Національний художній музей змінив Піросмані на Романа Жука

24 травня 2006 року в Національному художньому музеї України відбудеться відкриття виставки живопису Романа Жука – одного з яскравих представників так званої «нової української хвилі» кінця 1980-х – початку 1990-х років.

«...Хто не чув про Жука Романа? Усі чули – чверть століття тому. “Нову хвилю” у вітчизняному малярстві дзвінко пронявкали його “Коти” – маленькі нашорошені істоти із зеленкавими та енігматичними очицями. Пояснити їх було важко, зігнорувати – ще важче. Ім’я художника відтоді надовго врізалося в пам’ять небайдужого. А сплило на поверхні нашого культурного життя десь рік тому, коли на участь у 51-ій Венеційській Бієннале номінувалися дві його картини, “Суперники” та “Голодний пес”. Між іншим, отримали кілька голосів “за”… А що було в часовому проміжку “між собакою і котом” – глядач міг здогадуватися. І лише тепер його допитливість, сподіваюся, буде задоволена. Звісно, частково.

Образ Романа Жука я складав з уламків, наче Кай – крижану мозаїку Снігової Королеви. Тільки в кожному з них віддзеркалювався інший фрагмент його життя. Від критика я взнав, як малий художник почав свій шлях у мистецтві, самовільно розмалювавши двері-стіни родинної оселі (над дверима – ню, тож довелося на ранок зішкрябувати). Від колежанки – як Жук-студент, не маючи змоги усамітнитись у кімнаті гуртожитку, вперто малював у своєму кутку – в той час, як однокашники пиячили поруч, отримуючи від автора стусана, коли їх спроби навернути у свою “хмільну віру” ставали надто настирними… Від самого Романа – як, захоплений картинами Піросмані, наосліп поїхав до Тбілісі – аби лише доїхати… а там, у музеї, вступався за класика перед якимось знавіснілим дядечком, що ніц не патрав у пошуковому живописі.

Чи випадок, що нині він сам показує свої твори там, де тільки-но скінчилася виставка грузинського митця? Думаю, ні. Не буває у світі нічого випадкового, крім сліпої кулі і сліпого дощу. Жоден автор не творить у барокамері. Кожен майстер оточений голосами інших, кожен його арт-жест – це відповідь жестам минулого або майбутнього. Поетика наївного мистецтва – одне з джерел жукових інспірацій. Не останнє, але й не достатнє; головне, та не визначальне. Слушно помітила якось Олена Ріпко: “серйозність у нього проростає блюзнірською іронією”. Останнє – явний наслідок святого авторського свавілля, аналогії якому віднаходяться лише для того, аби відкинути достовірність будь-яких аналогій. Навчаючись у патріарха нашого андеґраунду Карла Звіринського (безпосередньо), чи у чільного сюрреалістичного репрезентанта Рене Магрітта (заочно), уроки їх він спрямовує у своє, і тільки своє – жукове, русло. Сам у власному замку король...

...Логіка жукових картин – логіка сну, марення у кольорах, пензльованої мрії. (Для новачків поясню, що це такий творчий прийом, а не буквальність. Увагу посвячених загострю на впертому авторському мотиві смугастого тла – чи перпендикулярної до нього церати як імітації облаштування авторського ж мікрокосму). Звідси усі ці парадокси, “ефект фенікса”, перепади настроїв – та цілковита доречність їх же поєднань на полотні, нерозжованість символів – і постійне інтригування глядача, котрий завжди однаковий у своєму очікуванні крапок над “і”. Але тут вже йому – зась, переб’ється якось. Митець має право на “нерозкушеність”. За умови, що він і справді – “міцний горішок”.

Для постмодерну – надто довірливий – сором’язливий? Для сюрреалізму – надто цинічний – відвертий? З реалістами дружби не водить, нові медії (поки) обходить. Він – Роман Жук!»

Олег Сидор-Гібелінда, уривки із статті до каталогу виставки, 2006