У когось-там був собака...

Останні спроби Міністра культури реформувати охорону культурної спадщини – віддамо йому належне! – справляють несподівано приємне враження. Адже системної реформи пам’яткоохоронної галузі за всі роки незалежності влада здійснити не спромоглася. Зрозуміло, що, з огляду на сучасний кадровий потенціал Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей, від помилок ніхто не застрахований. Втім, саме наявність таких спроб дають певні підстави сподіватися на краще.

Нещодавнім наказом (від 21.11.2011 № 1060/0/16-11) міністр Кулиняк затвердив Положення «Про Науково-методичну раду з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури України, склад зазначеної ради та регламент роботи і складу Експертної комісії».

Ця Науково-методична рада у багатьох давно викликала великі підозри. Вона була за кількістю членів завеликою, що, нібито, надавало можливість її керівникові скликати вигідний для себе кворум заради схвалення «потрібних» рішень. Пліткували, що саме цією радою Мінкультури прикривало такі ганебні вчинки, як, наприклад, зняття пам’яток з обігу «через втрату предмету охорони». А враховуючи, що Рада орган суто дорадчий, відповідальність за таке навіть гіпотетично не існувала.

Отже, подивимось, що нового «наваяло» Мінкультури! А дивитися треба дуже уважно та ретельно, хоча б заради того, щоб підстав для чуток більше не виникало. Бо собака в нормативних документах Мінкульту – чи-то Му-му, чи-то Каштанка, завжди заритий в дрібницях.

Науково-методична рада передбачена ст. 7 Закону «Про охорону культурної спадщини». Вона повинна створюватися виключно «для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо розроблення основних напрямів розвитку охорони культурної спадщини, обговорення найважливіших програм, проектів з питань охорони культурної спадщини». Повторюю – виключно (!), бо ніяких інших функцій, окрім «рекомендацій», «пропозицій» та «обговорень», законодавство для неї не передбачає.

Виходячи з таких завдань цього суто дорадчого утворення, поглянемо на його склад. З 36 членів Ради 7 (майже 20 % !) є чиновниками Мінкультури, які займаються охороною культурної спадщини. Причому один з них цю Раду очолює, а ще 2 входять до президії. Голова та один з членів Президії є безпосередніми начальниками решти службовців. Виникає закономірне питання – під час роботи ради всі ці люди виступають у якості консультантів, чи державних службовців, що здійснюють тут контроль за роботою незалежних фахівців? А якщо вони там, все ж таки, виконують суто консультативні функції самі для себе, то чи нараховується їм в цей час зарплата як чиновникам задля яких ці консультації відбуваються?

А ще врахуйте, що 10 членів Ради представляють установи безпосередньо підпорядковані Мінкультури, тобто тим самим керівникам! Як їм бути, якщо їхня думка не співпаде з точкою зору «високого начальства»? Тим більше, що члени Ради «зобов’язані (!) … докладати зусиль для реалізації рішень». Наголошую – зобов’язані реалізовувати рішення виключно рекомендаційного характеру!

Я би зрозумів у цій Раді лише одного представника Мінкультури задля організації поточної роботи. Тобто узгодження порядку денного, організації засідань, писання протоколів. Така людина там нібито і є, це – відповідальний секретар. Але й він – це спеціально обумовлено в Положенні – «має право голосу»!

Тепер подивимося як ця, зацементована чиновницьким апаратом, Рада повинна працювати. «Засідання Науково-методичної ради або президії ради вважається правочинним, якщо в ньому беруть участь не менше 50 відсотків облікового складу її членів». Відсутній член Ради має право делегувати свій голос одному з інших членів. Це трохи дивує, адже Рада не приймає рішення, обов’язкові для виконання. Чи можна делегувати свою позицію коли йдеться про фахове обговорення або дискусію? А якщо думка когось з членів Ради виявиться більш переконливою? З цього складається враження, що Рада збирається не заради професійного обговорення проблем, а для затвердження заздалегідь підготовлених рішень. А хто може завчасно підготувати рішення задля формального затвердження спеціалістами дуже різних галузей? Звичайно тільки чиновники міністерства! Але навіщо тоді взагалі ця Рада?

Цікавою є процедура прийняття рішень. Вони приймаються «простою більшістю голосів присутніх членів. У разі рівного розподілу голосів "за" і "проти", вирішальним є голос голови Науково-методичної ради». Таким чином, Рада приймає рішення, якщо з 36 її членів присутні тільки 18 (кворум!), а«за» проголосувало лише… 9 осіб!З яких, зауважу, 7 вочевидь будуть ті самі чиновники Мінкультури, зокрема її Голова.

А уявімо собі, що Рада має розглянути, наприклад, болюче питання щодо нелегальних археологічних розкопок та незаконного обігу старожитностей. Правда,Мінкультури поки вдало відхрещувалося від цієї проблеми. Але – раптом підіпре, причому негайно? До складу ради включено лише 4 археологів. Двоє з них керівники Інституту археології, один – заступник директора Інституту пам’яткоохоронних досліджень, ще одна – директор Центру пам’яткознавства. Оскільки всі вони – через керівні посади – люди зайняті, їхня присутність ніяк не гарантована. Отже рішення (а хтозна яким може бути чиновницьке рішення з цього дуже нелегкого питання!) прийматимуть саме чиновники разом з архітекторами, реставраторами та мистецтвознавцями. А ще врахуйте, що, по-перше, навіть в професійному середовищі тут є відмінні точки зору, а, по-друге, супротивники наведення порядку мають неабиякий вплив.

Ще одна дивовижна новація –«Експертна комісія з розгляду питань занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України». Ця тема настільки «смачна», що варто шукати «заритих собак» і тут.

За радянських часів існувала така практика. Списки т.зв. «нововиявлених» пам’яток затверджували відповідні облуправління культури. Протягом року (хоча, наприклад у Києві це практично не виконувалося) ці «нововиявлені» мали стати повноцінними пам’ятками, тобто сучасною термінологією бути занесені до Реєстру з повною обліковою документацією. Це робили відповідні обласні Ради. А виключення пам’яток з цього реєстру було компетенцією тодішньої Ради Міністрів, себто Кабміну.

Така система (з усіма її недоліками) створювала необхідний баланс – занесення та виключення пам’яток з Реєстру не належало до повноважень Мінкультури, що давало йому хоча б гіпотетичну можливість зосередитися на охороні. А рішення про втрату пам’ятки взагалі приймалося лише на найвищому державному рівні.

Сьогодні всі кінці сховані в єдиній кишені. Інформація про причини незанесення або виключення з Реєстру (а іноді й про сам факт виключення) дуже прихована. Власне, це, напевно, дуже просто та приємно – приймати рішення, що пам’ятка «втратила предмет охорони». Набагато складніше відповідати за законом за свою бездіяльність через яку це відбулося!

Можливо саме для ще більшої завуальованості роботи міністерства при дорадчому, консультативному органі і створюється ще й якась комісія? Закон її взагалі не передбачає, але мабуть у Мінкультури все ж є повноваження продукувати стільки різноманітних комісій, скільки йому заманеться.

Комісія ця, зрозуміло, знов дорадча; до складу її (знов) включено 3 чиновники Мінкультури. У ній (знов) існує Президія (!), а рішення (знову-таки) може прийматися чвертю від її складу, що становить рівно 3,75 особи. Рішення цієї дорадчої комісії мають затверджуватися рішенням тієї дорадчої Ради.

Я би дуже хотів дізнатися, хто в Мінкультури знає про існування Закону «Про наукову і науково-технічну експертизу»? Бо там є дуже цікаві норми!

Наприклад: «Фізичні особи, які на постійній або професійній основі здійснюють діяльність, пов’язану з наданням експертних послуг, крім осіб, зазначених у частині другій цієї статті, та юридичні особи, статутом яких передбачено таку діяльність, повинні пройти державну акредитацію і отримати свідоцтво, що підтверджує кваліфікацію його отримувача з питання організації та проведення наукової і науково-технічної експертизи» (ст. 7).

Що стосується другої частини цієї статті, тобто тих осіб, які мають право на здійснення експертної діяльності та експертних послуг без отримання свідоцтва, то порядок державної акредитації, форма свідоцтва і перелік документів державного зразка для них «визначаються центральним органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України». А Мінкультури, згідно Положення про нього, має право лише затверджувати «перелік державних установ, закладів культури, інших організацій, яким надається право проведення державної експертизи культурних цінностей». Хм…

Знаю, що виникне питання – а навіщо все так ускладнювати? Поясню навіщо. Нормальний експертний висновок пишеться таким чином: предмет (об’єкт) – підстава – метод. Далі описується об’єкт експертизи, потім – те, що з ним робиться (як він вивчається або досліджується). Після цього пишеться висновок. Наприкінці висновку експерт (експерти) обов’язково пише: «з відповідальністю за несвоєчасне, неякісне і протиправне проведення експертизи, відповідно до ст. 21 Закону, ознайомлений». Після цього він (вони) відписує висновок.

Якщо дотримуватися цього закону, то ніякої консультативно-комісійної діяльності при консультативно-дорадчому утворенні не може бути. Але тоді виникнуть проблеми у окремих співробітників Мінкультури, бо рішення про виключення пам’ятки з Реєстру має ґрунтуватися на експертному висновку, підписаному конкретною особою. Особою, яка персонально відповідає за це перед Законом! Це що, тюрма? Можливо, хто зна…

Отже бачимо, що коло знов, нажаль, замикається. Єдине що тішить – ця Рада «може брати участь в організації і проведенні … конкурсів на проекти забудови (реконструкції) в зонах охорони пам’яток культурної спадщини та у межах історичних ареалів населених місць». І як тепер обізвати такі зміни? Той, хто пам’ятає безкінечну «У попа была собака…», думаю зрозуміє, це саме та пісня…


Максим Левада, археолог, пам`яткоохоронець, публіцист