Таємницю поезії поета-футуриста відкрили у Харківському літмузеї

Єдиний в Україні літературний музей, в експозиції якого представлено літературний процес  1920-1930-х рр. та мистецьке і політичне підпілля 1960-1980-х рр. – Харківський літературний музей,  відзначив свій перший ювілей, 25-річчя від того дня, коли прийняв першого відвідувача. Співробітниками музею була підготовлена програма, що містила мінімум академізму і максимум живого діалогу з літературним бомондом та шанувальниками.

 Одним з  незвичних і цікавих заходів була лекція-зустріч «Альо, ріозо, юзо, бірюзо… Михайль Семенко і телеграф», презентована співробітниками музею ще в травні, під час «Ночі музеїв – 2013» та присвячена окремому періоду життя та особливостям поезії Михайля Семенка, основоположника і теоретика українського футуризму.

Футуризм - прообраз мистецтва майбутнього. Ця літературно – художня течія виникла  на початку ХХ століття в Італії. Футуристи намагалися створити нове мистецтво, проголошували культ урбаністичної, механізованої цивілізації і одночасно закликали до руйнування традиційної культури і відмови від її художніх і моральних цінностей. Наприклад, в знаменитому «Маніфесті футуризму» в 1909 р. основоположник руху Філіппо Марінетті закликав звільнити світ від всього старого і непотрібного, в тому числі від музеїв, бібліотек, пам'яток архітектури. Марінетті вважав, що тремтіти перед старими картинами і статуями, це все одно, що ховати свої емоції, замість того, щоб витратити їх на творення нового мистецтва.

Під час прикладної лекції Ольги Черемської та Ігора Сокорчука в музеї мова йшла про вплив на творчість Михайля Семенка його професійних навичок військового телеграфіста. Адже в 1914 р., з початком Першої світової війни, він опинився у Владивостоці, де після російсько-японської війни стояв гарнізон на випадок відкриття японського фронту. Поет став солдатом телеграфічної роти царської армії.

Радіофахівцю Ігору Сокорчуку належить унікальне відкриття того, що поетичні твори Михайля Семенка ("Каблепоема за океан" (1921) и "Моя мозаіка" (1922), що складаються з окремих візуальних поезій-карт, побудованих за принципом конструктивістського плакату і є початком поезоживопису в Україні – були створені під впливом попередньої роботи поета на телеграфі, і за формою римування є алгоритмами для полегшення запам’ятовування Азбуки Морзе, яка використовувалася для телеграфного зв’язку.

Крім розповіді, лекція передбачала також й інтерактивне спілкування: слухачі вчилися ловити на слух кілька настуканих морзянкою літер, потім вони самі вистукували ці літери встановленим телеграфним ключем і вишукували римічні телеграфні форми у поетичних текстах Михайля Семенка.



Очевидно, теорія/припущення/відкриття потребують досліджень і обговорень на рівні як фахівців-філологів, так і інших суміжних спеціальностей, проте такого типу атракції в своїх стінах не бачив ще жоден музей - а вони просто необхідні як для зацікавлення пересічних відвідувачів історією літератури України, а й для "перетворення" їх у шанувальників та постійних відвідувачів музею!
___________

До слова, Михайль Семенко в 1914 р. епатажно заявив: «Я палю свій «Кобзар!». Що це було? Дослідники кажуть, що перший в історії України публічний прояв несприйняття того психозу, що породив кобзарепоклонство, яке проявлялося в декаданських статтях, літературних вечорах та перевиданні «Кобзаря» - і продовжується й нині, через 100 років, у дні 200-річного ювілею з дня народження Тараса Шевченка. От тільки питання, чи є у нас другий Семенко, щоб сказати своє слово?..

Отже, в ті дні 1914-го року побачила світ маленька книжечка на 8 сторінок, яка називалася «Дерзання». Але найскандальнішою була передмова до неї – «Сам», де Михайль Семенко написав слова, актуальні і живі до сьогоднішнього дня:  «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво… тільки декілька слів… Ти підносиш мені засамльцованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво! Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі «ідеї» й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресення. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є «Рада». Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто будучи сучасним чинником, є зьявищем глибоко відразливим. Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій «Кобзар».