Як говорити з дітьми про війну?

Як говорити з дітьми про війну? Ні, не про ту нинішню, про яку вони щодня чують з екранів телевізорів, а дехто бачив на власні очі, чув на власні вуха, а дехто в цій війні вже встиг залишитися сиротою. Як говорити з дітьми про ту війну, що ніби й не так давно минула і зачепила їх дідів-бабусь у тому ж віці, що і їх нинішніх.

---

Здається, 8 травня вже визнано у нас Днем пам`яті та примирення, проте у в реаліях ніяким примиренням не пахне. Ветеранів війни, вочевидь, здатна примирити лише земля, в яку вже більшість із них полягло. А хто примирить пам`ять про війну, в якій українці воювали по різні боки барикад, перебуваючи офіційно у лавах армій Вермахту, Радянській, Чехословацькій, Угорській, Румунській, чи будучи повстанцями, партизанами, підпільниками, не заглиблюючись в ідеологію, а просто витісняючи ворога зі своєї землі. Пам`ять, у якій кожен вважає свого діда-солдата героєм?

Декілька днів тому, будучи на українсько-угорському прикордонні, запитали у екскурсовода, як ставляться тут до людей, що у часи Другої світової були солдатами угорської армії. Мудрішої відповіді ще не чула: “Ми вважаємо героями усіх, хто загинув за свою батьківщину”. У селі Колочава Міжгірського району на Закарпатті встановлено єдиний в країні памятник “примирення” односельчанам, що воювали у час війни в різних арміях. Закарпаття є прикладом-винятком, зразком насправді толерантного підходу до найскладнішого питання висвітлення й ставлення минулого сьогодні.

Натомість решта українського простору залишається до болю розмаїтим і непослідовним у ретрансляції подій минулого, досі називаючи війну, хто Великою Вітчизняною, хто Другою світовою. Хто оповідаючи про героїв-партизан, хто про героїів УПА. Не бачу жодної концепції Інституту національної памяті щодо даного питання. Якщо декларується примирення, тоді навіщо так голосно заявляти про знищення символіки радянської армії на фасадах споруд, на памятниках, на постаментах. Заборона використання свастики зовсім не означає її відсутність на військовій формі солдат і офіцерів Вермахту. Ми бачимо нацистську символіку у музеях, фільмах, на фото. Разом з тим, галопом крокуюча по Україні декомунізація встигла залишити без радянської символіки навіть музейні експозиції присвячені Другій світовій. На танках Т-34 зафарбували зірки, нема зірочок на пам`ятниках, на солдатських пілотках (танк на Шулявці, музей “Битва за Київ у 1943 році”). Армія, яку ще вчора називали “визволителькою”, нині називається “окупантом”. Якось дивно і дико спостерігати декомунізацію історії саме в такий спосіб.

Публічне огризання нинішніх декомунізаторів на кшталт “двадцять пять років говорили, скільки можна говорити” є наочною демонстрацією того, що за чверть століття армія істориків так і не спромоглася визначитися, як транслювати історію Другої світової і визволення український територій від нацистів. Історія, як і у ті недобрі комуністичні часи, продовжує вірно служити владі й політиці. У залах слави музеїв більшої території України залишаються погруддя Ватутіна, Кирпоноса, Москаленка, фотографії Героїв Радянського Союзу, червоні бойові прапори військових частин, радянські нагороди й відзнаки, у розповідях наукових працівників й екскурсоводів говориться про визволення України радянськими військами, тоді як циркуляри “згори” вже вимагають РА кваліфікувати окупантами, а символіка підлягає ліквідації, а у містах активно змінюють назви вулиць Ватутіна, Черняховського, Кирпоноса, Ковпака. Разом з тим, жодних семінарів, навчань чи конференцій для працівників музеїв вищезгаданої тематики так ніхто й не додумався зорганізувати протягом тих самих понад двадцяти років.

Не будемо заглиблюватися в історичні нетрі, хоча якось дивно називати окупантами армію, в якій служили мільони українців. Якщо ж говорити про окупаційну владу, то варто керуватися аж ніяк не емоціями, а міжнародними договорами, що визначали офіційний статус певних регіонів України у конкретну історичну добу.