ЗАКОН І НЕ/ ПОРЯДОК

(кілька сумних історій про культуру і навіть шахрайство)

 «Б» - не завжди означає «брифінг»

19 грудня 2016 року. Брифінг «Конкурсні процедури з обрання керівників закладів культури. Досвід міністерства культури України».

Представники міністерства повідомили присутніх, що від часу прийнтятя змін до закону України «Про культуру» проведено «близько 25 конкурсів», а також те, що треба вчити громадянське суспільство впливати на ситуацію, і що напрацювання з метою вдосконалення даного закону існують. Втім, у мене склалося враження, що брифінг був проведений для звіту. Я не почула більш-менш серйозного аналізу проблеми. Не побачила жодної зацікавленості з боку представників міністерства. Все виглядало як принагідні думки у розмові учителя з учнем.

Кожен, хто передивиться відео брифінгу, констатує присутність у ньому двох окремих спільнот: з одного боку, це представники міністерства, які мислять буквою закону і прекрасними словами про громадянське суспільство, а з іншого боку, — оте саме громадянське суспільство, представники якого мислять реаліями. Перші не чули других. Присутні журналісти і діячі культури один за одним зауважували, що дії міністрества культури свідчать про те, що воно не хоче брати на себе відповідальність за стан справ в українській культурі, і що цей стан справ катастрофічний. А ось аргумент представниці міністерства: відсутність судових справ означає, що всіх все влаштовує, а якщо не влаштовує, кожен має право піти до суду. Наївність такої відповіді вражає.

У країні, проїденій корупцією та кумівством, в тому числі через партійні та чиновницькі зв’язки, у країні, де науковці та творчі особистості ледь виживають і, по суті, не мають перспектив для розвитку, роль міністерства культури не повинна зводитися до формальних речей (створити умови, зібрати напрацювання,). Без активної позиції культурної еліти та політичної волі не буде ні посутніх сьогочасних змін, ні перспектив розвитку. І жодні фінансові вливання чи структурні зміни не допоможуть, якщо культурну політику не матимуть змоги реалізовувати активні, зацікавлені лідери.

Я вважаю, що слова представниці міністерства на адресу присутнього у залі працівника циркової галузі є непрофесійними і некоректними (ви, мовляв, висловлюєте тут незадоволення, а краще розкажіть-но, який ви патріот, раз ви по закордонах, а не в Україні, виступаєте). З одного боку, ми чуємо гарні слова про дискримінацію, якої не повинно бути, і тут же замість відповіді, - перехід на особистості. Що ще потрібно, аби людина, той самий представник професійної спільноти, втратив будь який інтерес до діалогу із системою і, розпачливо махнувши рукою на всі оті створені «умови», знову поїхав закордон?

Припускаю, що і для присутніх в залі представники міністерства нічого переконливого не повідомили. На мою думку, один із присутніх активістів констатував головне: закон існує, конкурсні комісії відбуваються, а от система не змінилася. Чому?

«Айн, цвай, драй, - сказав Коров’єв і клацнув пальцями»

Вибори директора Національного Музею літератури України, які відбулися у грудні цього року, повинні увійти в якусь спеціальну хрестоматію. Вони показали, як у межах законності можна шахраювати на очах у всієї країни:
- Можна подавати неповну біографію, замовчуючи своє членство у компартії, і у такий спосіб вводити громадськість в оману щодо своєї професійної кар’єри.
- Можна подавати ідентичні рекомендаційні листи від різних осіб, і ніяке міністерство чи комісія тим не поцікавляться.
- Можна підробити підпис представника колективу, і розуміти, що призначена перевірка все одно зробить висновок, що на результат волевиявлення це не впливає.
- Можна залучати до жеребкування «свої» громадські організації.
- Можна усувати від жеребкування не свої громадські організації.
- Можна мати у складі комісії двох представників від однієї громадської організації.
- Можна організувати від представників однієї громадської організації і рекомендаційні листи, і представництво з метою участі в жеребкуванні.
- Можна записувати у представники громадських організацій працівників музею, колег чоловіка, друзів чоловіка, партійних товаришів чоловіка
- Можна вважати представником колективу і ставити головою комісії людину, яка ні до колективу, ні до музеїв відношення не має.
- Можна вважати об’єктивним експертом людину, яка роками веде у музеї творчу студію.
- Можна заборонити громадськості брати участь в обговоренні кандидатур на посаду директора музею.
- Можна ставити членом комісії людину, член сім’ї якої працює у музеї або ж є там постійним учасником «заходів».
- Можна безкінечно проводити на території музею презентації, вечори, зустрічі, флеш-моби, фестивалі, конкурси, хоча ті заходи до власне музейної і наукової роботи жодного відношення не мають.
- Можна писати у мотиваційному листі про те, що музей постійно поповнюється здібною молоддю, а там її усього кілька штук, та й то під чуйним керівництвом пенсіонерів зі стажем.
- Можна не допускати працівників НАНУ не те що до фондів, а навіть до каталогу фондів, і розводитися про співпрацю між інститутціями.
- Можна не мати наукового ступеня і не володіти мовами європейських країн, і все одно виграти конкурс.

Конкурс імені сантехніка Васі

На сьогодні ситуація така, що умови для чесної професійної конкуренції доволі ефемерні. Документи, які подають кандидати, нічого не варті. Бо навіть якщо ваша творча біографія незрівнянно переконливіша за досягнення опонента, це на дасть жодної гарантії, що за вас проголосує хоч одна людина. Ба більше, під час публічної презентації концепції розвитку музею об’єктивний член комісії може вам закинути ідеальність пропонованого проекту, незважаючи на те, що трудову книжку ви таки пред’являли на вимогу цього самого члена комісії, тож усі охочі могли переконатися, що ваші слова грунтуються на реальному музейному досвіді і реальних (а не «ідеальних»/вигаданих) досягненнях.

Тому варто подумати над такими ймовірними поправками до закону «Про культуру»:
- додати вимогу, відповідно до якої кандидат на керівну посаду обов’язково вказуватиме у біографії своє перебування (минуле і/чи актуальне) у партіях, громадських організаціях, рухах, творчих спілках тощо. В Україні така інформація може багато додати до реноме кандидата і його теплих зв’язків із потрібними людьми
- обмежити до 1 особи представництво від колективу. У законі слід розтлумачити, хто може бути\ не може бути представником від колективу. За логікою теперішнього закону, ним може бути навіть сантехнік Вася з сусіднього під’їзду. (Примітка: жодне таємне голосування, як пропонували на брифінгу, нічого не вирішить, бо важливо ще й те, хто і як рахуватиме, а феодальні відносини у багатьох колективах поширюються і на таємні голосування, і на підписи осіб, які не підписувалися)
- врахувати, що близькі особи члена комісії можуть бути працівниками музею чи працювати там на постійних громадських засадах, тож об’єктивність такого члена комісії сумнівна
- врахувати, що член комісії, який має право голосу під час виборів директора закладу, не повинен бути працівником цього закладу не лише в актуальному часі, а й у минулому (це не поширюється на члена комісії, який буде представником від колективу)
- обмежити термін перебування керівника на посаді (2 каденції), поширивши цю норму на тих, хто вже відбув свої терміни
- відмінити вимогу про досвід перебування на керівних посадах. Ця норма є дискримінаційною і антиприродною (Примітка: хіба попереднє перебування на посадах гарантує ефективність? І хіба кваліфікована комісія не зможе визначити, чи кандидат на посаду може бути ефективним керівником?)
- ввести норму, яка обмежує кількісне представництво ГО у комісії (має бути: одна ГО — один експерт від цієї ГО). Можливо, скоротити кількість членів комісії від ГО або взагалі надати ГО лише право дорадчого голосу
- обмежити можливість фігурувати представникам однієї громадської організації у двох чи більше конкурсних форматах (адже учасник чи учасники однієї громадської організації може бути і автором рекомендаційного листа, і кандидатом у експерти від ГО, і колишнім працівником тощо).
- оприлюднювати відповідні документи не лише кандидатів на посаду керівника, а й потенційних членів комісії

І нарешті, всі ці міркування вкупі із сумними сигналами багатьох активістів і журналістів щодо результатів конкурсів, свідчать про те, що процедуру формування конкурсних комісій слід переосмислити концептуально.

Мені здається, головною метою міністерства має бути забезпечення умов чесної конкуренції і якісного оновлення керівного складу музеїв, а не розмисли про активність чи пасивність громадянського суспільства.

Якщо позиція Міністерства, супроводжувана риторикою про відхід від радянського стилю управління, зводитиметься до закликів судитися чи надсилати напрацювання, тоді переконано можна спрогнозувати, що ми і далі перебуватимемо у ситуації то суспільно-культурного анабіозу, то хаосу.

Останнє слово від представника громадянського суспільства

Я би звернулася до Міністра культури із проханням не підписувати наказ про призначення директором Національного музею літератури України Галини Сороки.

Я би попросила визнати конкурсну комісію, яка одноголосно підтримала Г.Сороку, такою, що не здійснювала свою діяльність на засадах «Положення про формування складу та організацію роботи конкурсної комісії з проведення конкурсного добору на посаду керівника державного закладу культури, що належить до сфери управління Міністерства культури України» (від 31.05. 2016). Я маю на увазі сформульовані у цьому положенні засади «відкритості, публічності, прозорості, неупередженості, законності, рівності прав її членів <…>, незалежності, об’єктивності та обґрунтованості її рішень, недискримінаційного ставлення до кандидатів на зайняття вакантної посади керівника державного закладу культури».

Я вважаю, і про це свідчать численні факти, зокрема вже оприлюднені, що рішення комісії було продиктоване корпоративними та приватними домовленостями, а конкуренти Г.Сороки не мали жодного шансу на перемогу.

Для мене як представника наукової спільноти незрозуміло, чим керувалися члени комісії, віддавши свій голос за людину пенсійного віку з незрозумілим мотиваційним листом та куцими досягненнями за період майже 20-літнього директорства.

Мене обурює фарс, який було розіграно із жеребкуванням і «незалежними експертами», коли без пояснень із боку представників міністерства одній громадській організації було відмовлено у жеребкуванні, а ті особи, які стали представниками від громадських організацій, чомусь всі як один виявились журналістами і комуністичними функціонерами, та ще й пов’язані із чоловіком переможниці.

Я би закликала працівників музеїв, архівів, бібліотек які потерпають від свавілля і непрофесійності начальства, згадати про свої права і не боятися відстоювати їх публічно.

P.S. Уже після написання цього тексту я задумалася: а хто у Міністерстві культури перевіряє та аналізує подані кандидатами на посаду керівника/члена комісії документи? І чи має право юридичний (чи інший) відділ втрутитися у ситуацію, коли комісія повела себе непрофесійно і не об’єктивно, а всі її члени не можуть претендувати на незаангажованість? Чи вивчають у міністерстві протоколи засідань колективу і конкурсної комісії, чи аналізують відео засідань конкурсних комісій і жеребкувань? (це окрема цікава тема). Чи цікавляться ТАМ, а хто ж ті люди, які туди, у комісію, потрапили? Чи моніторить хоч хтось у міністерстві ситуацію з приводу сигналів у пресі з боку "громадянського суспільства"? Хто у міністерстві має на це реагувати, і як? Чи все це має робити "громадянське суспільство", а не величезна структура, яку утримують платники податків?

Більше фактів про конкурс з обрання генерального директора Національного музею літератури України - читайте на сторінці KORYDOR в Facebook.

Олеся Омельчук,
к.філол. наук, науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України