МИКОЛА КОЗАК – ХУДОЖНИК, ЯКИЙ ЗБЕРІГ СЛАВУ ФАРФОРУ ПОЛОНЩИНИ

Автор: Helga_ko | 18 січня 2018 18:28 |

Минулоріч виповнилося 70 років від дня народження українського фарфориста, головного художника Полонського фарфорового заводу Миколи Івановича Козака, митця, діяльність якого певний час визначала рівень продукції не лише підприємства, а й українського фарфору в цілому.

А коли фарфорова галузь згасла, йому випала доля врятувати спадок заводу, історія якого налічує більш ніж століття. Ми зустрілися з митцем аби розпитати про його творчий шлях, визначити його роль в історії фарфорового заводу.

Миколо Івановичу, розкажіть, чому справою життя Ви обрали фарфор?

Вибирати не прийшлось. Так сталося, що мою долю вирішили природні схильності і рішення батьків. Я малював з дитинства. Учителя справжнього не було, тому уміння малювати набував самотужки. Приємно було усвідомлювати, що можеш зробити те, що не під силу іншим, тому батьки розгледіли моє майбутнє у мистецтві.

Ким були Ваші батьки?

Моя мама – Віра Микитівна Удод (в заміжжі – Козак) з села Загін (що розташоване за три кілометри від знаменитого маєтку дворян Тарновських - села Качанівка, Чернігівська обл.). Спочатку навчалася у агрономічному технікумі в селі Сокиринці (там і досі у колишньому маєтку нащадків роду козацької старшини Галаганів існує учбовий заклад), а потім на педагогічних дворічних курсах у Чернігові. Вона була учителькою математики у школі. А батько мій – Іван Федорович Козак, уродженець села Любимівка Гуляйпольського району Запорізької обл. Переказували, що його предки з вільних козаків, мабуть, звідти наш рід отримав і прізвище. Професія батька була пов’язана з автотранспортом.

Де пройшло Ваше дитинство?

Я народився в селі Загін 29 жовтня 1947 року. До 15 років я проживав на Чернігівщині у радгоспі «Тростянець», який знаходився на території колишнього маєтку з красивим парком, що належав Івану Скоропадському, діду останнього гетьмана Павла Скоропадського.Цікаво, коли я став вже дорослим, доля звела мене із донькою Павла Скоропадського – Оленою. У нас красиві місця, оточені знаменитими маєтками, що в минулому принесли славу краю. Неподалік від радгоспу, знаходилися ще два вже згадувані мною панські маєтки з парками: Качанівський і Сокиринський (у дитинстві я перебував в ньому в дитячому оздоровчому таборі). Ці місця з величезним палацом (Качанівка у стилі класицизм) і регулярними парками налагоджували на мрійливий настрій, приваблювали живописними куточками, і я любив їх відвідувати. Не дивно, що з дитинства мене вабила природа. Туди часто приїздили студенти з Київського художнього інституту на етюди. Я іноді спостерігав за ними, мріяв замальовували пейзажі не гірше за них. Тож батько, поважаючи це моє захоплення, вирішив віддати мене у навчання до Миргородського керамічного технікуму. Він неодноразово лікувався у Миргороді на курорті і знав, що там навчають на художників. Миргород від Тростянця знаходиться всього за 150 км по прямій дорозі. А що в тому технікумі навчають не зовсім на тих художників, про яких я мріяв, для нього не було важливим. Але, як я зрозумів потім, з моїм рівнем підготовки з малювання я мав шанси вступу лише у такий технікум.

Ви згадали про зустріч зі спадкоємицею знаменитого роду Скоропадських, як Вам випала така нагода?

Ця зустріч відбулася завдяки родині Ширимир з Чернігова (де нині мешкає і моя родина), зокрема, – їхній дочці Олені, яка живе у Швейцарії і знаходилася у добрих стосунках з О. Скоропадською. Моя зустріч з Оленою Павлівною Отт-Скоропадською та її чоловіком Людвігом Отто відбулась під час їхнього першого візиту в Україну, вранці 19 жовтня 1991 року у готелі «Русь». Спочатку ми спілкувались у їхньому номері в готелі, де я вручив їй всій подарунок – чайну пару (форма від сервізу «Золотий колос»). На чашці Зінаїда Олексенко (Олексенко Зінаїда Володимирівна, нар. 1948; художник-фарфорист, працювала на ПФЗ (1968 – 1969; 1975 - 2007), займала посаду головного художника. Автор розписів, форм сервізів та наборів; дружина М.Козака. – примітка О.Корусь; далі курсивом примітки – К.О.) намалювала кобальтом зображення пам’ятника «Розбита надія», що знаходиться у Тростянецькому дендропарку). Нажаль, чомусь не зробили ні її фото, ні наше спільне фото з зустрічі. Потім ми продовжили розмову у ресторані. У своїх спогадах Олена Павлівна навіть згадала про нашу зустріч (у книзі «Остання з роду Скоропадських». Львів, Літопис, 2013. – 556 с. – К.О.), хоча моє ім’я вона не зафіксувала добре у пам’яті, адже подібних зустрічей у неї було безліч, сплутала деякі деталі, зокрема помилково замість Полонного назвала місто Біла Церква (звідки 21 жовтня приїздила журналіст від «Правди України»).

Повернімося до розповіді про Ваш шлях до фарфору. По закінченні навчання Ви отримали направлення на роботу на фарфоровий завод у Полонне?

Я завершив навчання в 1968 р., отримав кваліфікацію «художник-майстер». Оскільки я червоного диплома не мав, після закінчення технікуму направлення на роботу на завод було обов’язковим. Треба віддати належне моєму педагогові Валентині Степанівні Панащатенко, яка возила талановитих учнів (мене, Зіну та інших) із нашими дипломними роботами в Київ на художню раду (мається на увазі Художня рада тресту «Укрфарфорфаянс», що відбувалася в приміщенні тресту за адресою Хрещатик № 34 – К.О.) та рекомендувала керівникам художніх лабораторій заводів прийняти нас на роботу. Так за її пропозицією та сприяння ми й потрапили у Полонне в колектив художньої лабораторії фарфорового заводу.

Чи були пропозиції піти працювати на інші заводи?

Були, але в Полонному я мав багато хорошого і не хотів його втрачати, а прийшлося б. Правда, через два місяці мене забрали в армію. Однак це деякою мірою пішло на користь: я міг займатися самоосвітою, адже служив у військовій частині у самому Ленінграді на посаді завідувача бібліотекою і по сумісництву був художником-оформлювачем. Завдяки цьому мав унікальну можливість ходити в музеї і на виставки, слухати лекції в Музеї російського мистецтва, навіть відвідував центральну наукову бібліотеку, куди пускали читачів мистецької літератури лише з вищою освітою. А в червні 1969 р. мені пощастило бути присутнім на виїзній Всесоюзній художній раді «ВІАЛЕГПРОМУ» (абревіатура від – Всесоюзний інститут асортименту виробів легкої промисловості і культури одягу Міністерства легкої промисловості СРСР – К.О.), яка проводилась на базі Ломоносівського фарфорового заводу (Ленінградський фарфоровий завод ім. М. В. Ломоносова – ЛФЗ, нині – Імператорський фарфоровий завод - К.О.) Поки я два роки служив, моя подруга по училищу Зіна після року праці художником заводу, поступила на навчання у Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (далі – ЛДІДПМ) на керамічний факультет. Щоб отримати достроково дозвіл на навчання від Главку (головне управління тресту «Укрфарфорфаянс» – К.О.), вона згодилась навчатись в інституті на умовах направлення від заводу, що в майбутньому накладало відповідні зобов’язання. Ми з нею товаришували, підтримували стосунки, і якби не ці обставини, то я прагнув би вступати до вищого художньо-промислового училища ім. В. І. Мухіної (ЛВХПУ - нині – Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О. Л. Штігліца – К.О.), яке неодноразово відвідував.

Отож, після демобілізації на початку 1971 р. я повернувся на Полонський фарфоровий завод (далі – ПФЗ) і розпочав підготовку до вступу до львівського інституту. Однак, на іспитах не добрав одного балу. Прийшлось вертатись в Полонне з намірами знову спробувати вступати у наступному році. Але не склалось, як гадалось. Щоб мене і Зіну надійно «затримати» на заводі, його керівництво, а насамперед - директор П. М. Іванченко, в кінці 1971 р. виділило нам як молодим спеціалістам трикімнатну квартиру у новозведеному будинку (сюди ж, в одну з кімнат, поселили і мою сестру - технолога, яка невдовзі виїхала у Чернігів, а ми й досі живемо у цій квартирі). В цій ситуації, як мені здавалось, не було іншого вибору, як чекати, коли Зіна закінчить навчання, і лише тоді поступати в інститут, що й вдалося зробити у 1975 році. Закінчив я ЛДІДПМ у 1980 р., отримав диплом з кваліфікацією «художник прикладного мистецтва».

Якою була Ваша дипломна робота і де вона зберігається зараз?

Дипломною роботою став чайно-кавовий сервіз «Олімпійський». Він отримав відмінну оцінку і у 1980 році експонувався в Києві на Республіканській художній виставці, присвяченій Олімпійським іграм в Москві та у 1981 р. на Всесоюзній виставці вищих учбових закладів художнього профілю в м. Баку. Нині сервіз знаходиться у збірці Хмельницького обласного краєзнавчого музею.

Дипломна робота М. Козака. Сервіз "Олімпійський". 1980. Фото М. Козака

І після інституту Ви знову повернулися на завод?

Так, там на мене чекала Зіна, і я знову мав широкі можливості для творчості, не надто обтяжуючи себе вимогами виробництва, так і працював до вступу в інститут. Зробив низку творів, які до сих пір вважаю одними з кращих: кавовий сервіз «Наречена» (1971), набір для вареників «Подільський» (1974), дитячий набір «Музиканти» (1974). В цьому й було те позитивне, що перекривало всі інші проблеми проживання в провінції. Отже, я не вибирав фарфор, він, сам мене вибрав і вже не відпустив. Та я й не нарікаю на таку долю.

Коли Ви прийшли на завод повторно після навчання, хто зі старожилів, корифеїв ПФЗ ще там працював?

Петро Михайлович Іванченко, головний художник, а потім директор, якого я, звичайно, завжди шанував за його відданість справі і працьовитість. Але його творчість я не сприймав як взірець для наслідування. Прийшлось працювати зі здібним художником Віталієм Івановичем Овчаренком, моїм попередником на посаді головного художника (Микола Іванович займав посаду головного художника ПФЗ в 1985 – 2007 рр. – К.О.), але який був втягнутий партійною системою в свої сіті. Мені було легше. Я людина іншої епохи, чим він, і зміг прожити все життя безпартійним.

Чи є художник, до порад якого Ви особливо прислухалися і можете назвати своїм вчителем? Ким з фарфористів Ви завжди захоплювалися?

Не можу сказати, що я мав конкретного учителя, до якого прислухався і захоплювався його творами. Швидше, сприймав все, що мені здавалося вартим до наслідування в українських колег-фарфористів, з якими регулярно зустрічалися на республіканських художніх радах. Серед них - Іван Віцько (Полтава), Василь Єрмоленко (Суми), подружжя Трегубових (Коростень). З ними у мене були хороші стосунки, я відчував і цінував їхнє прихильне ставлення до мене ще з перших років творчої праці у фарфорі. Якщо й були від них критичні зауваження, вони містили щирий намір поради, як від старших і більш досвідчених колег. Не скажу, що я захоплювався українським фарфором. Мене на той час більше приваблювала творчість художників ЛФЗ, надихали роботи Ніни Павлівни Славіної, Володимира Михайловича Городецького, Інни Семенівни Олевської. Але наш завод виконував інші завдання, значно різнились і можливості виробництв.

Ви сказали, що мали змогу творити. Чи багато творчих робіт змогли втілити на заводі?

Я радий, що були втілені такі мої роботи, як чайний сервіз «Первоцвіт» (1971) і кавовий – «Наречена», набір «Подільський», які є одними з моїх улюблених. Показово, що з випуском сервізу «Наречена» завод почав впроваджувати у виробництво окрім масового посуду серійні високохудожні зразки.

Щоправда, економічно це було не вигідно, адже потрібно було запускати в дію спеціальне технічне устаткування. Насправді, я не завжди був радий випуску моїх робіт на заводі. Адже при впровадженні до виробництва обов’язково втрачався зовнішній вигляд окремих деталей на виробах, якість їх обробки і т.п. Це було проблемою не лише на нашому підприємстві. При низькій якості гіпсу, фарфорової маси, фарб, умов при випалюванні, йшла постійна «боротьба за якість», яка не приносила бажаних результатів, адже головним у роботі підприємства протягом десятиліть являвся кількісний показник, що не могло не позначитись на погіршенні художнього рівня продукції. Ми вели активну творчу діяльність і досить часто виконували Унікальні роботи на художні виставки. Часто приходилося переправляти замовлені музеями твори або твори до виставкому у Київ потайки. Це допомагало нам матеріально, і щоб не «будоражити» свідомість наших службовців ніби то великими заробітками (насправді це були невеликі кошти), ми в обхід бухгалтерії інколи забирали свої роботи без належного їх оформлення. З виставок твори купувала Дирекція художніх виставок України і перерозподіляла по музеях. Так мої речі: набір з трьох штофів «Пісні України» (1981), набір з 16 предметів «Свято» (1974), столовий набір з 10 предметів «Подільський» (1973), чайний набір «Левада» (10 предметів, 1982), – потрапили до головного зібрання декоративного мистецтва країни – Національного музею українського народного і декоративного мистецтва.

Чого Ви мріяли досягти у фарфорі і чи досягли того, чого мріяли?

Як такої особливої честолюбної мрії я на мав. Прагнув отримати вищу освіту, підвищити свій рівень професійних знань, набути досвіду. Мені завжди подобався сам творчий процес над новою роботою. Звичайно було приємно, коли мої вироби отримували схвальну оцінку, експонувалися на виставках, потрапляли до провідних музеїв. Якщо говорити про якісь досягнення, то, на мою думку, я досяг того, на що спромігся в силу своїх здібностей, характеру та зовнішніх обставин.

Під час роботи на заводі Ви розробляли нові форми повсякденних чайних і кавових сервізів; столових, десертних і дитячих наборів, унікальні вироби до ювілейних дат, предмети подарункового асортименту. Певний час, коли Ви займали посаду головного художника, визначали напрямок художнього характеру асортименту виробів. Скільки відсотків Ваших виробів тоді йшло у виробництво?

Відсотки я не рахував. Моїх робіт йшло у виробництво не так вже й багато. Як керівник колективу художників я намагався надати більше можливостей для реалізації творчих задумів моїм колегам. Тим більше, що це були їхні основні обов’язки, і я намагався забезпечити їм всі можливі умови, інколи навіть на шкоду своїй творчості. При виготовленні фарфорових виробів ми, художники, на першій стадії процесу залежимо від модельмайстра, який точить моделі, готує гіпсові форми. Раніше я міг це все зробити й сам, але коли став головним художником, то вже не вистачало часу. З кількістю модельмайстрів у нас завжди були проблеми. З цієї причини ряд моїх проектів залишився не реалізованим.

Чи були Вами закладені нові розробки у полонському фарфорі?

Якихось новацій на заводі я не заклав, хіба що сприяв запровадженню з 1986 р. в живописному цеху методу комбінованого оздоблення, яке, зокрема, широко використовувалось на ЛФЗ. Спочатку виготовлялась контурна частина малюнка у один колір в деколі, а після закріплення фарби в муфельній печі, малюнок домальовувався вручну різними фарбами і золотом і знову випалювався. Цей метод існував протягом десятиліть.

У Вас є учні? Можливо, з тих, хто проходив практику на заводі?

Як таких учнів у мене немає. Але мені приємно чути, що мої молодші здібні колеги - Лариса Слуцька і Наталія Северин, - із вдячністю відгукуються про роки праці у очолюваному мною колективі. Протягом багатьох років на базі нашого заводу виконували свої дипломи та творчі роботи багато художників. Приїздили по декілька раз і деякі навіть жили у нас на квартирі: Людмила Фурдигайло, Ніна Зайцева, Олена Жернова (всі - з Одеси), Марина Хусид (Київ), Світлана Пасічна (вона в той час жила в Кишиневі), Леонід Богінський (Київ), Олександр Жолудь та Анатолій Колумбет (обидва - з Запоріжжя), Володимир Хижинський та Іван Хомяк (обидва - із Луцька), Юрій Мусатов (Конотоп). Я завжди намагався сприяти проходженню виробничої практики на заводі студентам із Одеси, Миргорода, Ужгорода та Львова.

На фото: колектив художньої лабораторії Полонського фарфорового заводу. Сидять зліва направо: З.Олексенко, Л.Слуцька, Н.Северин, Т.Старченко – художники.Стоять зліва направо: Ф.Туровський (художник), А.Ткач (ретушер), Л.Яремов (модельник, Н.Качківська (копіювальник), В.Щербань (художник), В.Гончарук (модельник) і М. Козак.

Фото з архіву М. Козака

2007 року Ви вийшли на пенсію, за рік завод закрили, однак турботу про фарфор Ви не полишили…

Так сталося, що в останнє десятиліття без творчої праці у фарфорі мені судилася більш важливіша місія в подальшому житті – це зберегти не лише мій та Зінин творчий здобуток, а й величезне надбання всіх моїх колег по праці на ПФЗ. Адже лише я мав таку можливість і мені в цьому допомагав щасливий збіг різних життєвих обставин. Оскільки ще працюючи на заводі, я був відповідальним за збереження експонатів заводського музею (від 1988 р.), після звільнення з роботи, враховуючи обставини непевної ситуації навколо подальшого існування заводу, я продовжував опікуватися ним. Залишивши ключі від приміщення у себе, я постійно навідувався туди. Це дозволило убезпечити цінну колекцію художніх виробів від розкрадання. Більш того, я тривалий час добивався дозволу адміністрації міста передати колекцію у цілісному вигляді в музейний фонд міста. І коли в 2011 році Полонською районною радою було прийнято рішення «Про прийняття музейних експонатів ВАТ «Полонський фарфоровий завод» у спільну власність територіальних громад району, і для нового музею виділили окреме приміщення, я створив благодійний фонд для збору коштів на ремонт останнього, разом із дружиною та колишньою колегою по заводу художницею Валентиною Щербань провів інвентаризацію фарфорових виробів, а потім сформував експозицію. Свої повноваження опікуна музею я здав лише після того, як у жовтні 2013 року у підвальному приміщенні міського будинку культури музей під назвою «Фарфор Полонного» нарешті було відкрито.

Фрагмент експозиції музею "Фарфор Полонного". Фото О. Корусь.2013 рік

Фрагмент експозиції музею "Фарфор Полонного". Фото О. Корусь. 2013 рік

М. Козак відкриває музей "Фарфор Полонного". Фото О. Корусь. 2013 рік

М. Козак проводить першу екскурсію у щойно відкритому музеї. Фото О. Корусь. 2013 р.

Зроблена Вами справа, для мене особисто є свідченням справжньої відданості збереженню традицій фарфору на полонській землі, яка за Вашим власним зізнанням, стала для Вас рідним краєм. Цілком справедливо, що Вам присвоїли звання «Почесний громадянин міста Полонного» (1996). Дякую Вам і щиро бажаю здоров’я та успіхів.

Дякую і я Вам за увагу до моєї особистості і творчості.