Музей у громаді та суспільстві: проблеми та можливості співпраці

ЛЕКТОРІЙ СЕМІНАРУ «PROMUSEUM»

Лектор: Олександр Буценко,
директор Українського центру культурних досліджень,
керівник громадської  організації «Демократія через культуру»

Музей існує у визначених координатах: часу та певної культурної політики.

Австралійський штат Вікторія, де населення становить 5,5 млн. осіб, нараховує 740 організацій, що займаються колекціонуванням і поширенням артефактів або історичних цінностей. Більшість із них – музеї, що розташовані переважно в містах. На них, на відміну від США та Великої Британії, держава звертає велику увагу, підтримуючи розвиток недержавних і державних музеїв. І саме завдяки музеям 2002 року в Австралії був прийнятий закон про підтримку аборигенної культури. Цей закон спонукав уряди Британії та Австралії вибачитися перед аборигенами за знищення їхньої культури.

Інший приклад —  музей у Кейптауні (ПАР), який наприкінці 60-х років, коли до влади прийшов апартеїд, був закритий, однак зберіг всю свою колекцію. А вже в 1990-х роках музей посприяв тому, що Південно-Африканська Республіка на чолі з Нельсоном Манделою стала новою державою. Головне – що, зберігши пам’ять, музеї підказали політиці те, якою вона має бути: політикою, спрямованою на забуття колишніх образ і примирення суспільства.

Якщо говорити про сучасний стан речей, то в Амстердамі існує таке товариство, як «Натхненні кавою» (Inspired by Coffee). Це молоді люди, які створили організацію, що зокрема, підтримує і музеї,  і пропонує послуги лекторів, модераторів, тренерів для того, щоб зробити цікавішою і помітнішою будь-яку організацію у стрімкому світі. Очолює її Джаспер Віссер, котрий веде свій блог і розповідає, яким бачить музей 2020 року. Цей музей, на його думку, буде відрізнятися 3-ма головними ознаками:

1) музей вийде із стін власне музею на громадський простір. У багатьох містах музеї  роблять свої експозиції в парках, у торгівельних центрах - вони виходять до людей;

2) музей інакше дослідить свою аудиторію і почне працювати над її розширенням. Це матиме важливий наслідок в аспекті фандрейзингу, оскільки тут головне постійне розширення аудиторії;

3) музеї стануть соціально відповідальними, адже будуть справжніми форпостами суспільства. Вони будуть поєднувати часи і бачення: минулого і майбутнього. Дуже важливо підказувати, що таке можливо, та надихати, викрешувати «іскру».

Що таке функціональний музей? Можна перелічити такі характеристики:

- Організація/установа культури, що входить до мережі культурних організацій. (В Україні станом на 1.01.2013 року – 570 організацій музеїв, у той час як у штаті Вікторія — 740 музеїв на 5,5 млн. осіб).

- Колекція артефактів, історичних цінностей, культурних шедеврів, свідоцтв

- Науково-дослідна організація

- Центр громадської активності

- «Оселя муз»

- Розважально-дозвільний центр

Чарлз Лендрі пропонує інший перелік у книзі «Музей з його найкращого боку»:

- Музей – це якір на стоянці:  музеї уповільнюють хід подій, у мінливому світі музей може бути гаванню спокою і місцем для роздумів. Тут відвідувачі почуваються в безпеці. З іншого боку, музей – це сполучник: він спрощує складний світ, демонструючи зразки минулого і можливі шляхи до нашого майбутнього. Це територія можливостей та натхнення. Розпалюючи інтерес, музеї породжують у відвідувачів дослідницький інстинкт, відкривають шляхи уяві, з якої потім народжуються творчі рішення, винахідливість та новаторство.

- Майданчики навчання. Використовуючи предмети та історії навколо них, музеї привертають та концентрують увагу, заохочують на свідоме чи підсвідоме навчання.

- Зони натхнення. Музей – це вимір мрій, адже експонати відображають ідеали та прагнення своїх творців, що, своєю чергою, надихають відвідувачів, використовуючи предмети, які створили до нас інші цивілізації, культури тощо. Для прикладу, попередню венеційську бієнале її куратор Массиміліано Джоні назвав «Енциклопедичним палацом». Він використав ідею іншого італійця, Марино Ауріті, відомого дизайнера, архітектора, що створив модель «омріяного музею», де в одному приміщенні можна було б зібрати всі знання людства. Ця модель не була створена повністю, але пролежала багато років у сховищі. Нарешті, бієнале втілила ідею «Енциклопедичного палацу», показуючи  і внутрішній світ митця, і світ ззовні.

То ж чи може музей об’єднати все? І так, і ні. Звичайно, музей повинен об’єднувати, намагаючись показати все, що існує в цьому світі. Він належить місцевій громаді, але громади дуже швидко змінюються, як, власне, й інтереси людей; змінюється сам склад населення, технології та багато іншого. Музей, справді може залишатись острівцем, куди можна прийти і сховатися від того, що відбувається ззовні. Але цього недостатньо. Музей стає одним з активних гравців в навколишньому світі та повинен впливати на нього. Це та установа культури, яка може брати участь у формуванні культурної політики на місцевому, регіональному та національному рівнях.

Відомий італійський архітектор Альдо Россі казав, що поява зв’язків між речами породжує нові знання більше за власне речі. Тобто, якщо у вас є колекція речей і ви знайдете між ними зв’язки, то це буде набагато цікавіше і більше вплине на свідомість відвідувачів. Наприклад, у лондонському районі Лювішем, інтеркультурному районі британської столиці, є краєзнавчий музей. Поряд із ним стоять два будинки-близнюки. Щоб показати, про що розповідає цей краєзнавчий музей, було зроблено графіті на тих будинках – один будинок, наче у краватці чоловік, другий – у намисті. Все дуже просто: організувати простір, знайти та показати необхідні зв’язки – і все починає грати інакше. Коли бачиш це, то хочеться зайти і подивитись, хто там живе і творить місцеву громаду.

У Мелітополі, де 157 тис. мешканців різних національностей, було витрачено багато зусиль, щоб якось видозмінити краєзнавчий музей. Окрім того, назва «Мелітополь» з давньогрецької означає «місто меду». Відтак, музей повинен був мати хоч якусь залу, присвячену цій темі. Минуло приблизно 5 років, поки ця зала таки з’явилася. У ній можна побачити всю історію медоварів, що існують у цьому районі. Тут, окрім всього, були використані медіа-ефекти, як-то гудіння бджіл, що справляло враження, ніби ви потрапляєте у якийсь великий вулик. Ці медіа-ефекти були цікавими для 80-х, але зараз цього недостатньо, щоб зараз рухатись далі.

Центр «Демократія через культуру» проводив виставку сучасного іспанського художника Антоні Міро, яку організували в різних містах України. Митець у своїй графічній серії «Вітер народу» поєднав різні речі: сполучив поезію свого співвітчизника, каталонського поета Мігеля Ернандеса, взявши 24 рядки з поезії (та однойменної збірки) «Вітер народу з танцями Антоніо Гадеса, друга художника. Тим художник показав, як через танець і поезію можна побачити Іспанію. Цю виставку організували в Дніпропетровському художньому музеї. Усі картини було розташовано так, наче то справді танець фламенко, а декорації  навіювали враження театру. Коли виставка робилася у Вінниці в галереї «Арт-шик», то було просто запрошено танцівників фламенко і  реально поєднано ці речі. Те саме зробили і в Києві, в Центрі Української Культури та Мистецтва, а в Каунасі вже було використано фільм Карлоса Саури «Кармен». Тобто, все це все приклади того, як можна поєднувати речі між собою.

По-друге, важливим є розвиток партнерства, або партнеринг. Він полягає у знаходженні інституцій, недержавних та неприбуткових організацій, котрі стали б добрими партнерами для музею і були б зацікавлені у реалізації його проектів. Тобто, це використання партнерства без вкладання фінансів.

Скажімо, в нашому випадку іспанський художник надіслав свої твори, щоб тут організувати виставку. Звичайно, був підготовлений текст українською, а в Іспанії навіть надрукований маленький каталог українською. Далі, завдяки партнерингу, було визначено маршрути і організовано цю виставку. Метою її було просто показати, як можна поєднувати різні речі, використовуючи простори музею і галерей. І це демонструє, наскільки партнеринг може бути важливим. Наголос на тому, що партнеринг є безкоштовним, і навколо себе, навіть серед недержавних організацій, можна знайти відданих партнерів. Завдяки такій співпраці легше вигравати гранти і отримувати державну допомогу.

В Амстердамі використовують такий прийом, як «розширена міська реальність». Інститут архітектури і Музей архітектури Амстердама розробили програму, яка підтримується будь-яким мобільним телефоном, що має GPS. Користувач обирає маршрут, підходить до того місця, де позначено об’єкт, наводить телефон, бачить зображення, що є в телефоні, і йому відразу відкривається інше зображення, як цей об’єкт виглядав 20 років назад і яким буде виглядати через 20 років. Ця програма не є винятковою, але здобула велику популярність. Технології розвиваються дуже швидко, і кожен музей має знати, як їх грамотно використати.

Про провокативні акції, котрі можуть бути організовані в музеї. Прикладом такої є  виставка Александра Макквіна в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку, на яку, для того, щоб потрапити, відвідувачі вистоювали 5-годинні черги. Александр Макквін – видатний британський кутюр’є, дизайнер одягу, який покінчив життя самогубством у 2010 році. Його моделі використовували «Gucci», «Givenchy» та багато інших компаній. Він був автором дуже цікавих колекцій, при тому, що кожна його колекція була якимсь відкриттям. І на цій виставці було зібрано всі його колекції і показано, як через моду можна розглянути взагалі історію природи, історію людини, зіткнення цивілізацій тощо. Виставка мала назву «Дика краса моди». Тобто, особистість, поєднана з несподіваною темою, може мати привабливий результат.

Інший приклад – один із музеїв у місті Бристолі, Велика Британія. Тут проходила виставка Бенксі. Бенксі – псевдонім відомого сучасного британського провокативного художника, котрий займається графіті. Його справжнє ім’я ніхто не знає.  Однак художника скрізь переслідує поліція. Для того, щоб його не спіймали, Бенксі вигадав цілий набір трафаретів, крізь які швидко малює і зникає. У 2011 році в одному з бристольських музеїв вікторіанської епохи зробили його виставку - не власне графіті, а поєднаного провокативного живопису. Родзинкою виставки стало поєднання творів класичного мистецтва із сучасними художніми елементами та оригінальними написами.

По всьому світі музеї зараз здійснюють різноманітні експериментальні проекти, які водночас впливають на культуру і зберігають історичну спадщину. Але головне -  вони впливають на суспільство в цілому. Існує прогноз, що у 2020 році музеї стануть одним із головних інститутів суспільства в подоланні прірви між представниками різних поколінь.

На чому може виграти музей, що перебуває в сучасних умовах в Україні?

Перш за все, необхідно, щоб музей знав та аналізував місто, в якому живе. Приклад того: краєзнавчий музей Мелітополя, який почав співпрацювати з місцевим університетом. Ними спільно було проведено опитування, яким люди бачать культурний розвиток міста.

За останні 7-8 років Мелітополь у свідомості людей зі столиці машинобудування змінився на образ інтеркультурного міста. Це і відчув краєзнавчий музей. Тому відтепер він акцентував на сучасному житті міста, а не на історичному екскурсі. Більше того, працівники музею роздумують над тим, аби один із залів присвятити баченню та проектам його майбутнього.

Університет активно працює з музеєм: було досліджено стан середовища міста і запропоновано своє бачення його майбутнього владі, яка, в свою чергу, включила певні їхні ідеї у свій стратегічний план розвитку міста. Таким чином, дослідження свого навколишнього середовища дає змогу музею впливати на саму культурну політику і на ті програми, які пропонує місто на наступний рік.

Інший фактор, дуже важливий для музею -  знати, як працюють інші сектори: освіти, молоді, економіки, оскільки у тих є теж дуже багато різних програм. Так чи інакше, музей може бути з ними пов’язаний.

Якщо існує стратегія розвитку міста, музей може в цій стратегії відіграти ключову роль і отримати фінансування не з управління або відділу культури, а з економічного відділу. На базі музею можуть проводитись економічні форуми, показуючи, як розвиваються мале, велике, середнє підприємство, історія економіки тощо.

Музей також може стати активним осередком молоді, як це робиться в багатьох британських містах (наприклад, місто Д’юсбері, де в місцевому музеї було запроваджено зібрання молоді, яка малювала свої візії образу рідного міста, які потім вплинули на політику його розбудови). Отже, відділ молоді і розвитку може також стати партнером для музею та привнести додаткове фінансування зі своїх програм.

Варто співпрацювати і з відділом соціального захисту або управлінням по зайнятості: якщо запропонувати їм якусь роботу навколо музею, яку б вони оплачували, це може бути ще одним варіантом фінансування. Тут важлива активна позиція музею.

Існує дуже багато програм щодо партнерингу. І ЄС, і Європейський культурний фонд  надзвичайно заохочують будь-які інноваційні проекти з огляду на те, що вони привертають увагу громадськості. Внаслідок цього музей стає ще й економічним гравцем, адже багато туристів потрапляють до його міста -  і це можна використати як аргумент у розмові з місцевою владою.

До того ж, такі проекти впливають на молодь, а музеї з часом стають їхнім осередком, своєрідним «інноваційним інкубатором». Це також можна застосувати як сильну сторону, якщо подумати про культурні індустрії в сучасній Україні, використовуючи традиції та сучасну динаміку.

Для успішного фандрейзингу музею важливо, щоб його ініціативи не перекривалися іншими ініціативами в місті, тобто, потрібно володіти інформацією про них. І навпаки: Ваша ініціатива має стати продовженням інших. Зазвичай підтримку отримують проекти, що використовують спільні зусилля. По-друге, потрібно подбати про розширення цільової аудиторії.  Тут також необхідні партнери. По-третє, підтримку здобувають довготривалі проекти, а отже, дуже бажано, щоб він був частиною великого проекту.

Щодо ситуації в Україні, то тут поступово потрібно переходити на стратегічне планування на рівні міста, формувати культурну політику міста, впливати на регіональну і, зрештою, виходити на центральний рівень. На разі провадиться програма «Інтеркультурні міста», що об’єднує 11 міст України і 60 міст Європи, Кореї, Японії та Мексики. Це така програма, що відкрита для різних ініціатив, обміну міжнародним досвідом та співпраці з різними групами населення. Інша програма, що пропонується  і просувається через державні органи влади, це програма культурної інтеграції України: для того, щоб українці, врешті-решт, зрозуміли, де вони живуть.

Записала:
Олена Рябенко