Знов за рибу гроші або Як дбає КМДА про Музей Павла Тичини

Видання шести книг і двох аудіокниг та розповсюдження їх серед навчальних закладів України, створення сучасного музейного сайту, надзвичайно активних дев’яти сторінок в соціальних мережах, Першого українського музейного буккросингу, проведення семінарів, тренінгів, конкурсів, розробка методичних проектів та навчальних програм з малювання та літератури для шкіл – цей перелік звершень Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини є нескінченим.

Не маючи достатньо площі для експозиційної роботи та перебуваючи не в кращому становищі в плані фінансування – колектив музею знаходить такі форми роботи, які дозволяють імені музею постійно бути на передовій столичного музейного життя.

Очевидно, саме за це колектив, в особі директора Тетяни Сосновської, напередодні відзначення Дня народження Павла Тичини отримав догану від Департаменту культури Київської міської державної адміністрації. Робота музею була визнана неефективною. І що найцікавіше – ніхто з «молодих» керівників Департаменту за час своєї роботи навіть на порозі музею не з’являвся, представник Відділу музеїв востаннє пошанував своєю присутністю більше року тому. Тобто, на основі чого, коли і як проводилася оцінка роботи музею – питання цікаве і риторичне.

Думаю, кожній мислячій людині цілком зрозуміло, що таке ставлення керівника до підлеглого не є життєдайним за своєю суттю, воно не сприяє конструктивній роботі, ламає ентузіазм. Такі випадки прекрасно ілюструє фраза: «Не треба нам допомагати. Ви краще просто не заважайте».

Отже, яка ж реальна причина догани? Чому Департамент культури КМДА на чолі зі Світланою Зоріною так не любить Музей?

Хороша нагода вийняти всі скелети з шафи Музею Тичини трапилася 28 січня 2013 р. Бо знову ж – вперше в Києві та в Україні (!) відбувся музейний Speed Dating. Гостям було надано по 7 традиційних хвилин на спілкування з Іваном Драчем, Борисом Олійником та Тетяною Сосновською -  Людьми, які особисто знали геніального поета. Жоден з учасників, згідно правил, не мав права не відповісти чи вигадати відповіді на наші запитання, чим я й скористалася.

Виявляється, корінням абсурд сягає далекого 1998-го року, коли Музей Тичини перестав бути власником приміщення, в якому він розміщений. Музей, який перебуває у відомстві КМДА (тобто міста), тоді став винаймачем площі в Національного музею літератури України, який підпорядкований Міністерству культури України (тобто державі). Незважаючи на те, що Музей Тичини був створений як окремий, і ніколи нічиєю філією не був. Для чого зробили таку «петлю Нестерова»? «Заходи» проходили напередодні надання Музею літератури статусу Національного. Можливо, таким чином хотіли зробити чергову філію… Чи тодішній Відділ аналізу і прогнозування музейної справи Міністерства культури і туризму України лобіював чиїсь інтереси… Як думаєте, для чого директору, яка з одного лікарняного йде в інший – філії і музеї?

Отже, враховуючи, що музей своє «житло» винаймає – періодично-спливають перспективи виселення його з приміщення через борг за оренду, який з’являється через несвоєчасну сплату послуги Департаментом культури КМДА. У 2009 р. загроза виселення висіла над музеєм через борг (не смійтеся голосно) в 16 тис. грн. І зараз ситуація повторюється. Станом на початок 2013 – го року сума боргу становить 17 тис. грн. Смішна сума для столиці, чи не так? Більше того – музей практично підвішений в повітрі, адже на 2013-й рік договір оренди з Національним музеєм літератури України поки що не продовжений (борги виною тому). І на сьогодні є навіть безглуздо-абсурдний судовий позов від колеги – Національного музею літератури України - до музею через несплату оренди. «Дружнє» плече ну зовсім як у вірші Тичини «До кого говорить?»

Що цікаво: питання можна було б врегулювати ще в 2009 році, коли Київрада прийняла рішення "Про передачу до державної власності Літературно-меморіального музею - квартири П.Г.Тичини в м. Києві" і була Постанова Кабінету Міністрів про таку передачу. Проте КМДА (власне, Головне управління культури) тоді виступила категорично проти такого рішення. І що тепер? Музей знову стоїть на межі нормального функціонування і замість того, щоб готуватися до відзначення 125-літнього ювілею Тичини на міжнародному рівні, мусить вести боротьбу за виживання.

«Найбільше мене турбує те, що ми у свого розпорядника коштів не знаходимо розуміння того, що є проблеми, яким ми мусимо давати раду. Якась така байдужість мене й непокоїть найбільше. Але з іншого боку – це дає сили долати перешкоди, які ми самі інколи здолати не можемо», - коментує ситуацію директор музею Тетяна Сосновська.

Коло видається якимось замкнутим… Мало того що ти вкотре переконуєшся, що культурою в місті керують люди, завданням яких є її знищити. Так і про корпоративну музейну етику, взаємодопомогу і розуміння говорити не доводиться.

Одного разу Літературно-меморіальний музей Павла Тичини вже рятували, причому мало не всією Україною. Очевидно, прийшла черга це робити знову.