«Пленер на дотик»: грандіозний арт-експеримент

Автор: Сергій | 06 липня 2013 00:31 |

У Виставковій залі Херсонської обласної організації Національної спілки художників України 2 липня 2013 р. відбулося відкриття виставки «Культура на дотик», присвяченій видатній письменниці та науковцю Ользі Скороходовій – всесвітньо відомій письменниці, вченій-дефектологу, автору низки наукових та літературних праць, які були створені нею при повній відсутності зору і слуху.


Захід є фінальним етапом партнерського проекту Херсонського відділення Соціологічної Асоціації України, Білозерського районного музею та Фонду імені Поліни Райко. Глядачі мали можливість оглянути як експозицію Ольги Скороходової, яка тепер постійно експонується в Білозерському районному музеї ( про її відкриття читайте http://www.prostir.museum/ua/post/30410 ), так і мистецькі роботи, створені під час «Пленеру на дотик» (художній керівник – Макс Афанасьєв).

 

Протягом досить насиченого воркшопу молоді художники, режисери, графіки, акціоністи, скульптори, хореографи (разом 16 авторів з Херсона, Білозерки та Росії) працювали над художніми творами, присвяченими книзі Ольги Скороходової «Як я уявляю, сприймаю та розумію навколишній світ» та сприйняттю «світу одного відчуття». Концепція воркшопу передбачала низку завдань, які б допомогли учасникам не тільки формально зрозуміти, що таке відсутність зору чи інші фізичні обмеження, але й поринути в світ таких людей, де теж є поняття про красу, мистецтво, є місце креативним імпульсам, є жага торкатися прекрасного, відчувати його, врешті-решт – творити його.

 

Відомий факт: «вимкнення» одного з органів почуттів загострює інші. Навіть тимчасове позбавлення зору, слуху, нюху може стимулювати художню уяву митця. Після серії творчих вправ на асоціативне сприйняття звукової, вербальної, світової та іншої відокремленої інформації, у учасників воркшопу з’явилося нове уявлення про навколишній світ, і після зняття обмежень вони були здатні створювати принципово нові витвори мистецтва.

До речі, сформулювати завдання для проектування було досить складно. З одного боку, потрібно було створити комплекс вправ, пов'язаних з органами відчуттів і особливостями світосприймання. З іншого боку, учасники повинні були випробувати на собі досвід людей, позбавлених тих або інших відчуттів, і створити проект, який би був присвячений не стільки відчуттю, скільки його відсутності. Згодом викристалізувалися ідеї – дуже сміливі, навіть новаторські, у чомусь дещо наївні, але самобутні, щирі… Були й справжні «зоряні» проекти, достойні звання «кращих практик». Власне, і сам воркшоп – краща практика завдяки унікальності і майже стовідсоткової продуктивності.

 

Отже, в результаті двотижневої інтенсивної роботи на світ з’явилися художні інтерпретації у найрізноманітніших жанрах мистецтва та дизайну – живопис, графіка, фотографія, реді-мейд, відео-арт, монументальне мистецтво, танець, інсталяція тощо, а також ілюстрації до згаданої книги О. Скороходової.

Один з найбільш «плодовитих» авторів Ольга Семенюта запропонувала три дуже яскравих і абсолютно різних проекти. «Погляд на прив'язі, або Приземлена архітектура» присвячений архітектурним пам'яткам Херсона, точніше, іншому погляду на масштабування та сприйняття архітектури. Сліпа людина не бачить об'єкт цілком. Її масштаб – відстань, вимірювана рукою. От і автор «торкається» очима лише до того, до чого дотягується його рука, та актуалізує те, що прийнято називати архітектурою, знаходячи індивідуальність у фрагментах.

Зовсім інше враження справляє «Бабусин плед: клаптева пам'ять». Якщо перший концепт – суто інтелектуальний, то це щось дуже тепле, рідне. Надихнуло проект вміння О. Скороходової розрізняти різні види тканини. Плед, зроблений в техніці печворка, – це рефлексія автора на тему того, що тим, хто спирається на дотик, доводиться пропускати через шкіру все, що хочеться зрозуміти і запам'ятати. І від цього суть предметів пізнається незвично, основне смислове навантаження закладене в текстурі і формі. Плед бабусі авторки – це ганчірковий фотоальбом. Кожен шматочок тканини має свою історію, він – пам'ять про подію, час, емоцію. Це не просто вельвет, байка або сатин. Це літо 1962-го, нове плаття, зшите для побачення, або сорочка, куплена для доньки в комісійному магазині, або перша пелюшка першого онука. Все це спогади, до яких можна доторкнутися.

Один з прикладів сучасного підходу до реалізації креативних ідей – проект Семена Храмцова, виконаний в стилістиці інфорграфіки. Його іронічна назва «Oculus populus» (око народу) натякає на те, що народна мудрість не обійшла стороною органи зору, пропонуючи нам набір приказок, з яких ясно, що з очима жарти погані («Очі розбіглися», «Очі – дзеркало душі», «Хто старе згадає, тому око геть», «Очі бояться, а руки роблять» й т. і.). Щоб зробити цю глибоку думку наочною, автор розробив символи узагальненого сприйняття візуальної інформації сліпою людиною.

У воркшопі приймали участь і автори, які спеціалізуються на відео та медіа. Фільм Устина Данчука «Ольга Скороходова: Людина на всі часи» виявився одним з найбільш інтригуючих моментів події. Завдяки моді на мокьюментарі, тобто псевдо документалістику (а саме в цьому жанрі знятий фільм), ми навчилися бачити історію інакше, ніж вона відбувалася насправді. Таким чином, життя Ольги Іванівни перетворилося на чергу неймовірних звершень і подвигів, в які навіть і повірити важко. Деякі відвідувачі виставки, подивившись відео, захоплювалися героїнею: «Ось і сліпа, і глуха, а й в космос злітала, й олімпіаду виграла». Не зациклюючись на таких дрібницях, як історична достовірність, ми можемо узяти від історії найголовніше – те, чому вона нас вчить. А історія життя Ольги Скороходової вчить нас тому, що людський потенціал практично безмежний, і навіть такі страшні вади, як відсутність зору і слуху, не можуть стримати людину. До речі, натхненням для роботи послужили радянські агітаційні кіножурнали.

 

Лаконічний проект Ріни Васильченко «Приголомшуюча тиша» дещо шокує своєю жорсткістю та концептуальною агресією, яка досягає своєї цілі – зачепити байдужих. Цитуємо автора: «Той, хто позбавлений Звуків Світу, відає, що таке Безумство Тиші. А той, хто володіє всією цією Величчю, не відає, яким багатством наділений. Людина, не здатна сприйняти звукову картину світу, живе немов у банці, де її оточує лише приголомшуюча тиша».

 

Проект Олександра Юдіна «Пальці та обличчя» – це експеримент тактильного ліплення. Якщо нам закрити очі – чи збереже те, що ми бачимо, свою красу і пропорції? Чи можемо ми адекватно оцінити форму губ, якщо просто доторкнуться до них? Експеримент не ставив за мету добитися портретної схожості з моделлю. Його ідея – перенести свої відчуття на пластилінову основу в тому вигляді, який нам «підказали» пальці. Цей проект дозволив багатьом зрозуміти, наскільки складним є уявлення про візуалізацію не лише людини, а й взагалі предметів.

 

Ольга Новікова створила свою роботу «Занадто яскраво, позамежно голосно» на основі інтервю, метою яких було зясувати, чому люди, які володіють всіма п'ятьма основними відчуттями, свідомо намагаються їх приглушити. Виявляється, що іноді вони заважають в житті: денне світло засліплює, звуки дратують, так багато неприємних на дотик речей, а від кислого зводить скули. Так може п'ять почуттів – надто багато? Якого відчуття не шкода було б позбутися? На відміну від людей-інвалідів, ми не цінуємо свою спроможність відчувати цей світ у повному обсязі.

На виставці «Пленер на дотик» також були представлені колажі, які можуть бути «оглянуті» незрячими. В них основна композиція задана в об'ємі, текстурі і фактурі. Колір – поза фокусом, поза сприйняттям, він просто заважає. Все в ім'я об'єму, все заради тектоніки, повноцінного тактильного враження, яке розкриє такі сенси, які автори, мабуть, не те що концептуально, але навіть й підсвідомо не закладали, оскільки творили «візуал», а він завжди ковзає по поверхні, у крайньому разі, народжує вертикаль. Глибина доступна лише «іншому зору». У створенні цих колажів брали участь художники з Вірменії, Грузії і України – учасники воркшопу в Одесі.

Попри всесвітню популярність книги Ольги Скороходової «Як я уявляю, сприймаю та розумію навколишній світ», майже всі її видання не мають ілюстрацій. Цю прикру прогалину спробували виправити учасники «Пленеру на дотик». На виставці вони представили кілька версій ілюстрацій – різних за стилем та підходом. За великим рахунком, вся виставка – це ілюстрації до книги, вірніше – до життя Скороходової, викладеної нею у книзі.

Враження самих авторів від «Пленеру на дотик».

Устин Данчука: «Найцікавішим у виставці було те, що вона, як і весь проект «Культура на дотик», будувалася не стільки навколо конкретних робіт, скільки навколо досвіду. Всього, що там було, так і хотілося торкнутися, відчути, пропустити через себе. Можна було поринути в інший стан, а не просто ходити і роздивлятися красу. Чи вдалося «занурення», напевно, кожен глядач повинен вирішити для себе самостійно. Особисто я часто затримувався біля тієї або іншої роботи, щоб «прожити її».

 

Ольга Семенюта: «Для нас органи почуттів були весь час інструментом. А тут раз – і зробили з них предмет нашої творчої «дискусії». І від цього вийшло таке безпосереднє фантазування. Тому що зазвичай як буває: «ти – відчуття – рефлексія». А тут фокус помінявся. І ти дивишся не на щось  за допомогою відчуттів, а просто на самі відчуття. Цікаве видовище, я вам скажу. Узяв, зупинився, і пішов медитувати «що я відчуваю, навіщо я відчуваю, за допомогою чого, як можна було б відчувати інакше». Це надихає».


Ріна Васильченко: «Хотілося хоча б спробувати зрозуміти, якими образами, думками, звуками живе людина, позбавлена якихось відчуттів, як вона реалізує елементарні побутові потреби, як робить те, що для нас на рівні рефлексії. Мотивацією участі в проекті стало проведення експерименту над собою, можливість обдурити якісь свої відчуття, сприймаючи світ інакше, зрозуміти його з іншого боку». Особливо Ріну зачепив танець глухої балерини (проект Валерії Турчак): «Він виконаний з шаленим поривом до життя. І одночасно ця тиша, в якій рухається балерина, наповнена смутком, і навіть якимось болем. Я переглянула його разів п'ять, і мені представлялося, що я чую, під яку музику вона танцює».

Дійсно, хореографічна відео-постановка Валерії Турчак «Танець № 18» вразила відвідувачів зрілістю розкриття пластичними засобами танцю світу незрячих людей. Автору лише 17 років. «Звідки вона взялася, як їй це вдалося?» – тільки й чутно було шепіт біля екрану.

Семен Храмцов: «Художники тут виступають більше філософами або вченими, які примушують задуматися про роль сліпих, глухих, німих і паралізованих людей в суспільстві. Тема «приголомшуючої порожнечі» безмежна, тому хотілося б продовжити подібні дослідження».

 

Ядром у композиції виставки був зал, присвячений особистості Ольги Скороходової з інтерактивною меморіальною експозицією, привезеною з Білозерського музею. Головною особливістю і цієї частини, і всієї виставки є те, що всі її об’єкти можна оглядати руками. Тут потрібно позбавитися закомплексованності, яку відчуваєш у звичайних музеях, та відчувати себе як у гостях у ліпшого друга, який показує цікавинки після чергової подорожі. Ти їх береш у руки, крутиш, гадаєш, що воно таке і як працює, а друг тобі все пояснює. І ти відчуваєш себе першовідкривачем й співучасником, досліджуєш тему особисто.

 

Меморіальна експозиція пропонує вгадати запах у скляних банках, відчути вітерець від вентилятору, за допомогою якого О.Скороходова дізнавалася, що прийшли гості та  натиснули на кнопку дверного дзвінка, відрізнити сухі квіти на дотик та запах одночасно, визначити номінали монет та інше. Не дивно, що за стіл у центрі залу залюбки сідали люди різного віку та фаху та намагалися освоїти шрифт Брайля з шестикрапковим кодом для сліпих, чи письмо «за Гебольдом» – засіб комунікації сліпих зі зрячими, чи спробувати  якусь іншу вправу, звичну для людей з відсутнім зором, але невідому та майже таємничу для звичайних людей. 

Важливою частиною експозиції, привезеної з Білозерки в Херсон, є «Музей на дотик». Вісім «чорних ящиків» з експонатами Білозерського музею, пов’язані з історією малої батьківщини Скороходової. Ми не розкриємо таємниці цих предметів, адже це буде спойлер, а завдання багатошарове, з поступовим розкриттям суті схованих предметів. Лише ваші пальці, лише дотик можуть розповісти вам про форму предмету, матеріал, з якого він зроблений, призначення, стан, час виготовлення, можливо навіть колір.

Інший рівень пізнання – пов’язати предмети з Білозеркою, з історією цього надзвичайного населеного пункту, який став колискою для багатьох видатних людей. Біля загадкових ящиків на виставці утворилася навіть не черга, а відкрита дискусія, гра «Що? Де? Коли?». І цьому є пояснення: занурити руки у невідоме – це і ризик, і жага пізнання, і гра. Зрештою, вся ця виставка і є певним чином гра довжиною усього в 40 хвилин, але вона безумовно запам’ятається кожному. І навряд чи після неї когось залишить байдужим людина в темних окулярах з тростинкою в руках.

 

* Виставка створена у рамках проекту «Культура на дотик», який отримав підтримку міжнародного проекту «Новий подих культури: спадщина наповнена життям мистецтва».

Проект реалізується в рамках Програми Східного партнерства «Культура», що фінансується Європейським Союзом, а також за підтримки Європейського Культурного Фонду (ECF).

 

ЦМІ «Тотем» (Херсон)

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2019

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Серпень | Жовтень