«Мамай єднає Україну»

З такою назвою у харківській галереї «Мистецтво Слобожанщини» експонувалась виставка із фондів Музею історії міста. Цей пост-фестивальний арт-проект вже став сприйматися як «Мандруючий Мамай», оскільки раніше, на День Незалежності України, виставка приймала перших відвідувачів у Національному музеї Тараса Шевченка.

Очевидно, в житті нічого не буває випадкового. Ще сім років тому, щойно розпочавши історико-культурологічний фестиваль «Мамай-fest», життєві дороги привели мене до Львова, на Пекарську, в старожитньому будинку якої знаходиться майстерня Ореста Скопа. Цей художник вже майже двадцять років малював Мамаїв, присвятивши свої твори пам’яті бандуристів, кобзарів, лірників, страчених сталінським режимом у Харкові у 1934 р. Сам митець визначив призначення картин таким чином: «Козак Мамай – це просторовий проект: картини розходяться по всьому світу і засвідчують пам’ять про цих замордованих людей». Давши обітницю створити триста картин, Орест Скоп намагався продовжити таким чином життя кобзарів на духовному рівні. Але спочатку був сон: уві сні вони благали митця вирвати їх із небуття, втіливши у яскраві образи на полотні. Художник побачив ці картини у харківському театрі, де був останній з’їзд кобзарів, після чого сліди їх губилися у вічності. Тому Харків з’явився на шляху мандруючого Мамая не випадково, адже саме там вісімдесят років тому стався цей страшний злочин сталінського режиму. Ця історія стала основою для сюжету фільму Олеся Саніна «Поводир» (попередній фільм цього режисера «Мамай» теж брав участь в одному з «Мамай-фестів»), який з великим успіхом демонструється в кінотеатрах України.

Звичайно, було трохи моторошно везти музейну колекцію фактично у прифронтову зону, де час від часу активізуються сепаратисти і відбуваються диверсії. З пам’яті ніяк не міг стертися нелюдський образ розлюченої жінки, як виявилося, медпрацівника, що добивала покаліченого тітушками українського патріота. Отже, Харків, не тільки перша, а й інтелектуальна столиця, з давніми традиціями інтелігентності і меценатства – українська земля, яка потребує оберегу та захисту.

Всі сумніви залишилися позаду вже в самому місті, яке майоріло українськими прапорами, вітало величним постаментом знесеного пам’ятника Леніну, простором своїх площ та вулиць. Дуже рідко, в порівнянні з Дніпропетровськом, зустрічалася жовто-блакитна символіка на перехожих, натомість набагато частіше траплялися військові в камуфляжі. Найбільше вразили люди, з якими довелося спілкуватися. Відома харківська журналістка Таня Бабіна, що з перших хвилин спілкування вразила своєю іскристою енергетикою, так щільно склала програму перебування у Харкові, що фактично хвилини вільної не було. Зустрічі, інтерв’ю, відвідування майстерень, спілкування, і нарешті – відкриття виставки в галереї «Мистецтво Слобожанщини».

Харків не такий, яким ми бачимо його з екранів телевізорів: він не сплюндрований російською пропагандою, не безликий, не холодно-зверхній, він – живий. І свідченням цього є волонтери, справжні бійці невидимого фронту. Люди різних професій, різного достатку, віку, вони не шкодують сил, підтримуючи українську армію. Багато з них є друзями Тетяни Бабіної, учасниками заснованого журналісткою культурного центру «Сірін» та ділового альянсу «Міленіум», які за умов російської військової агресії стали волонтерами. Переважна більшість з них – російськомовні, є росіяни за походженням, які своєю батьківщиною вважають Україну. Це розуміння прийшло тільки з війною, коли потрібно обирати, чітко визначивши образ ворога. Воєнний час залишає поза життєвими сюжетами будь-яке лукавство і нещирість. І це відчувається на різних рівнях спілкування: як у волонтерському, так і у мистецькому середовищах, навіть у бізнес-колах. Останнє представляв клуб «Ротарі», представники якого регулярно жертвують на українське військо значні кошти, беруть участь в арт-проектах, аукціонах. Мені довелось анонсувати виставку «Мамай єднає УКраїну» на їхньому зібранні в шикарному готелі «Прем’єр». Ця війна розкрила як найкращі якості людської природи, так і найгірші. За кілька днів до приїзду цей готель намагалися підірвати під час перебування там делегації з Нідерландів, але Харківське СБУ вчасно знешкодило цю диверсійну групу, очолювану жінкою. Найбільше зацікавила бізнесменів-ротаріанців дата смерті Мамая, який, як виявилося в ході дискусії, безсмертний, живе і сьогодні, у фронтовому чи повсякденному житті, наділяючи українську націю непереможною енергетикою та мужністю. Мамаї сьогодні – це українські кіборги, які, не шкодуючи життя, захищають донецький аеропорт, незважаючи на численні атаки ворога. Хотілося б тільки, щоб кулі їх не брали, як Мамая-характерника, але на жаль, в глобалізованому суспільстві не місце давнім віруванням та легендам. Вони залишаються за кадром повсякденності, у мистецькому середовищі. Адже не випадково і в Харкові знайшлися свої художники, що малюють Мамаїв. Приміром, Олександр Вакуленко, картини якого стали органічним доповненням виставки Музею історії Дніпродзержинська у галереї «Мистецтво Слобожанщини».

Відкриття «мамайської експозиції», присвяченої страченим кобзарям у 1934 р., стало подією у культурному житті Харкова. Адже сьогодні потребно відроджувати нашу історичну пам’ять, бо сплячий розум породжує потвори, виявом чого є сепаратизм. Україна, як ніколи, сьогодні потребує єдності, символічно відображеної художниками з різних областей у мапі «Мамай єднає Україну». Мамай – захисник рідної землі, стоїть на сторожі нашого суверенітету, щоб не дати ворогові знищити нашу націю.

Приємно було зустріти під час відкриття виставки харківського мистецтвознавця Андрія Корнєва, художницю Олю Іванюк-Самойлік, біженку з Криму, нині мешканку Києва, вже знайомих мені волонтерів – видавців, бізнесменів, журналістів, навіть істориків. Серед них - Валерій Романовський, кандидат історичних наук, який в цей час проходив вишкіл, щоб відправитися добровольцем на фронт. За день до мого приїзду у Харкові підірвали паб, в якому збиралися волонтери, кілька їхніх друзів знаходилися в опіковому центрі, але напруження не відчувалося. Просто ті, хто мусив їх провідувати, переглянувши виставку, швиденько поїхали до лікарні.

Сьогодні колекція живопису вже повернулася до музейних фондів. Але Мамай залишився в Харкові у світлинах з виставки, які волонтери відправляють нашим воїнам на фронт, в зону АТО, а точніше – на територію російсько-української війни. Залишився захищати українську землю…



Наталія Буланова,
директор Музею історії міста Дніпродзержинська