Доробок архітектора Віталія Кривенка представили в Музеї Олександра Осмьоркіна

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 29 травня 2021 12:39 |

    «Талант не можна придбати, повчившись в інституті. Під час навчання можна отримати професійні навички, освоїти прийоми, вивчити технологію, осягнути ремесло. Сприймати ж навколишнє по-особливому, пропускати через себе та видавати або створювати щось неповторне, те, що називається художнім образом, неординарною задумкою, – це вже, як кажуть, від Бога. І воно у людини або є, або його нема…» Ці слова належать Віталію Кривенку - заслуженому архітектору України, Почесному громадянину міста Кіровограда (нині Кропивницький), живописні та графічні твори якого презентовані в художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна на виставці під знаковою назвою: «По-перше, художник: Виставка живописних та графічних творів заслуженого архітектора України Віктора Кривенка» в рамках музейного мистецького проєкту «В майстерні художника». Ідея проведення саме такої виставки належить вдові митця Людмилі Іванівні Кривенко, яка надала до експонування його твори та фотографії з родинного архіву, що також стали основою оригінального науково-мистецького видання – каталогу виставки та фотопрезентації, продемонстрованої під час урочистого відкриття під живий музичний акомпанемент студентки Кропивницького музичного коледжу Катерини Місько, яка на скрипці надзвичайно емоційно виконала «Adagio flebile» Нікколо Паганіні.
    Віталій Єфремович Кривенко (13 серпня 1937 – 24 травня 2020) народився в місті Кірово (нині Кропивницький). У 1968 році закінчив з відзнакою Іванівське художнє училище (РФ), а в 1976 році Київський інженерно-будівельний інститут (нині Київський національний університет будівництва і архітектури). Член Національної Спілки архітекторів України, Заслужений архітектор України. Трудову діяльність розпочав у 1959 році художником- оформлювачем, працював архітектором, старшим архітектором, головним архітектором Кіровограда (1976–1987), головним архітектором Кіровоградського виробничого об’єднання «Червона зірка» (1987–1991). З 1991 по 1996 – начальник управління містобудування, архітектури, землеустрою та землекористування Кіровоградського міськвиконкому. За безпосередньої участі Віталія Кривенка споруджені меморіальний комплекс загиблим воїнам на Фортечних валах, пам’ятники Богдану Хмельницькому, Ангелу-хранителю, засновникам заводу «Червона зірка» Роберту і Томасу Ельворті, реконструйовано площу біля міської ради із встановленням пам’ятника Олександру Пашутіну, площу біля Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка та споруджено пам’ятник Володимиру Винниченку, оновлено площу поруч із Центральноукраїнським національним технічним університетом, у центрі якої розміщено архітектурно-скульптурну композицію «Студентство», а також облаштовано пам’ятники видатним землякам: лауреату нобелівської премії Ігорю Тамму, видатному педагогу, піаністу Генріху Нейгаузу, Герою Радянського Союзу Григорію Куроп’ятникову, а також пам’ятники Жертвам голодомору 1932–1933 років у селі Високі Байраки Кіровоградської області, Козаку-філософу Семену Климовському біля хутора Припутня. Проведена реконструкція Кіровоградського головпоштамту, створено меморіальний музей Марка Кропивницького та художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна. І це далеко не повний перелік об’єктів, побудованих у Кропивницькому та Кіровоградській області за проєктами Віталія Кривенка.
    Не менш вагомою є діяльність Віталія Кривенка й стосовно створення, впровадження та пропаганди символіки нашого степового краю в Україні та за її межами. Він є автором або співавтором символіки населених пунктів області та переважної частини адміністративних районів Кіровоградщини, автор найвищої відзнаки Кіровоградської області «Честь і слава Кіровоградщини», відзнаки до Почесної грамоти Кіровоградської обласної державної адміністрації і обласної ради, медалі лауреатів обласних премій та скульптурного зображення «Степовий орел». Є одним із ініціаторів започаткування у 2003 році обласної премії у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка. Окрім того – автор багатьох статей у засобах масової інформації з питань геральдики, вексилології, архітектури та містобудування, а також співавтор альбому-каталогу «Символіка Кіровоградщини», виданого 2002 року, збірника «Символіка адміністративних районів та міст обласного значення Кіровоградщини», виданого на два роки пізніше, третього видання книги «Символіка Кіровоградщини», що вийшла друком у 2008 році, а також ініціатором та учасником виставок геральдики та вексилології. Двічі лауреат обласної премії у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка в номінації «геральдика та вексилологія» у 2004 році та у співавторстві в 2018-му.
    За високу професійну та громадську діяльність В. Є. Кривенка нагороджено орденом «За заслуги» І-го і ІІ-го ступеня (2003), Почесною грамотою Верховної ради України (2005), орденом Преподобного Нестора літописця ІІІ ступеня (2005). Удостоєний почесного звання «Заслужений архітектор України» (2009). Нагороджений почесними грамотами Національної Спілки архітекторів України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Кіровоградської обласної державної адміністрації й обласної ради, Кропивницької міської ради.
    Але сьогодні він постає перед нами в образі художника, який не афішував для широкого загалу. Про цю частину його життя ведуть неспішну розповідь понад 70 живописних та графічних творів, які експонуються вперше. Віталій Кривенко з самого дитинства не лише мріяв, але й робив все, щоб стати художником. Як пише сам архітектор в спогадах, опублікованих у всеукраїнському тижневику «Украина-центр» за редагування відомої кропивницької журналістки Олени Нікітіної, яка запропонувала саме таку назву виставки, присвяченої пам’яті Віталія Кривенка: «Цікавість до малювання у мене виникла несподівано ще в дитинстві. Коли мені було років три, батько взяв мене з собою, йдучи до знайомих в гості. Дорослим треба було поговорити, і щоб мене чимось зайняти, дівчинці – дочці господарів – запропонували показати мені її малюнки. Вони були зроблені кольоровим олівцем і настільки мене вразили, що я як зачарований довго та уважно їх роздивлявся. Особливо запам’ятав парусник з роздутими вітрилами. Звичайно, я й до цього бачив різні картинки. Але переді мною був малюнок і дівчинка, яка реально його намалювала. Кажуть, що людину повинно щось дуже вразити, щоб вона захотіла це повторити. Я тоді дуже захотів. Вдома я знайшов звичайний олівець, попросив у бабусі лист паперу й спробував намалювати такий вітрильник, який бачив у альбомі. Бабуся, побачивши мій малюнок і з’ясувавши причину його виникнення, десь роздобула декілька різнокольорових олівців та папір. З цього все почалося».
    Тож, можна констатувати, що саме звідти, з того першого дитячого враження і походить романтизм, яким наповнені його живописні та графічні пейзажі, натюрморти, сюжетні композиції та численні пошуки жіночих образів, які відверто чи утаємничено промовляють до нас енергійною графікою ліній та ефектністю живописних рішень.
    Велике враження на юного мрійника справила зустріч з професійним художником: «Предмет малювання в школі викладався формально. Вчителів-фахівців не було, і це робили інші викладачі за сумісництвом…Справжнього художника вперше я побачив десь по закінченні третього класу. Мама придбала мені путівку до піонерського табору, що розташовувався в школі села Цибулеве Знам’янського району. У таборі я познайомився з Володею Ковтуном, з яким потім, у 56-му, ми «піднімали» цілину. Цей Володя розшукав мене зі звісткою, що до нас в табір приїхав справжній художник, він малює, але просить йому не заважати. Так я вперше побачив молодого Бориса Михайловича Вінтенка. Він велосипедом приїздив до нашого табору. Чому саме в Цибулеве – не знаю. Можливо, в нього були знайомі серед наших вожатих. Деякий час він проводив заняття в гуртку малювання в Палаці піонерів. Я почав його відвідувати разом з однокласниками Олегом Барановим, Анатолієм Осадчим та його другом Олександром Чекаліним. Так що першим, хто розповідав нам про ази малювання, був Борис Михайлович».
    Цей факт його життя є значним у розумінні формування Віктора Кривенка як митця. Адже творчість заслуженого художника України Бориса Вінтенка вирізняє чуттєвість до природи, особливий стиль у відтворенні пейзажу, як закінченої знакової системи картинного сюжету, часто зі зверненнями до історичних паралелей – якості, які зустрічаються і в пейзажних мотивах Віктора Кривенка. Особливо в ранніх творах студентської молодості, коли потужними впливами на сприйняття та створення власного погляду на образотворчість стало навчання в Іванівському художньому училищі, про яке цікаво згадує його товариш, нині заслужений художник України Фелікс Полонський в інтерв’ю до своєї виставки, яка також експонувалася в рамках музейного проєкту «В майстерні художника»: «Мені що в училищі подобалось - це загальна творча атмосфера у підході до навчання. В Іваново, тоді в 1960-і роки, виставка Спілки художників - це подія, людей - яблуку немає де впасти, а головне після виставки обговорення, то туди було взагалі важко потрапити і там такі дебати точилися…» А сам Віталій Єфремович в своїх нотатках зазначає: «В місті діяла потужна обласна організація спілки художників. Кількість митців складала близько сотні осіб. В різних виставкових залах міста регулярно проводились міські, обласні та персональні виставки. Не обходили Іваново стороною пересувні зональні та республіканські виставки. В декількох годинах їзди залізницею була Москва, тому ми регулярно відвідували виставки в Манежі. Ще тоді ми побачили в оригіналі творчість найсучасніших на той час художників. Там ми познайомилися з творчістю нашого земляка Оссовського та його соратників – художників «суворого стилю» Коржева, Іванова…»
    Саме в цьому часі, на мою думку, знаходиться ключ до живописного колориту пейзажних мотивів Віталія Кривенка, в яких сонце здебільшого присутнє лише як фактор космічного світила. Пейзажну розповідь, природний мотив він перетворює на своєрідний знак, символ, що слугує виразом його власної думки. Якийсь внутрішній біль особистих переживань, туга за спокоєм рвуться до нас крізь жорсткі форми площин, що означають часто різкі протистояння світла й тіні, які скоріше є виразом емоцій, ніж відтворенням реальності. Тут є все - і пережиті в дитинстві трагедія війни, і невідповідність життєвих мрій та конкретики існування, і бажання вирватися з лещат рамкових обмежень, встановлених суспільним життям. На відміну від того ж Оссовського, його твори сповнені живої емоційності, власної дієвої правди. В них переважно відсутні штампи штучного декору, так популярні в 1960-х – 1970-х роках. Він відверто демонструє себе як художник, відкриває свій внутрішній світ, який фактично є противагою світу зовнішньому, світу упорядкованого життя.
    Свого часу, під час служби в радянській армії, значний вплив на майбутнього художника справило перебування спочатку в Казахстані, де було багато репресованих, що, як зазначає Віталій Кривенко: «Дало можливість самому оцінювати ситуацію та приймати рішення, іноді неординарні», - а потім у стародавньому Таллінні, який вразив хлопця, вихованого в радянській системі відносин і цінностей, та надав можливість відкрити для себе новий погляд на світ. «Цивільне населення Прибалтики, м’яко кажучи, було не в захваті від присутності на їхній території радянських військ. Та й взагалі ставлення до соціалістичного устрою було прохолодним. Принагідно це підкреслювалось по відношенню до військових. Особливо відверту агресію демонстрували молодики-естонці. Виникали протистояння, бійки з тяжкими наслідками. Тому при виході в місто нам рекомендовано було триматись групами. Майже кожен вихід у чергове звільнення супроводжувався якоюсь пригодою, але це не псувало загального враження від міста. Таллінн для мене в той час був екзотичною Європою. Вузькі вулички історичного центру, незвична забудова з гостроверхими черепичними дахами готичних споруд, костели та каплички, середньовічні вежі, численні кафе та бари в напівпідвалах з тихою, спокійною музикою, з небаченими мною раніше інтер’єрами. Навіть кліматичні умови приголомшували своєю незвичністю».
    Всі ці життєві фактори, а також робота з такими фахівцями як художником Володимиром Федоровим та нині заслуженим архітектором України Лідією Крейтор ще до початку професійного навчання, не могли не вплинути на формування його особистого світогляду та власної, особливої системи естетичних цінностей, яка найбільш яскраве відображення знаходить в жіночих портретах. Їхні образи в його роботах рухаються від реалістичних, зворушливих акварельних етюдів та графічних начерків дружини і доньок, до ілюзорних, абстрагованих, узагальнених зображень, сповнених не лише тепла та домашнього затишку, а й яскравої сексуальності, яку він сприймає як органічну силу цивілізаційного розвитку. Не випадково ж Віталій Єфремович наголошує: «Мене виховували жінки: мама і бабуся. Але їх цілеспрямованості, мужності, самовідданості та колосальному трудолюбству могли позаздрити багато з представників сильної статі». Тож, не любування чи солодкість для задоволення, а природний факт дивовижного явища інстинкту за межами свідомого розуміння захоплює митця своєю силою, знаходячи відгомін в художніх обрисах. В образотворчості він відверто говорить те, що не може сказати в архітектурі, яка в силу історичних обставин за радянського часу поступово перетворювалася з мистецтва в будівельну функцію.
    Розглядаючи твори виставочної експозиції, приходить думка, що захоплення Віталія Кривенка історією, роботою над проєктуванням меморіальних музеїв Марка Кропивницького та Олександра Осмьоркіна, створенням геральдичної системи, пам’ятниками - це його спроба оживити місто, надати його існуванню сенс. Він неначе формує новий портрет полісу з реальних значимих образів минулого, які принципово відстоює. Недаремно ж інший архітектор, дружина художника Олександра Осмьоркіна Надія Георгіївна, з якою Віталій Єфремович тісно спілкувався, в дарчому підписі на каталозі видатного митця констатувала: «Виталию Ефремовичу сподвижнику и верному, принципіальному, требовательному архітектору, преданному идеи задуманному в Кировограде дому музею художника Осмёркина. 29. УІ. 1990 г. Н.Осмёркина».
    Потяг Віталія Кривенка до історизму органічний. Тут і пошук втраченого ідеалу, і особлива форма відновлення справедливості у тих умовах меркантильного відношення до світу, яке у 20-му столітті переросло в ідеологічний цинізм. Мені здається, як людина міста і передмістя, він весь час неначе шукає те, що обставини забрали ще в дитинстві - свободу, яка б відновлювала справедливість. «Перші сонячні промені проникли в кімнату, боязко торкнулися моїх очей. Час вставати. Зовсім як в тому далекому дитинстві... «Онучок, вставай, вставай, дитинко!» - так ласкавими, але наполегливими словами бабусі Сані починався зазвичай мій ранок влітку. А це було літо 1944 року. Склянка молока, шматок хліба - і я, семирічний пацан, бреду до хвіртки. Від ранкової прохолоди рятує фуфайка, надіта на голе тіло. З одягу одні труси до колін. Ну, ще як захист на випадок дощу - мішок. А біля хвіртки чекають наші кози-годувальниці Нана і Зорька, вже готові вирушити в дорогу. Поступово підтягується з різних вулиць зі своїми козами і коровами босонога гвардія таких же сонних друзів-товаришів. І весь наш некрасівський трудовий десант від малого до великого рухається в бік аеродрому. Саме там, на полі перед злітною смугою, все і розміщувалися. У кого-то були кози, у деяких - корови, хтось пас своїх, а хтось сусідських, щоб заробити копійку для сім’ї: жили всі бідно», - згадував Віталій Єфремович.
    Тому в пейзажах так часто бачимо храми, як символи, як світлі плями, місяць і навіть сонце в оточенні темного простору, людину, замкнену в просторі одноманітних забудов. Обриси храмів, маківок церков присутні і в так званих абстрактних композиціях, і в іронічних, іноді дещо наївних темах світового кладовища. І у більшості цих композицій нас супроводжує зображення дороги, або перспективи простору, які неначе нитка Аріадни вказують шлях до мети. Лише в натурних зимових та весняних етюдах Віталія Кривенка природа постає у своєму звичному вигляді, сповнена спокою та світла, такими ж тихими є вечірні мотиви міської околиці чи польового пасовища.
    Окремо треба сказати про натюрморти, які складають здавалося б прості предмети – чайник, ваза, телефон та квіткові композиції, які в принципі констатують факт присутності людини в часі та існуванні в тих чи інших обставинах, але є в них прояв колоритної чуттєвості та душевної чуйності, що в суспільному житті зазвичай ховаються за масками загальноприйнятих правил.
    Невипадково ж в автопортреті 1995 року художник зображає себе як фігуру з прихованим обличчям в геометрії просторових площин, яку вирізняють лише світло на руках та зачісці і білий комірець. Всім своїм виглядом з глибини таємничого простору митець неначе звертається до публіки: «Ви думаєте, що знаєте мене? А ось і ні. По-перше, я художник!»

Андрій Надєждін
заслужений художник України
мистецтвознавець
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
м. Кропивницький

Запрошення на відкриття виставки

Обкладинка каталогу виставки «По-перше, художник:
Виставка живописних та графічних творів заслуженого архітектора
України Віталія Кривенка». Із серії каталогів «В майстерні художника».
Автор вступної статті, упорядник, дизайн А. Надєждін.
– Кропивницький: Художньо-меморіальний музей О.О.Осмьоркіна, 2021