Легенда, спалена живцем

Автор: Андрій Павловський | 10 жовтня 2015 22:39 |

8 жовтня виповнилась 130 річниця від дня народження Володимира Свідзінського – поета літератури Розстріляного Відродження, творчість і доля якого оповиті легендою і чекають свого розкриття й сьогодні. А загадок на його життєвому шляху чимало.

Одразу дивним видається те, що рідко хто з його сучасників, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя так мало друкувався. У 1920-1927 рр., коли в УРСР найбільше розквітали журнали, Свідзінський лише тричі з’явився в пресі зі своїми поезіями.

Далі. 1939 року вийшли окремим виданням його блискучі переклади Арістофанових п’єс – «Хмари», «Жаби», «Оси». Але основна частина його доробку – лірика, баляди, чудові віршовані казки та інше – залишились у рукописах, що, за винятком збірки «Медобір», зникли із ним 1941 року.

Чи це було свідоме рішення Свідзінського залишитися відсутнім у літературі свого часу, чи його інтуїтивне передчуття трагічного фіналу – сказати важко. Адже із скупих даних життєпису Свідзінського його внутрішньої біографії не пізнати. Своїм же сучасникам він пояснював мовчанку дипломатично: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг!».

А офіційна критика рукою Якова Савченка підписала 1927 року вирок Свідзінському, як поетові, що «прийшов у літературу занадто пізно» і що всім своїм єством «цілковито поза нашою добою».

Партійна критика також зіграла злий жарт. Вона, як зазначив Юрій Лавріненко у своїй антології «Розстріляне Відродження» «…взяла Свідзінському за фаталізм те, що як раз було демонстрацією духової сили – отієї здібності уйняти душею світло і темінь, ніч і день, життя і смерть, духове й матеріальне начало, тобто якраз подолати фаталізм, не впадаючи в ілюзорне, самооманне, поверхневе. Для цього потрібна сила і свіжість, коли, мовляв Свідзінський, «так хочеться дохопитися рукою до гнізда, де блискавка лежить, як вовною обтулена змія». Потрібна також підготова до найгіршого».

Коли настав період тотального терору над людиною і культурою України, Свідзінський зустрів його заздалегідь приготованим: окопався мовчанкою, самотністю і вірою у власну духову перевагу. Він пише: «Тільки в самотності можна бути собою». Бути самим собою – це постійний внутрішній закон, категоричний імператив Свідзінського. «Зламайте себе, але будьте оригінальними», – казав він. Це було дійсно героїчне завдання перед лицем тоталітарного нівелювання людини в СРСР.

Але своєрідність духової ситуації Свідзінського була в тому, що він, ставши через мовчання шапкою-невидимкою, міг піти у духове підпілля і там розвинути велику творчу активність.

Подальший розвиток подій підкреслює цей факт: тоді, коли, мабуть, ніхто не міг уже рухнути скованого катастрофою серця, із страшною силою звучать його поезії збірки «Медобір» 1932-34 рр., коли загинуло відродження і мільйони людей України. Мабуть, загинув у ті роки і хтось із найближчих поетові людей (донька, для якої писав казки? дружина?) – таке дають відчути його поезії.

Після виходу збірки духове підпілля автора триває не довго. На початку Другої світової війни Свідзінського таки витягають з нього, змушують написати вірш про Сталіна і видати збірку «Поезії» саме у Львові (1940), адже Москва хотіла показати свіжо окупованій Галичині, що нема серед зацілілих на Україні таких, що не люблять Сталіна й Росію. Розповідають, що якось у Запоріжжі на святі річниці сталінської конституції одна дівчина вийшла на сцену декламувати цей вірш, який починався рядком «Нищитель рабства, темряви гонитель…», вигукнула перше слово «нищитель», збилась на ньому і втекла за лаштунки.

Ті, що знали Свідзінського у останні роки його життя, залишили нам таке свідчення: наприкінці 1941 року, коли до Харкова насувався фронт Другої світової війни, поет був насильно евакуйований разом із іншими культурними кадрами. Недалеко від Харкова біля Салтова Свідзінський з групою кількох десятків людей був замкнений в клуню і разом з нею спалений живцем.

Згоріли із поетом нібито і рукописи його недрукованих творів. Винятком був великий рукопис збірки недрукованих поезій «Медобір», що її вдалося молодому поетові О. Веретенченкові вивезти за кордон і тим хоч частково розкрити легенду Свідзіського.