Традиційний одяг Гусятинщини з колекції музею

Традиційний народний одяг західних областей України на сьогодні вивчений недостатньо. І література з цього питання досить обмежена. Тому характеризуючи одяг Надзбручанського краю ( зокрема Гусятинщини ) кінця ХІХ - початку ХХ століття, я зверталась до праць сучасних дослідників, зокрема К.І.Матейко, В.І.Наулка, журналу «Народна творчість та етнографія», які містять деякий матеріал з народного вбрання. Але основою послужив речовий матеріал, який зберігається у фондах Гусятинського районного комунального краєзнавчого музею, зібраний науковцями музею у різних селах та містечках району.

Як буденний, так і святковий одяг українців бере свій початок з глибокої давнини, має давньослов’янське коріння і сягає витоків з культури Київської Русі. Це, зокрема, домоткані тунікоподібні сорочки. Уже в ті давні ранньослов’янські часи населення краю виготовляло одяг з домашніх матеріалів, кожна сім’я власними силами задовольняла свої потреби в одязі. Сировиною для виготовлення одягу були конопля, льон, шкіра, вовна тобто продукти домашнього виробництва. Конопля і льон йшли на виготовлення полотна для сорочок, портяниць. З вовняних ниток ткали сукно для сардаків, мант, поясів. Фарбовані природними барвниками у домашніх умовах вовняні нитки використовували для вишивання і узорного ткання. З другої половини ХІХ століття ручний спосіб виготовлення домотканого полотна почав занепадати, проте значна частина селян продовжувала виготовляти полотно навіть у першій половині ХХ століття.



Ткати починали восени, працювали всю зиму і закінчували перед початком весняних польових робіт. Якщо врахувати період вирощування коноплі чи льону, а також їх обробітку, то виробництво тканини займало увесь рік.

До середини ХІХ століття уже був сформований комплекс традиційного українського народного вбрання, який складався у чоловіків - із полотняної сорочки і штанів, безрукавки, верхнього одягу, поясів, взуття, головних уборів. Жіночий комплекс, подібно чоловічому, включав домоткану сорочку, поясний одяг (запаски, плахти, спідниці), пояси, безрукавки, верхній одяг, головні убори, взуття і прикраси.

Виготовлення традиційного народного вбрання залежало в основному від конкретних місцевих умов, смаків і традицій, які складалися впродовж сторіч. Одяг завжди відповідав статі, віку, соціальному стану його власника. Все це сприяло тому, що на кожній окремій території складався свій неповторний тип вбрання. На прикладі одягу яскраво простежується станова неоднорідність міського та сільського населення. Історія Надзбручанського краю зумовила деякі особливості його культури та побуту. Довготривале сумісне проживання українців і поляків на нашій території зумовило взаємовпливи культур, наявність спільних рис в одязі. Зібрані матеріали вказують на суттєві відміни одягу Гусятинщини від північних та південних районів Тернопільської області. На основі колекційного зібрання тканини в музейних фондах, на території Гусятинщини можна виділити три етнографічні зони побутування комплексів українського традиційного костюму – Копичинецьку, Гримайлівську та Гусятинську, які поруч із спільними в цілому рисами, мають свої особливості в оформленні одягу художньою вишивкою.

Мистецтво вишивки здавна служило людям, вносило в їхній побут красу і хатній затишок. Одяг оздоблений орнаментами, був не тільки ошатнішим і привабливішим, люди вірили, що саме такий він відвертає від них недуг. Отож і не дивно, що вишивали і нижній і верхній одяг, навіть буденний.

Характер вишивки, її композиція, вибір технічних засобів шитва, кольорове забарвлення завжди залежали від крою одягу, його призначення, місцевої традиції. Найбільш яскраво оздоблювали на території нашого краю жіночі святкові сорочки. Майстрині не просто перешивали відомі уже зразки народних узорів, а використовували їх творчо, привносячи в кожну роботу щось своє. Орнаменти постійно видозмінювалися – вміло доповнений хрестик, ромбик чи пелюсточка квітки, вдала гармонія кольорів надавали узорові новизни. Дивишся і відчуваєш, що то не просто вишивка хрестиком, низинкою, гладдю, мережкою ( шви якими найбільш користувалися на Гусятинщині), це справжня мова душі людської.

Наші предки, не маючи жодних підручних матеріалів, інтуїтивно відчували колір душею і творили за покликанням серця, використовуючи для своїх орнаментів не надто яскраві, а стримані кольори, що до того ж були ще й стійкими і непідвладними часові. У фондах Гусятинського музею зберігається біля сотні вишиванок, яким більше ста років – грубе домоткане полотно, дуже дрібний хрестик, не полинялі від часу нитки, чого не скажеш про вишиванки другої половини ХХ століття.
Багатство композицій вишиванок Гусятинщини того періоду складають мотиви геометричного орнаменту, чи поєднання його з рослинним. Основним елементом геометричного орнаменту виступає ромб, який часто поділяється на велику кількість малих ромбів або квадратів. У багатьох випадках ромб поєднується з восьмипелюстковою розеткою або завитком, так званими «баранячими рогами». Урізноманітнює мотиви геометричного орнаменту кольорова гама, своєрідна для кожної місцевості..

У композиціях рослинного орнаменту найулюбленішим елементом гусятинських майстринь є «ружі» - окремі квіти, що як самостійний мотив не вживається, а виступає центральним, головним у «косицях» - букетах квітів. Основний фон таких вишивок червоний, з великою та малою кількістю чорного.

Традиційно вишивкою прикрашалися жіночі сорочки, фартухи, камізельки, спідниці. З чоловічого одягу вишивали сорочки та кептарі. У порівнянні з жіночими сорочками, чоловічі були набагато скромніше вишиті, але вишивка в одязі була завжди логічно продумана і доцільна.

Найдавнішим видом шитого одягу і основною складовою частиною як чоловічого так і жіночого вбрання була сорочка і характерною її ознакою був білий колір, який широко використовувався серед слов’ян. На Гусятинщині зустрічаються два основні види сорочок: тунікоподібні з суцільним рукавом, та на кокетці - вони є більш давніми. Урізноманітнювалися сорочки завдяки вирізові горловини або формі коміра та завершенню низу рукавів. Серед найдавніших виробів, що зберігаються у фондах Гусятинського музею - це довгі додільні сорочки з прямими широкими рукавами, круглим вирізом горловини, яка густо призбирана на обшивку, вузьким розрізом пазушки.

Жіночий поясний одяг Надзбручанського краю кінця ХІХ - початку ХХ століття, як і костюм в цілому розрізняється залежно від місцевості кроєм, оздобленням, назвами. Одним з найдавніших видів поясного одягу є запаска. На Гусятинщині дуже часто зустрічаються конопляні та лляні з помережаним та вишитим низом. У деяких селах їх ще називали - "запинка". Запаска складалася з двох поздовжніх полотнищ із зав’язками на верхніх кутах. Ззаду одягали ширшу запаску, а спереду - вужчу - при цьому з обох боків виглядала довга сорочка.

У кінці ХІХ століття на територію краю прийшло нова форма жіночого незшитого поясного одягу - спідниця. Шили їх як із домотканих напіввовняних та вовняних тканин, так із фабричних. У залежності від ширини полотнищ виготовляли спідниці з кількох пілок. У верхній частині спідницю закладали в дрібні складки - защіпи і підшивали їх під обшивку, тобто пояс. Спідниці оздоблювалися тканим орнаментом, або вишивкою. Іноді до спідниць вдягались фартухи. Це пілка лляної тканини призбираної на поясі, із зав’язками. Низ фартуха часто прикрашався мережкою, вишивкою та френзлями.

Аналізуючи такий елемент поясного чоловічого вбрання, як штани можна сказати, що це були довгі, широкі полотняні шаровари, підперезані кольоровим поясом. Зверху сорочки одягали безрукавки - кептарі, камізельки.

При подібності верхнього одягу, який українці на території краю пишно оздоблювали вишивкою, мережкою, поляки вживали як прикраси аплікацію із шкіри, смужки хутра. Якщо заможні українці носили білі кожухи, оздоблені мережкою, то шляхтичі покривали кожухи чорним сукном. Однак бідніше польське населення, як і українське, вдягалося в гуньки, свитки.

У двох жіночих свитах, що зберігаються у фондах та експозиції Гусятинського музею, ззаду від талії зроблені густі збори. Одна має вишитий викладений комір, поли та борти, довжину - нижче колін. Друга своєрідна свита з каптуром, виготовлена з грубого коричневого доморобного сукна, поли і низ якої оздоблені кольоровими вовняними шнурами.



Розглядаючи головні убори, взуття, прикраси, які побутували в нашому краї, можна відзначити, що вони виконували роль не тільки практичного призначення, але були соціальною ознакою, показником майнового становища людини. Прикраси дівчат і жінок відзначалися великою різноманітністю. Вуха прикрашали срібними кільцями, на пальці одівали срібні персні. З нашийних прикрас на Гусятинщині були поширені скляні перли - "пацьорки", "силянки", "шкляри".

Здавна в будні дівчата прикрашали голову тканими орнаментованими та гладенькими стрічками, а у свята – шовкові " бинди " у великих кількостях прив’язували до вінка й опускали на спину. Дівочі головні убори, на відміну від жіночих, не повністю покривали голову. Потилиця обов’язково мала бути відкритою. Зовсім інші головні убори носили заміжні жінки. За давнім звичаєм жінки обов’язково покривали волосся. Засоби, якими вони це робили, складні і досить оригінальні. Вони відображали вік і сімейне становище жінки. Найдавнішим жіночим убором голови було біле покривало - перемітка. Її носили аж до середини ХІХ століття. Ткали із тонкого прядива, переважно лляного, в основному оздоблювали начільну смугу на кінці переміток. Орнаменти вишивались. Кожен виріб мав оригінальну композицію. У різних місцях перемітки різнилися не тільки художнім вирішенням, але й способом укладання та пов’язу. На Гусятинщині перемітку пов’язували збоку таким чином, щоб один її кінець проходив по спині, а другий переходив на груди. З кінця ХІХ століття на заміну давнім переміткам прийшла хустка, матеріалом для якої служила тканина, виготовлена на фабриках. Пов’язували хустки в кожній місцевості по-своєму. На Гусятинщині хустку, накинуту на голову косинкою, зав’язували не під підборіддям, а ззаду. Чоловіки на голову вбирали повстяний ковпак. Пізніше були поширені гостроверхі шапки — шлики, облямовані дешевим хутром. Парубки носили солом’яні капелюхи - "брилі".

Селянським взуттям були чоботи, личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри, їх одягали на в’язані шкарпетки — "копитця" або онучі, якими обвивали ноги. Заможні жінки носили у свято жовті чоботи-сап’янці.

Колекція зразків народного одягу місцевого населення, що зберігається у фондах Гусятинського районного комунального краєзнавчого музею, свідчить про те, що незважаючи на тривалу ізольованість Надзбручанського краю від України, традиційний народний одяг Гусятинщини ХІХ - початку ХХ століття зберіг у своїй основі загальні східнослов’янські риси хоча, і має локальні особливості через тривале перебування нашої території під владою Австрії та Польщі.

Ольга Гофман, Директор Гусятинського районного комунального краєзнавчого музею