименко: Намагання привернути увагу відвідувачів до музейних виставок та заходів неминуче забирає багато часу — і відсуває на другий план наукову роботу, що насправді є неприпустимим. Кожен з наукових співробітників (їх у нас шість та два керівники відділів — науково-освітнього та науково-експозиційного) має власну ділянку для досліджень, відповідно до своїх зацікавлень: шістдесятництво, театр початку ХХ століття, Розстріляне Відродження тощо. Однак поточна робота — проведення екскурсій у музеї, виїзні екскурсії та лекції, опис експонатів (неодмінна опція, завдяки якій поповнюються фонди музею) — лишає мало можливостей для клопіткої праці з джерелами. Публікація в «Літературній Україні» щодо архіву письменника та драматурга Івана Дніпровського направду є криком душі, адже й заступник директора з наукової роботи може лише мріяти про те, щоб займатися виключно науковою роботою, наприклад, описом фондів чи збиранням архіву.

Досить часто можна почути: «та що ви там робите в музеї — папірці перекладаєте та каву п’єте». Цим людям хотілося би запропонувати пізнавальний квест — один день у ролі наукового співробітника Літмузею, коли візит першого-ліпшого графомана, переконаного, що його книжка має бути в фондах і на виставці, може відняти півтори години робочого часу; потім — пара екскурсій для студентів пересічного вишу, переконаних, що «укрлит нам ни к чему»; поїздка з лекцією у бібліотеку на інший кінець міста на таксі за власний рахунок тощо. Коли робочий день добігає кінця, розумієш, що жодноїсторінки статті ти так і не написала…

Ігор Михайлин: Загальновідомо, що в музеях є можливість виставити лише незначну кількість матеріалів фондів. Як би Ви оцінили об’ємність (широту й глибину) фондів вашого Літмузею? Що в них освоєно, розшифровано, а що ще навіть і не прочитано? Хто це має прочитати? Науковці з університетів та літературних інститутів чи самі працівники музею? Як, взагалі, хоча б просигналізувати науковій громадськості, що є у фондах і що там можна знайти? На відміну від істориків літературознавці не навчаються спеціально працювати в архівах. В істориків є навчальні курси з цього напрямку, а нещодавно створено й спеціальність «Архівознавство». У філологів такого напрямку в освіті немає. Їм треба про такі речі якось повідомляти.

Тетяна Трофименко: Ситуація з опрацюванням фондів безпосередньо пов’язана з питанням про наукову роботу музею. У відділі фондів Літмузею зараз працює два співробітники та головний зберігач. Їхнє завдання — підтримувати режим зберігання експонатів, видавати їх на виставки та для наукової роботи, вести облік, картотеку тощо. Якщо врахувати, що й на сьогодні опис кожного експонату має бути внесений до інвентарної книги (часом — двох) вручну, праця фондовиків багато кому могла би нагадати часи літописців Київської Русі. Я сама пропрацювала 10 років у відділі фондів і мушу зізнатися, що на власне наукову роботу часу також не залишалося.

Фондова колекція ХЛМ складає 40 тисяч одиниць зберігання, серед яких — раритетні експонати, насамперед, з архіву Івана Дніпровського: листи, фото, рукописи, прижиттєві видання письменників Червоного Ренесансу, періодичні видання та інше. До Літмузею було передано також архіви інших харківських письменників — і час від часу до нас звертаються аспіранти, що пишуть дисертації за творчістю Костя Гордієнка чи Юрія Шовкопляса, Ігоря Муратова чи Марії Цуканової. Ми не ховаємо наших фондів від дослідників, навпаки, завжди відкриті до співробітництва. Скажімо, відома дослідниця творчості Володимира Свідзінського, наш добрий друг Елеонора Соловей опублікувала двотомник, присвячений життю і творчості поета, у тому числі й за матеріалами ХЛМ.

Інша справа, що багато матеріалів початку 20-го століття зберігаються в дуже поганому стані і не надаються до того, щоб постійно їх видавати для роботи та для сканування. Тому першочерговим завданням, яке Літмузей ставить перед собою, є оцифрування колекції: тоді копії експонатів можна буде вільно надавати дослідникам. Також неодмінною умовою співпраці з науковцями є створення музейного сайту, де можна було б розмістити опис фондів, аби дослідники могли знати, які саме потрібні для них матеріали у нас є. Сподіваюся, що все це буде справою найближчого майбутнього.

Ігор Михайлин: На окрему розмову заслуговують Іван Дніпровський і Марія Пилинська, їх фонди, листування, їх кохання. Я як тільки прочитав на Вашій виставці їх взаємні листи, відразу зрозумів, що це — Клондайк. Але був переведений на кафедру журналістики й не реалізував свого плану — опублікувати ці листи або написати за їх матеріалами повість про двох закоханих.

Тетяна Трофименко: Що ж до архіву Івана Дніпровського, зокрема, його розлого листування з дружиною, то справді, цей масив рукописів належить нині до малодослідженої царини наших фондів, адже публікація таких матеріалів потребує скрупульозного коментування та залучення інших джерел. Багато зусиль щодо розшифрування епістолярію докладає науковий співробітник Наталя Цимбал. У сьомому томі збірника «Спадщина» Інституту літератури НАН України я опублікувала 40 листів з архіву Дніпровського. Однак за великим рахунком — це лише початок великої наукової роботи, оскільки лише разом із дружиною Іван Дніпровський написав близько 1000 листів, а ще ж є інші члени родини, письменники, театральні діячі…

Ігор Михайлин: Ви написали: Літмузей став осередком літературного й політичного життя в місті. Перше нібито саме по собі зрозуміле. Розкажіть про друге? І, звичайно, коротко й про перше.

Тетяна Трофименко: Насправді фраза про Літмузей як осередок політичного життя в місті стосувалася конкретного історичного періоду — кінця 1980 – початку 1990-х. Тоді виставка «Українська Голгота» стала першою спробою заговорити про репресії проти українських митців — це відбувалося на хвилі національно‑культурного піднесення та утворення українських партій і громадських організацій. Встановлення перших меморіальних дощок репресованим письменниками, пам’ятних знаків жертвам Голодомору та воїнам УПА відбувалися за участі та підтримки Літмузею. Однак зміни у вітчизняному політикумі сьогодні не дають підстав для того, щоб музей підтримував ту чи іншу політичну або релігійну формацію, навпаки — якщо ми хочемо об’єктивно відображати історію української літератури від 18 століття до сьогодні, говорити про тяжіння до якоїсь однієї світоглядної чи політичної платформи було б дивно. Прикладом може служити хоча б постать Миколи Хвильового, річницю смерті та народження якого ми вшановуємо цього року, попри те, що він був комуністом і самогубцем, адже для історії літератури це насамперед представник тієї генерації, яка перебувала на міждоріжжі національного та класового, митець, що створив геніальні твори, у яких осмислив історію України та окреслив перспективи її розвитку.

Тож у Літмузеї сьогодні збираються представники різних літературних угруповань, і україно- і російськомовні, ті, в кого у творчості домінують «ліві» мотиви, і ті, хто сповідує традиційні патріархальні цінності. Однак ідеться насамперед про творчість — Літмузей не є майданчиком для жодних політичних угруповань.

Ігор Михайлин: Як складається сучасне життя Літмузею у стосунках з державою. Як позначається на роботі музею загальна ситуація в країні, передусім режим економії, який уряд пропонує державним установам?

Тетяна Трофименко: До речі, саме в принциповій «позаполітичності» й полягає причина конфліктів з деякими місцевими громадськими діячами. Наприклад, на один з творчих вечорів, які проводилися з нагоди святкування 25-річчя Літмузею, завітав очільник Харківської організації Народного Руху. Він трохи послухав вірші запрошених поетів, а далі взяв слово і став дорікати присутнім відсутністю громадської позиції — мовляв, не час зараз писати вірші про квіти та зірки, коли наступ проти українства йде по всім фронтам. На зауваження, що присутні тут поети (більшість з них іще в 80-х боролася за відкриття Літмузею) мають чітку громадянську позицію, ми почули, що продалися злочинній владі. Потім на своїй сторінці в facebook цей добродій додав, що продалися музейники, мовляв, за посадові оклади (зарплатня молодшого наукового співробітника, щоб було зрозуміло, складає 1300 грн.) та плитку в туалеті… Парадокс полягає в тому, що ця плитка лишилася нам у спадок ще від обкомівського готелю, який колись був у приміщенні, де зараз розташовано музей, і вже давно потребує заміни. Суворі ліміти на воду та світло, яких вимушені дотримуватися всі комунальні установи (а Літературний музей підпорядкований місту і фінансується з бюджету Харкова), давно підштовхують нас оформити той самий туалет у стилі 20-х років з написом «Розруха не в клозетах, а в головах» або проводити поетичні читання при керосинках. Але, бачте, — комусь і це здається невиправданою розкішшю…

Насправді, проблеми ХЛМ не ексклюзивні: у Харківській області більшість музеїв не має охорони й сигналізації, майже всі вимушені заробляти на свої потреби самостійно. Кошти зі спецрахунків, куди перераховуються зароблені за екскурсії гроші, проводяться казначейством по декілька місяців, тож рано чи пізно ми навчимося планувати виставки заздалегідь, щоб вчасно отримувати потрібні матеріали. Те саме стосується ремонту та придбання необхідної оргтехніки (щонайменше для оцифрування колекції, хоча й мікрофони з колонками для поетичних читань і концертів теж дуже хотілось би мати…).

Ігор Михайлин: Від імені читачів, які будуть знайомитися з нашим діалогом, вітаю вас і ваш колектив з ювілеєм і бажаю здійснення усіх сміливих і скромних мрій, які були висловлені в нашій розмові.

Тетяна Трофименко: Дякую і щиро запрошую всіх читачів до Літературного музею!





Про автора:
Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (з 1996), член Національної Спілки письменників України (з 1998), літературний критик.