Виставку ікон відкрили у Чернігівському художньому музеї

16 грудня о 15-00 в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана буде відкрито виставку «СЛОВО І ОБРАЗ. НАРОДНА ІКОНА В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ».

  В експозиції будуть представлені народні ікони другої половини ХІХ – поч.ХХст. з фондів музею походженням з Чернігівщини, Київщини, Сумщини, Білорусі. Добірка включає ікони шанованих в Україні святих: Св. Миколи, Св. Феодосія Чернігівського, Св. Георгія Змієборця, Св.Архістратига Михаїла, Св.Іоана Воїна, Св.Василія Великого, Св.Параскеви, Св.Варвари, а також ікони богородичного типу та із зображенням Ісуса Христа.

 Українська народна ікона – особливе релігійне та мистецьке явище, що формувало сакральний простір буття етносу. ЇЇ виникнення, побутування та формування особливих рис зумовлені культурно-історичними екзистенціалами, ментальними та світоглядними чинниками. Народна ікона є відображенням специфіки національного світорозуміння (образу світу), у якому, за концепцією проф. В. А. Личковаха, особливості переживання простору та часу, етнокультурного хронотопу перетворюється на “святовідношення”, тобто святого ставлення до Всесвіту.

 Народний іконопис набуває поширення в Україні на тлі національно-визвольних змагань та католицької експансії у XVI – XVII століттях. Провідні вітчизняні історики відзначають, що православна церква у цей час опинилася в катастрофічному та занедбаному стані, а нетерпиме ставлення з боку католицьких ієрархів до українських іконописців спричинило занепад вітчизняного мистецтва. Лихоліття війн та повстань призводили до руйнування церков, монастирів, а їх відновлення потребувало суттєвих зусиль. Народні богомази самостійно засвоїли іконописну науку і, таким чином, змогли запобігти втраті цього національного надбання. Ікона “всиновлюється” народним мистецтвом шляхом складної трансформації у процесі творчого акту, результатом якого є новий твір, позначений рядом ознак образотворчого фольклору. Українська народна ікона за час свого формування набула завершеної і самостійної художньої мови, наділеної щирим релігійним переживанням, складною фольклорною інтерпретацією образів, виразністю особливого орнаментально-символічного обрамлення.

 Від початку прийняття християнства Київською Руссю і до кінця Середньовіччя носіями віри у церковно-офіційному розумінні залишався елітарний прошарок суспільства, адже йому було доступне книжне слово, що фіксувало єдино правильні поняття та визначення православного віросповідання. Поза книгами та освітою знайомство простого люду з християнськими догматами привело до помилкової, неточної інтерпретації та своєрідного розуміння віровчення. Саме за таких умов формувалась особлива народна релігійність, яка не завжди збігалася з канонами церкви, оскільки спиралася не стільки на Святе Писання, настанови щодо іконографії, скільки на апокрифи, народні духовні вірші, перекази, календарно-обрядовий фольклор. Тому зрозуміти глибину змісту та особливості форми народної ікони можна лише у контексті синтезу знань вітчизняної історії, усної поетичної творчості та традиційного мистецтва. Народноіконописна творчість насамперед цікава у своїх фольклорних виявах, які становлять основу образного потенціалу. ЇЇ фольклорно-образні особливості подібні до давніх кобзарсько-лірницьких пісень, псалмів і кантів, ще давніших знахарських замовлянь.

 Експозиція репрезентує ікони, що за інтерпретацією образів були наближені до турбот простих людей, за орнаментальним ладом органічно вписувалися в інтер’єр поліської хати, наповненої тканими килимками, вишитими рушниками, мальованою керамікою.

         Ікони, створювані народними іконописцями, за своїми мистецьким рівнем відрізнялися від творів учених ремісників, і все ж користувалися великою популярністю. Конфлікт між об’єднаними в малярські цехи вченими ремісниками і стихійними «богомазами» та «партачами» стосувався не тільки економічних питань та іконописних канонів, а й художньої специфіки. Творчість позацехових малярів лишила по собі таких милих нашій українській душі заквітчаних і «обцяцькованих» Варвар та Параскев, сільських на вигляд дідів в образах апостолів Петра та Павла, доброго батюшку − Миколу Чудотворця, хвацького запорожця Юрія Змієборця. Усе це різниться від офіційного церковно-візантійського стилю, подібно до того, як різниться колоритна народна пісня чи дума від так званої книжної літературно-писемної мови. Народна ікона – явище колективно-мистецьких та індивідуально-творчих результатів. Творці декоративно-графічної та образної основи такої ікони − не селяни, і не сільські дяки, а іконописці, які самотужки набули певного професіоналізму та розробили той іконографічний та декоративно-орнаментальний тип хатньої та подекуди храмової ікони у багатьох місцевостях Середньої Наддніпрянщини, Полісся, Поділля, Сумщини, Харківщини. Більшість із них – вихідці з села, але не виключені і представники міщанського та різночинного станів.

         Ці ікони − свідки найважливіших подій в житті людини: народження, першої купелі, лікування, заручин, весілля, вхідчин до нової хати тощо. Відтак, вони були виразниками найважливіших потреб українців і виконували вірозахисну, виховну, сакрально-містичну (медіаторну), оберегову, лікувально-магічну функцію в їх суспільному та особистому просторі. Крім того, у народному побуті ікона набувала ознак ритуального символу, як-от: під час обряду очищення породіллі (так званих «зливок»), благословення молодят перед весіллям, освячення води при лікуванні хворих, шептання від «вроків» (пристріту) під образами тощо. Знаковим є те, що ритуали першої купелі та прощання з померлим відбувалися під божником у святому куті, де парадоксальним чином життя та смерть максимально зближуються і перетікають одне в одне.

         Народна ікона і те середовище, частиною якого вона була, ще не так давно становили реалії живої дійсності, селянського культурного простору. Об'єктивні, а подекуди суб'єктивні причини виштовхнули її з села, яке почало руйнуватися, втрачати культурні традиції.

         А тим часом народна ікона відроджується в Україні, але вже не як елемент божественної онтології, а як історичний символ духовності вітчизняної культури та української ментальності.

 Пономаревська Олена - заступник директора з наукової роботи.